«Хочеш розсмішити Господа? Розкажи Йому про свої плани»
Саня Фальбуш
Частина перша
Перша звістка з України прийшла до нас 1 травня 2015-го. Ми якраз сиділи в підвальному барі готелю «Кліфф» на Рюгені й у широкому колі відзначали золоте весілля моїх дідуся і бабусі. Оскільки раніше тут проводили свої відпустки винятково кадри Соціалістичної єдиної партії Німеччини, старші мешканці острова й досі по-простому називали «Кліфф» готелем штазі. Гадаю, мої дідусь з бабусею саме тому й святкували тут своє золоте весілля, бо в часи НДР також належали до партійної еліти й по нині глибоко й щиро сумували за комунізмом. Та вони аж ніяк не втрачають надій: дідусь з бабусею вважають, що міжнародний соціалістичний рух наразі просто взяв паузу, щоби відродитися й невдовзі повернутися з новою силою. Вони покладають великі сподівання на інтенсивний розвиток Китаю.
Крім усього іншого, з розпадом Радянського Союзу мої дідусь і бабуся позбулися привілею літати на Захід, коли їм лише заманеться. І хоч зараз вони можуть туди полетіти, але це, звичайно, вже не те. Вони користувались такою свободою пересування, бо уряд не мав підстав перейматись, що вони, ймовірно, не повернуться. Зрештою, на Заході й не було країни, яка бодай приблизно надавала б їм такого статусу, перевагами якого вони насолоджувались у НДР. У родовід дідуся з бабусею потрапили борці комуністичного руху опору, які в націонал-соціалістичній Німеччині ще роздавали летючки, коли соціал-демократів уже давно й слід простив, за що були замордовані та вбиті в концтаборах. Відважні соціалісти-активісти першої години (1). Ніде у світі це не цінувалося настільки, як саме тут. На честь тітки моєї бабусі в НДР назвали школу. За легендою вона особисто була знайома з Розою Люксембург. На кладовищі соціалістів її могила розташована за якихось гарантованих тринадцять метрів од могили Рози Люксембург. Я був там, я сам перевіряв. Мої бабуся з дідусем були не просто громадянами НДР. Вони вважали існування цієї держави історичним тріумфом.
За обідом мій дядько урочисто вручив наш спільний подарунок: чотириденну поїздку до Санкт-Петербурга. З дітьми. Перша спільна сімейна відпустка за понад тридцять років. До міста, в якому дідусь із бабусею познайомились, коли воно ще звалось Ленінградом. Із подарунком ми не прогадали. Вручення дядько почав із промови, перерахувавши етапи їхнього шлюбу, а тоді додав:
– Це ще треба зробити, скажу я вам.
У моїй родині ніхто не має особливого таланту до публічних виступів, попри те хтось завжди щось виголошує, що я собі пояснюю лише великою любов’ю нашої сім′ї до протоколу. Відколи дідусь із бабусею втратили свою країну, вони певною мірою проводили офіційні прийняття у приватному житті. Тому наші сімейні свята завжди трохи нагадують засідання Центрального комітету й відбуваються за усталеною схемою: дідусь з бабусею винаймають залу абсолютно гігантських розмірів у якомусь відомому східнонімецькому готелі, родина збирається за настільки великим столом, що стільці стоять за метр один від одного, й родич чоловічої статі виголошує якусь недолугу вітальну промову. Далі розповідають про останні зарахування до школи, підсумкові екзаменаційні оцінки, захисти дисертацій та службові підвищення, а моя двоюрідна бабуся пускає по колу газетні вирізки, які вона за попередні тижні знайшла, вирізала й підшила в прозорі файлики й у яких ішлося переважно про місцеві новини з Айзенгюттенштадта. Щоби продемонструвати свою спорідненість із робітничим класом, дідусь цілий вечір так театрально нахвалює офіціантів, що вони починають сумніватися, чи не збиткується він із них.
Вечеряти ми спустились у підвал, де, крім настільного футболу та кегельбану, була ще й традиційна пиварня. На столі лежали гори сирого м’яса, яке ми самі мали смажити на гарячих пластинах, від чого утворювався густий дим, який не мав куди подітись, бо ми ж були у підвальному барі з крихітними вікнами, що не відкривались. Ідея пропонувати тепан-які (2) тут унизу здалась мені чисто східнонімецькою й відразу підняла настрій. Через дим очі в нас сльозились увесь вечір, тому, щоб витримати печіння на сітківці, ми відносно багато пили, настільки, що аж заводили незвично відверті розмови. Приблизно так усе й виглядало, коли на телефон моєї мами прийшло перше повідомлення з України.
Коли моїй мамі було п'ятнадцять, вона, маючи якісь невиразні підозри, заходилась шукати своє свідоцтво про народження в письмовому столі батьків. Виявилось, що чоловік, який досі видавав себе за її тата й чиє золоте весілля ми саме святкували, не був її батьком. Насправді вона була результатом недовгих стосунків, які її матір як східнонімецька студентка медичного факультету мала з українським євреєм на ім’я В’ячеслав Фальбуш у Ленінграді. Щоправда, ще до народження моєї мами ці стосунки припинились, В’ячеслав Фальбуш ніколи не знав своєї доньки, а моя бабуся, очевидно, планувала назавжди зберегти цю історію в таємниці. Трохи згодом вона познайомилась із німецьким студентом і, недовго думаючи, вийшла за нього заміж. І хоч офіційно молоді комуністи хотіли покінчити з традиційними буржуазними уявленнями про сім′ю, шлюб і роль жінки, та на ділі матері-одиночці й тоді було нелегко, якщо вона належала до комуністичної еліти.
Із вітчимом моя мама ладнала погано. Вона якось пережила юні роки, у вісімнадцять одружилась із найкращим випускником своєї школи, бо проти цього успішного молодика її батьки направду не мали чого заперечити, й за першої ж нагоди покинула дім. У двадцять вона привела на світ мене, у двадцять два – мою сестру. Коли мамі виповнилось двадцять шість, упала Берлінська стіна й усі уявлення про те, як пройде її життя, пішли коту під хвіст. Із максимальною швидкістю і сумлінністю вона засвоювала усе, що потрібно було знати, аби вижити на Заході: взяла у банку кредит, купила на околиці міста будинок, що потребував ремонту, й полетіла у двотижневе турне Каліфорнією. Маршрут винайнятим американським автомобілем пролягав із Лос-Анджелеса до Сан-Франциско, від готелю до готелю. Два тижні вона їхала хайвеєм номер один на північ, дорогою, яку путівник називав найгарнішою на світі, й мама вирішила немилосердно насолодитися кожним її метром. Ліворуч – лазурний Тихий океан, праворуч – червоні, прямовисні гори Санта-Люсія.
У тридцять вісім вона розлучилась, у сорок три – перебралась до Португалії, три роки жила на квартирі біля Атлантичного океану та вчила дітей португальських скоробагатьків у німецькій школі, що була досить дорогою, проте не настільки, як англійська, в яку своїх дітей відправляла стара місцева еліта. В сорок шість вона повернулась у старе помешкання на околиці східного Берліна. Вона зробила в будинку ремонт і багато разів переоблаштовувала сад: викопала ставок, збільшила його, знову засипала, прибрала високу грядку, зрубала сливу. В сорок дев’ять вона хотіла переселитись в берлінське середмістя, про яке тим часом говорив увесь світ, і виставила будинок на продаж. Інтерес молодих пар здивував її. Ціна дому зростала з кожним дзвінком.
В інтернеті вона роздивлялась трикімнатні квартири в центральних районах Берліна, які стрімко розвивались: квартири з видом на Шпрее, з двома балконами, вікнами до підлоги, з барами, кафе, кіно, театрами прямісінько під дверима. Коли вона водила будинком перших зацікавлених, молода жінка сказала:
– По дому видно скільки любові та праці Ви сюди вклали. Та дозвольте спитати, чому Ви хочете його продати?
Моя мати виявила, що не може дати на це запитання відповіді, яка б переконала її саму, з великою гостинністю завершила екскурсію будинком і видалила оголошення.
На те, що всі ці десятиліття їй не спадало на думку знайти свого батька, були різні причини: по-перше, її мама розповідала, що В’ячеслав Фальбуш безхарактерний чоловік, який жодної секунди не переймався своєю донькою. Він ніколи її не провідував, ніколи не писав, грошей вона теж ніколи не бачила, тому моя мама мала б радіти, що ніколи його не зустрічала. Хоча більше важило те, що вона за усе своє життя жодного разу не говорила зі своєю матір’ю про особисте, а такої розмови не можна було уникнути, якщо вона хотіла більше дізнатись про свого тата. Вже сама думка про це була їй настільки неприємною, що в шлунку починались спазми й вона десятки років уникала цієї бесіди.
Франкфуртський філософ Франц Розенцвайґ якось написав розумну річ, що розмова щось означає лише в тому випадку, коли відбувається непередбачувано й людина сама не знає, що казатиме. Саме тому «Діалоги» Платона, наприклад, винятково претензійний твір. Коли моя мама розмовляла зі своєю мамою, ці бесіди завжди протікали за однаковою схемою. Власне, вона робить так і нині: бабуся дає зрозуміти, що вважає професію вчительки не надто амбіційною, і що у мами були всі передумови, щоби добитись у своєму житті чогось більшого. Наочними прикладами мама пробує пояснити їй, що на особисте щастя не існує жодного абсолютного права, й зовсім не всі пнуться у довільно визначене начальство тільки через те, що теоретично могли б. Приміром, багато колись успішних менеджерів уперше в житті стали направду щасливими, коли зайнялись бджолярством або малюванням пейзажів. Бабуся загалом погоджується і визнає, що такі філософські зауваги, як ця, мають певну цінність для діалогу. По короткій перерві вона спонтанно та без явного зв’язку з попереднім перебігом розмови починає розказувати анекдоти з життя дорослих дітей тих, хто доробився до посади директора, хірурга чи адвоката. Мама уважно вислуховує історії про підвищення, і про річні зарплати, і про пакети акцій, та водночас намагається зрозуміти, як вони стосуються конкретно її ситуації або дотеперішньої бесіди. Щоразу вже дорогою додому вона по-новому виявляла, що ці приклади насамперед мали виражати те розчарування, яке моя бабуся все-таки відчуває до способу життя моєї мами, але не може сказати про це відкрито, не ризикуючи спровокувати ескалацію, яка може привести до того, що наступного разу її донька не піде на контакт.
Два роки мама не говорила зі своїми батьками. Коли чоловік із дітьми з’їхали й вона сама сиділа у вісімдесятирічному будинку з перепадами струму та промоклим дахом і вперше за своє життя була дійсно, дійсно незалежною, вона вирішила перерізати останню ниточку до свого дотеперішнього існування в нав’язаних зовні ролях дружини, матері й дочки й повідомила батькам, що більше не хоче з ними спілкуватися і дасть знати, якщо щось зміниться.
Коли ці два роки минули, дідусь із бабусею все ще не сприймали мою маму як дорослу людину, однак поводилися з нею набагато обережніше: вже не так відверто сміялись над її мрією зробити світ кращим через невимушене спілкування, вже не так відкрито хитали головами, бачачи, як вона вдягається (светр, джинси, ніяких підборів) і вже не так в лоба докоряли за те, як це безвідповідально виховувати дітей через взаємні домовляння й майже повну відмову від дисциплінарних заходів. І хоча непохитна, зневажлива самовпевненість дідуся з бабусею ні на йоту не змінилась, після маминої демонстрації сили вони все-таки стали настільки люб’язними, щоб вислухати її частину історії.
– Та це ж би мало бути очевидним, – сказав мамі я телефоном, коли вона замислилась про те, аби скасувати заборону на спілкування. – Якщо ти зарахуєш їм щось як додаткові очки, що, власне, було б нормальним людським учинком, то занадто їм усе спростиш.
– Для них це не очевидно.
– Ти дозволяєш їм дуже вже легко відбутися. Можеш зняти санкції лише тоді, коли вони серйозно й ґрунтовно розберуться в собі.
– Вони живуть у своєму власному світі. Нам ніколи їх не змінити.
– Вони не заслужили твого захисту. Тебе вони ніколи не захищали.
– Якби ми говорили про нормальних людей, ти був би у всьому правий. Але ж ми говоримо про моїх батьків.
Коли обидві сторони погодили умови перемир’я, моя мати та її батьки відновили дипломатичні відносини. Щоправда, мир виявився крихким і досі тримається на тому, що пакет питань, в якому чотири десятиліття зберігаються взаємні непорозуміння та невисловлені докори, залишається недоторканним. Це складна конструкція й усі причетні мають виявити максимальну дисциплінованість, аби все не полетіло шкереберть. Тому їхні розмови звучать так: оскільки вони й до нині не можуть сказати один одному те, що вони власне хочуть, моя мама та її мама спілкуються переважно образно та загальними фразами.
Коли мамі виповнився п’ятдесят один, я натякнув їй, що потрохи пора починати шукати її батька, якщо вона ще хоче з ним познайомитись. Йому ж, мабуть, уже за сімдесят. Вона погодилась. Глибоко вдихнувши, вона зустрілась зі своєю матір’ю, поговорила з нею про те, про що давно збиралась, і дізналась все, що допомогло б нам із пошуками: що кирилицею ім’я її батька пишеться В’ЯЧЕСЛАВ ФАЛЬБУШ і що його сім′я, ймовірно, жила в Ужгороді на південному заході України або, може, в Молдові. Більше моя бабуся просто не хотіла згадувати.
Ми зосередили свої пошуки на Ужгороді. На той час я працював журналістом, тому мама думала, що я володію особливими розвідувальними навичками, про існування яких нормальні люди навіть не здогадуються. Щоправда, цариною моєї журналістської діяльності була культура й заробляв я насамперед тим, що писав про книжки чи фільми. Все, що для цього потрібно знати, навпаки лежало у вільному доступі в інших книжках чи фільмах. Не маючи жодного бажання розчаровувати маму або, можливо, просто визнавати, що я не втаємничений в жодні особливі секрети, я безцільно писав мейли до Петербурзького університету, українського посольства та до одного рабі в Ужгороді. Все це нічого не дало, тому я звернувся за допомогою до Тіма Нешітова, який працював у літературному відділі газети «Зюддойче Цайтунґ». Я знав, що він народився у Санкт-Петербурзі, й подумав, що для початку цього вистачить. Тім Нешітов відповів через два дні: в якійсь російські базі даних він знайшов одного В’ячеслава Фельбуша, що в 1934 р. народився в Ташкенті, а в 1990 р. помер в Ужгороді. Він залишив по собі дружину Ольгу та двох дітей: Людмилу й Олександра. Ім’я підходило, рік народження підходив, місто підходило. Скидалось на те, що мій дилетантський підхід до пошуку спрацював.
Однак далі ми не просунулись. І, чесно кажучи, рік народження міг і не підійти. Якщо він народився 1934-го, то на момент знайомства з моєю бабусею йому мало б бути майже тридцять. Але вона наполягала, що йому тоді щойно виповнилось двадцять, щонайбільше двадцять п’ять. І з якого дива він мав з’явитись на світ саме в Ташкенті, щоби потім вчитись у Ленінграді й померти в Ужгороді? Придивившись уважніше, ми зрозуміли, що, власне, усе зовсім не клеїться.
Мама розповіла цю історію своїй російській косметологині, напевне, з тієї ж самої причини, з якої я звернувся до Тіма Нешітова – бо вона була росіянкою. Може, все вийшло б і вдруге. Та косметологиня порадила мамі не дуже надіятись:
– Мабуть, він ніколи про тебе не розповідав. Російські чоловіки розказують щось таке, лише коли дуже старі або дуже п’яні.
А якщо Тім мав рацію, то В’ячеслав Фельбуш до старості не дожив. Попри те, вона запропонувала пошукати наших родичів на просторах російського інтернету.
Через кілька днів у соціальній мережі, де можна було шукати своїх колишніх однокласників, вона знайшла Ольгу Фальбуш, якій було за сімдесят і яка мешкала в Ужгороді. Очевидно, це була вдова. Скільки могло виявитись людей з такими ознаками? Ужгород був маленьким містом. Косметологиня написала їй повідомлення, в якому розповіла незвичайну історію своєї постійної клієнтки, що шукала такого собі В’ячеслава Фальбуша. Вона, Ольга, має таке ж прізвище, то, може, знає дещо більше.
Якийсь час нічого не відбувалось. Ольга відповіла щойно першого травня, коли ми в стані легкого сп’яніння сиділи в підвальному барі штазі-готелю на Рюгені, святкуючи золоте весілля. У повідомленні вона написала: «Ось і ти, нарешті. Твій тато завжди про тебе говорив».
***
1 – Ті, хто відразу після розгрому фашизму активно взявся за побудову нової Німеччини.
2 – Стиль приготування їжі, суть якого полягає в тому, що кухар готує продукти на широкій металевій сковорідці тепан на очах у клієнтів, після чого гаряча страва відразу потрапляє до тарілок.
З німецької переклала Наталія Шимон для "Мосту з паперу" – Четвертої німецько-української зустрічі письменників в Україні. Маріуполь 31.08. – 03.09.2018.