ГоловнаКультура

Політика не має сенсу без ідей

«З вигадливо переплетеними історичними подіями проблема от у чому: щоб краще зрозуміти їхні складові, їх треба відокремити. Але щоб побачити історію вповні, складові треба знову зв’язати докупи». 

Все ясно? Нічого складного в цьому методі не передбачається? 

Це говорить Тоні Джадт, який уже кілька разів до цієї репліки попередив про найнебезпечнішу ілюзію інтелектуальної думки ХХ століття. Мовляв, за чимсь складним причаїлося щось просте, – твердять інтелектуали, – варто його зробити явним, висвітлити і все: рефлексія триває і має результат. А от ні, за чимсь складним є тільки щось складніше, на яке не так легко скерувати той світ знання, осяяння, одкровення (на вибір). Складні речі тому і складні, що дослівно неочевидні: складно – це значить, невчасно, недоречно і непотрібно. 

От і метод осмислювати історію, запропонований Джадтом, звучить, може, і не складно… Хоча ні, він і звучить складно. А на практиці – так просто непідйомно надскладний. Реалізувати його саме враз титанам. У «Роздумах про двадцяте століття» (Thinking the Twentieth Century, 2012) і зійшлися в довгій розмові двоє таких міфічних велетнів – історики Тоні Джадт і Тімоті Снайдер.

Фото: Видавництво Човен

Структура книжки вишукано (насправді вишукано) поєднала дві тенденції сучасної інтелектуальної думки: вона жонглює Великими Ідеями і одночасно пише малу приватну історію. Ми читаємо розгорнуту біографію Тоні Джадта насамперед. Ми читаємо розгорнуту біографію соціальної філософії ХХ століття по тому.

Джадт – видатний інтелектуал, він написав чимало важливих праць із питань довоєнного і повоєнного соціалізму (у Франції переважно), чимало розвідок присвятив Східній Європі і лібералізму в ній. Джадт важко хворів і в останні роки життя поступово втрачав владу над м’язами тіла, він уже не міг писати, а згодом і говорити. І тоді його молодший колега Тімоті Снайдер запропонував: «Давайте будемо говорити про те, що нам болить, а потім зробимо з цієї розмови книжку». Майже рік тривав цей проект: двоє чоловіків бесідували, потім жінка-помічниця їхні розмови розшифровувала, Снайдер їх редагував, а Джадт фіналізував. Так уже не раз робилися книжки-бесіди, досить популярний формат; але варто враховувати рівень знань і компетенції співрозмовників: вони напрочуд легко оперують інформацією, яка складе десь третину Бібліотеки Конгресу. 

Джадт народився 1948-го і був безпосереднім свідком багатьох впливових подій і дискусій. Втім, якраз позицію свідка він відкидає як упереджену і суб’єктивну. Він воліє говорити з позиції Сучасника ХХ століття, зберігаючи у такий спосіб позірну дистанцію. Це теж ілюзія, до речі, що можна бути над-політикою, над-історією, над-досвідом, і належить вона якраз ХХ століттю, але її розвінчувати Джадт і Снайдер не поспішають. Ця ілюзія їм корисна, а моменти, коли Сучасник в книжці перетворюється на Спів-Учасника – вони тут найцікавіші. І Снайдер же не випадково уточнить: «Мудрість приходить і з інсайдерства, і з аутсайдерства: коли проживаєш ізсередини, розглядаючи і дослухаючись, і коли повертаєшся назовні, щоб міркувати й писати».

Книжка поділена на розділи, кожен має свою тему, і ці теми не довільні. Спочатку Джадт розказує моменти своєї біографії, потім вони вдвох обговорюють якусь глобальну інтелектуальну концепцію, з тим етапом біографії пов’язану. 

Каже: народився в єврейській родині – обміркують: як Голокост перетворився на символ і спекуляцію, як віктимність/провина стали основою модерної ідентичності. Каже: хлопчик із середнього класу навчається в престижному британському коледжі – обміркують: перипетії імперіалізму і потенції антиколоніалізму в Європі. Каже: захопився сіонізмом і подався працювати в ізраїльському кібуці – обміркують: як і на яких підставах виникали в ХХ століття національні держави, як і в якій подобі весь час в історію повертається націоналізм. Каже: поїхав до Франції вивчати тамтешню історію соціалізму – обміркують: фашизм і комунізм як соціальні практики і філософські концепції. Каже: стало нудно і пішов шукати нового в історії та політиці Східної Європи – обміркують: розвал СРСР, падіння Берлінської стіни, принципи авторитаризму. І так далі. 

Природний розвиток наукових концепції стає тут якимсь буквально біографічним, ідеї не тільки впливають на людське життя, вони тут наочно живуть: народжуються, дорослішають, старіють.

Тімоті Снайдер
Фото: EPA/UPG
Тімоті Снайдер

Джадт рекомендує писати Велику історію так: розібрати на складові, зрозуміти, як працює, а потім зібрати до купи, і щоб працювати продовжувало, а то і покращилося. Так же він пише і власну біографію, достатньо відверто при тому (чого важать тільки зізнання, що жіночою історією він займався, бо закохався в харизматичну феміністку, а до проблем Східної Європи його привів неосмислений спадок діда-бабці, а ще більше – краса однієї чеської інтелектуалки). Джадт прожив захопливе життя, про яке чесно розказав. Але боронь боже цю реальну людину та її візії сприймати завдяки цій книжці як такий собі символ ХХ століття. ХХ століття тим і відзначалося, що конкуренції символів не терпіло. 

«Безглуздо писати інтелектуальну історію, розглядаючи ідеї поза їхніми контекстами», – це одна з головних тез «Роздумів», от біографія Джадта і стає зокрема таким контекстом. Дослідник, спостерігаючи за експериментом, впливає на його результат, себто. А якщо хочете: дивишся в порожнечу – порожнеча дивиться на тебе.

Історія ХХ століття за Джадтом і Снайдером і є таким набором порожнеч, в які прицільно вдивляються ті, хто уже сам потрапив під дію пустоти, але неспроможний її осягнути. Є-от така-сяка впевненість у майбутньому у того, хто добре знається на минулому. Є ж, правда? І тут важить, чи «допустимо виставляти рахунок на ім’я майбутнього, а чи вважаєш, що рахунки слід закривати наприкінці кожного дня». І теоретизування враз перетворюються на глобальну світоглядну систему сучасної людини. Чи ти орієнтований на власне майбутнє і говориш від свого імені, чи нав’язуєш свої розрахунки іншому. Простіше кажучи, давайте я добровільно постраждаю задля незнаного прийдешнього – це етично і правильно. А от спричиняти страждання іншому заради підтвердження непевної гіпотези – уже зло. 

Комунізм, фашизм, будь-який тоталітаризм – це, звісно що, другий варіант. Але будь-яка спроба насадити Велику Ідею заради майбутнього блага людства є таким злом, це Джадт і Снайдер звуть «інтелектуальним гріхом». Парадоксально злегка, що жоден, хто жив у ХХ столітті, в ньому наче і не жив, а все будував світле майбутнє. (От ви теж, скажімо, колись рахували, скільки вам буде років у 2000-му?). Біда в тому, що передбачуване майбутнє має здатність стабільно не наставати: «Ти можеш не зробити жодного внеску в те майбутнє, однак стверджуєш, ніби маєш щодо нього ексклюзивну й повну інформацію». 

Історія – емпірична наука, на практичній значущості в осмисленні минулого наполягають обидва автора «Роздумів». Історія – це політика-в-минулому, тільки так. Маємо для прикладу один із сюжетів книжки, нам безкінечно важливий. Ідеться про стани «пост-», посткомуністичні і постколоніальні передусім.

На початку ХХІ століття важко уявити, а ще важче згадати, що все ХХ століття пройшло під знаком протистояння двох систем – комунізму і фашизму (і загроза від обох була неілюзорною, і перемога комунізму дуже очевидною). І ще важче збагнути, що в двобої цьому в результаті перемогли демократичні практики, які на участь в протистоянні і не зголошувалися в принципі. Парадоксально: в кожній окремо взятій державі в ХХ столітті становище «пересічного громадянина» поліпшилося, але на рівні взаємодії держав… та що казати ще, все тут ясно. ХХ століття часто визначають не з 1900-го до 2000-го, а в скороченій версії: з 1914-го до 1989-го, від Першої Світової до падіння Берлінської стіни. Так собі утопія. І ті, хто переживали події безпосередньо – сучасники століття – мали зовсім іншу перспективу, аніж ми. До 1989-го загроза «неминучості комунізму» була очевидна, капіталізм був приречений, хіба залишалося визначитися з датою перемоги «червоного терору». І альтернатива комунізму – це не ліберальний капіталізм, а фашизм, саме так. Але от диво: лібералізм і капіталізм, попри всі очікування, виявили дивовижну здатність до мімікрії і адаптації. Ніхто цього не чекав, ніхто не був до цього готовим. Вони перемогли, так, але хто саме переміг? Чи те, що ми називаємо нині лібералізмом, ним і є? 

Це головні тези і сприйняті ґратки, якими оперують автори «Роздумів». 

Тоні Джадт
Фото: EPA/UPG
Тоні Джадт

Є часто проговорювала думка, що Австро-Угорщина «стала дослідницькою станцією для проведення експерименту під назвою кінець світу». Це дотеп-почасти Карла Крауса, він Снайдеру і Джадту точно відомий (ні, вони його не цитують, але мають на увазі). І от є роздуми про євреїв у Австро-Угорщині, які й після Першої Світової, а то і після Другої, воліли спілкуватися і писати німецькою мовою, залишалися в інтелектуальних полях імперії. Вони славили і підживлювали, і формували культуру, яка їх витіснила і знищувала. Автори «Роздумів» добачають в цьому «рольову модель» і інших груп «пост-». Українці щодо ідеологічного і культурного спадку СРСР поводяться так само. 

Йозеф Рот почувався у Габсбургів, як вдома? Так от першим йому на двері і показали. Автори «Роздумів» оперують вдалим тут фройдівським поняттям «нарцисизм малих відмінностей» (хоча Фройда взагалі не жалують). Це така схильність членів малої групи наголошувати на разючих відмінностях з групами, культурно дуже близькими. Це такий ворожий гротеск на адресу того-хто-не-ми, який згуртовує групу. Це поняття виявляється на диво точним, коли Джадт і Снайдер міркують про численні національні держави, що виникали і зникали протягом ХХ ст. Так, в цих категоріях вони говорять і про Ізраїль. Катастрофи в єврейських родинах обговорювалися поза контекстом, що їх спричинили, – як факт, а не наслідок. Німецький світ був єдиним знаним, біль від його втрати (кажуть ті історики) був сильнішим і травматичнішим за усвідомленням злочинів нацизму.

І от робимо крок уперед, у «світ, який залишив нам у спадок Гітлер» (ах, як жорстко і точно сказано!). Німеччина розділена, східний блок заявляє про свій антифашизм гучно і переконливо – він бере на себе роль жертви, що покаялася; західний – відпрацьовує почуття провини як основу ідентичності. Такий собі унаочнений парадокс розділеної відповідальності: колективна провина відміняє індивідуальну спокуту. І починається визначна для ХХ століття конкуренція страждань. Друга світова історично закінчилася тільки 1989 року, після об’єднання Німеччини. «Ця зміна перспективи відбулася саме в те десятиліття, коли віктимність посіла чільне місце на сцені історичних і політичних дебатів, тому нас не має дивувати, що питання порівняльного страждання, вибачення і вшанування пам’ятівідомі нам з американської політики ідентичності й південноафриканських комісій правдиє і в німецьких розмовах». Погана новина для нас: в такому контексті і за таких міркувань комуністична червона імперія все ще триває, бодай не іституційно, але інтелектуально. Перемога лібералізму, яку ніхто не очікував, для нас ще не настала, як би не чекали.

І так, це лише один із сюжетів «Роздумів», і навіть не головний.

В щоденниках Вітольда Гомбровича (їх в «Роздумах» теж згадають) є небезпечно-прекрасний жарт: варто боятися небуття, а ще більше – дантиста. «Роздуми», знаєте, написані не про страх небуття, а якраз про того жахливого дантиста. Все тут поруч – на відстані одного життя, однієї прочитаної книжки. Змагаються між собою потужні ідеології, гинуть у тих протистояннях реальні люди. Десь в професорському кабінеті у Нью-Гейвені сидять двоє інтелектуалів і складають повний список полеглих: не діагности, а ексгуматори. Снайдер між іншим назве «Роздуми про двадцяте століття» етичним трактатом. У всепоглинаючого жаху перед незворотнім є своя етика? Зрештою, вони ж кажуть: є кілька правд, певно, кожній відповідає і своя етика. «Правда щирості відрізняється від правди чесності. Бути щирим – означає жити так, як хотів би, щоб жили інші; бути чесним – означає визнати, що це неможливо». Це Снайдер же говорить. Так, так, десь тут-от і має проступити нагадування про візит до пекельного дантиста, страшний, але конче корисний.

Тоні Джадт, Тімоті Снайдер. Роздуми про двадцяте століття / Переклад Павла Грицака. Львів: Човен, 2019. 384 с.

Ганна УлюраГанна Улюра, Літературний критик
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram