Програма Taking the Stage, як і багато інших привабливих та знакових мистецьких подій в Україні, виникла завдяки ініціативі західної культурної інституції, в цьому випадку – Британської Ради в Україні. Сталося це 2015 року, коли британці оголосили серед українських режисерів віком до 37 років конкурс на постановку однієї з трьох – на вибір – відносно свіжих англійських п'єс: «Ножі в курях» Девіда Гарровера, «Легені» Данкана Макміліана та «Там, вдалині» Керіл Черчілл. Переможець отримував можливість здійснити свій задум на камерній сцені Національного драматичного театру ім. І. Франка, за фінансової допомоги з оплатою авторських прав та порад від так званих менторів – британських режисерів, які спеціально приїздили на кілька днів до Києва під час репетицій. Виграла перший конкурс майже нікому тоді не відома харків'янка Ольга Турутя-Прасолова, нині, між іншим, головний режисер Харківського академічного російського драматичного театру ім. О. Пушкіна. Виграла, попри серйозну конкуренцію серед 18 інших колег. Її «Ножі в курах» – трагікомічна історія про пробудження гідності молодої сільської дівчини, що звільнилася від тиранії чоловіка завдяки коханцеві, загадковому місцевому мірошнику, – вийшла дуже хвацькою, винахідливою та енергійною. Дотепний текст Девіда Гарровера в інтерпретації молодої режисерки так засяяв, що незабаром його, домовившись із британцями про очищення авторських прав, поставив у себе в Львівському театрі ім. Леся Курбаса один з членів журі – Володимир Кучинський.
Успіх першого конкурсу надихнув британців продовжити програму. Залишивши віковий ценз для претендентів, вони запропонували, крім «Легенів» Данкана Макміліана (ця несподівана за формою і змістом драма про пару молодих англійців, занепокоєних не лише розвитком власних стосунків, але й долею занедбаної екології світу інтригувала багатьох режисерів), чотири нові твори – «Під небом синім» Девіда Елдріджа, «Як боги впадуть, то безпечно не буде» Сельми Дімітрієвич, «Шахтарі-художники» Лі Голла та «Чорний дрізд» вже знайомого Девіда Гарровера. Певної реформи зазнали й умови конкурсу. Переможці (їх віднині передбачалося четверо) тепер отримували на постановку, крім ліцензії та менторів, ще й грошовий грант, а фаворити визначалися після показу 20-хвилинних ескізів вистав, що пройшли сито попереднього відбору експертів, на сцені Національного центру ім. О. Довженка впродовж дводенного міні-фестивалю.
Цього разу на конкурс було подано майже вдвічі більше заявок, ніж раніше, і остаточні результати теж не розчарували. Доля харківських «Шахтарів-художників» Лі Голла (режисер Олена Авдєєва створила їх у колаборації з відомим художником Романом Мініним і талановитим молодим сценографом Анною Брагіною в естетиці політичного плакату) та «Як боги впадуть, то безпечно не буде» Сельми Дімітрієвич (хроніку безперервних докорів деспотичної матері своїй нещасливій доньці постановниця Кіра Малініна вирішила у психологічному ключі), правда, недовго прожили. А от вигадливий, на межі фарсу, дотепно оркестрований оригінальною музикою Богдана Решетилова драматичний триптих Девіда Елдріджа «Під небом синім» про любовні млість, пристрасті та неврози британських вчителів у постановці Тамари Трунової досі грають прямо на сцені Київської оперети. Несподівано експансивні, з приматом пластики над словом макміліанівські «Легені» в режисурі Євгена Мерзлякова – найавангардніша вистава в репертуарі Луганського українського музично-драматичного театру, що нині дислокується у Сєверодонецьку.
Цікаво, що ті ж «Легені», значно акуратніші та стриманіші, з'явилися й досі йдуть на сцені Київського драматичного театру на Печерську: режисер Дмитро Захоженко отримав від журі конкурсу заохочувальний приз – ліцензію на постановку.
Наступного року Дмитро Захоженко, до речі, найактивніший учасник програми (він долучився до всіх чотирьох випусків Taking the Stage, примудрившись подати на них аж шість (!) заявок), вже легально фігурував в трійці переможців конкурсу, запропонувавши власну версію науково-популярної книги знаменитого фізика Стівена Хокінга «Світ у горіховій шкаралупці». Під час показу цього ескізу дехто з глядачів кепкував, що у лідери режисера вивів не вигадливий інтелектуальний діалог акторів, а вчасно випущене на сцену в фіналі кошеня. Втім, прем'єра готової вистави в Театрі на Печерську довела, що постановник мав і сильні суто художні аргументи. Між іншим, коти стали своєрідними амулетами на третьому конкурсі. Режисер «Дикого театру» Максим Голенко навіть перейменував драму Мартіна Макдони «Лейтенант з острова Інішмор» на «Кицюню». Так завдяки Taking the Stage виникла одна з найнеординарніших столичних вистав останніх сезонів, де постановник не лише брутально проілюстрував криваві перипетії п'єси популярного ірландця, але зухвало наситив дію впізнаваними до шоку українськими реаліями, образами та лексемами. Третьою переможницею 2017 року виявилася режисерка Роза Саркісян, що зуміла втілити на сцені київського театру «Актор» свою давню мрію про постановку культового твору Сари Кейн «Психоз о 4.48». Чи не автобіографічний монолог британської авторки, написаний незадовго до її самогубства, режисерка перетворила на болісний діалог героїні із самою собою та байдужим до неї світом, підкресливши страждання та душевні конвульсії жінки оригінальним саундом композиторки Олександри Малацковської.
На останній, можливо, в буквальному сенсі слова (скоріше за все найближчим часом програма кардинально модифікуватиметься), Taking the Stage Роза Саркісян власну заявку не подала, проте як нині головний режисер Першого українського театру для дітей та юнацтва (Львів) підтримала ініціативу двох своїх колег – Ірини Ципіної із задумом керролівської «Аліси в Дивокраї» в естетиці «тіньового театру» та Лариси Діденко, яка надихнулася драмою Девіда Едгара «П'ятдесятниця». Обидві вони, зрештою, опинилися серед переможців конкурсу. Прем'єра «Аліси», де багато винахідливих режисерських та візуальних рішень, хоча й не так багато оригінальних думок та сильних виконавських партій, вже відбулася, «П'ятдесятниця», скоріше за все, з'явиться на львівський сцені на початку червня. Тим часом в Київському малому драматичному театрі показала свою роботу третя переможниця конкурсу – Ната Бударіна, яка чесно намагалася прочитати «Коханця» Гарольда Пінтера як історію парадоксальних відносин між шлюбними партнерами, які, аби підігрівати свої еротичні почуття, змушені постійно змінювати маски та манеру поведінки, але наразі до кінця не знайшла порозуміння з акторами, та й партитуру дії проробила недостатньо детально.
Так, не всі вистави, народжені Taking the Stage, надовго затрималися в репертуарі театрів та захопили публіку. Втім, жодний театр не здатен продукувати шедеври як на конвеєрі. Краще, гадаю, хоча б побіжно поміркувати про те, що дав цей конкурс нашому театрові. І чи, справді, виявився ефективним та корисним?
Побутує думка, що західні інституції, що діють в Україні, стурбовані винятково культурною експансією. Так, між іншим, і має бути. Вони й повинні пропагувати свою мову, своє мистецтво, зрештою, життєві та духовні цінності свого суспільства. Значно рідше ми помічаємо, що ці установи допомагають нам не лише тим, що прищеплюють цивілізаційні цінності та стандарти. Taking the Stage від початку опікувалася поширенням британських драматичних творів. Згодом, на третій рік конкурсу, знявши будь-які вікові, жанрові та репертуарні обмеження та пропонуючи учасникам для самостійного вибору певний змістовний та тематичний азимут-девіз (2017 року – «Межі і кордони», 2018-го – «Відкриті суспільства: минуле є прологом?»), програма, справді, спонукала режисерів звертатися до всього корпусу британської літератури, вже перекладеної українською мовою, – прози, поезії, драматургії, класики та сучасних творів. І цим відкоркувала учасникам енергію думки, розкріпачила їхню творчу фантазію, змусивши робити справжній власний вибір та відповідально аргументувати його. До речі, навіть не отримавши підтримку журі, деякі з учасників спромоглися реалізувати свої ідеї самостійно. Конкурс, по суті, відкрив всім їм просту істину: аби чогось досягти, треба діяти самому, набиваючи синці і здобуваючи досвід.
Фактично саме завдяки Taking the Stage в Україні окреслилася нова режисерська генерація. Прикметно, що з 80 режисерів, що подавали заявки на конкурс, умовно кажучи, старше покоління представляли лише художній керівник київської майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» Олексій Кужельний, головний режисер Чернігівського театру ляльок Віталій Гольцов та ще один лялькар – киянин Михайло Урицький. Решта були у віці близько 40 років й молодше. Тут, мабуть, варто відзначити й прикметну гендерну тенденцію.
Український театр потроху фемінізується, що й засвідчила програма Taking the Stage, де жінки склали майже половину здобувачів (39) і домінували серед переможців (8 з 11). Ще одна вимога часу: мислення конкретною метою, не розголошуючи стратегію. Шалена кількість незалежних театральних компаній, що з'явилися буквально за 3-5 останніх років, якщо й не підірвали засади традиційного для України репертуарного театру, то принаймні остаточно легалізували в сценічній практиці слово «проект». Проектний театр потребує від режисера оволодіння новими, не притаманними йому раніше навичками. Він повинен максимально чітко уявляти, що і як ставитиме, які йому потрібні для цього ресурси і хто може стати його партнером. Тобто, грубо кажучи, заявка на участь в конкурсі або грант мусить бути конкретною, прозорою і переконливою.
На першому етапі програми Taking the Stage ще траплялися неохайні, декларативні, хоча й пихаті проекти режисерів, що вже мали певне ім’я і мало сумнівалися в своєму авторитеті. Згодом такі заявки геть зникли, надто ж на третьому-четвертому конкурсах, де претендентам треба було представити не лише описання свого творчого задуму, а й підтвердження від конкретного театру, де цей задум можна буде втілити. Щодалі це сильніше аргументувало якість і реалістичність такої заявки. Уроки Taking the Stage таким чином ставали уроками грамотної, відповідальної, продуманої роботи. Тож, хоч як дивно, конкурс дедалі сильніше перетворювався не стільки на пропаганду британської драматургії, скільки на творчу лабораторію з апробації сучасної моделі створення вистави, для чого потрібні і сучасна сценічна мова, і сучасне менеджерське мислення, і відчуття сучасної публіки.
Конкурс показав, що сьогодні митцям потрібні і безпосередні уроки англійської. Мови. На жаль, не всі з переможців Taking the Stage зуміли скористатися одним з бонусів, які давала їм ця перемога, – стажуванням в одному з британських театрів. Саме через неможливість підтримувати комунікацію, діалог англійською. Це ускладнювало й роботу з менторами. Зате ті, хто вільно спілкувався з британцями, були на коні. Скажімо, Тамара Трунова, не лише провела тиждень у знаменитому лондонському театрі Young Vic, але й отримала запрошення на постановку до театру The Royal Exchange у Манчестері. Власне, і всі українські учасники недавньої зустрічі членів європейської асоціації IETM у Халлі могли вести із західними колегами фаховий діалог. Діалог на рівних.