Якщо недавня Світлана Алєксієвич відкрила дорогу для репортажної/документальної прози, і під питання потрапила базова теза про владу автора (ну от реально, Алексієвич в своїх зібраних з чужих інтерв’ю книжках, хто – письменниця чи редакторка?). Якщо минулорічний Боб Ділан «посунув» уявлення про поетичну мову туди, де вона (за/по)чиналася – у пісню і «в люди»; а поезія, що звучить, заступила позиції елітарної поетичної мови. То була груба наочна робота з каноном: наче сокирою махали – тріски полетіли по всіх національних літературах. А-от цьогорічний Ішіґуро… Прийшов час для тонкого різьблення.
На позір його нагородження здається компромісом, поверненням до добрих часів Великої Літератури. Немовби нахуліганили два роки поспіль шановані академіки і покаянно звернулися до нагородження класичної, ба канонічної сюжетної прози. А ще й британського «повільного» роману – самого що не є класичного, самого що не є канонічного. Так тільки здається. Бо Нобелівку отримала вчора проза а) не британська і б) не класична. Неймовірна тонка гра з деконструкції нашого уявлення про літературний канон. Оцініть її красу! Жодних скандалів, адже Ішіґуро – не Ділан: безперечно «літературний» письменник. Хіба Рушді може в цьому з ним зрівнятися, або Кадаре ще (який, поговорювали букмекери, теж мав свої шанси цього року). Ніхто не обурений, не епатований, всі щасливі одноголосно – Нобелівку забрала потужна проза, «чиста» художня література. І мало хто цієї митті годен звернути, як пливе під ногами саме наше уявлення про визнач(е)не художнє висловлювання і літературність.
Ішіґуро чи не в кожному своєму інтерв’ю повторює: «Мій стиль – це простота». Неймовірно іронічно.
Нобелівський покер – 2017: каре тузів плюс джокер. І якраз в ролі останнього – Ішіґуро.
Туз вино: мультикультуралізм і комерціалізація розбіжностей
Відомий факт: Ішіґуро 62 роки, і він – британець японського походження. Народився у Нагасакі, але в Британії живе з семи років. Прозу Ішіґуро часто називають якимсь дивним, правду кажучи, терміном – «міжнародний роман». Сам він теж цю описову формулу використовує охоче, ще й пояснює її інколи. Вірю, – каже, – що це такий простий-простий роман, в якому відбивається світогляд і світобачення, зрозумілі та важливі для людей різного походження по всьому світу. Мабуть, це і є просто роман. Бо такою є література за визначенням: щось зрозуміле для всіх – і всім зрозуміле по-своєму. Але ж таки настирливо продовжує звучати це «міжнародне».
Як всякий шанований автор, Ішіґуро охоче перераховує своїх улюблених письменників (в потенціалі формує той ряд імен, до котрих буде сам зарахований). Це Джейн Остін, сестри Бронте, Фіцджеральд, Фолкнер, Керуак, Норман Мейлер. Тут би додати ще японця Дзюн’їтіро Танідзакі, його вплив на Ішіґуро насправді потужний. (Інколи в японській пресі скаржаться, що Ішіґуро робить вигляд, що японської не знає – а образливо).
Найвідоміший роман Ішіґуро – «Залишок дня» (це той, який отримав Букера у 1989-у). Головним героєм і розповідачем є англійський дворецький. Емоційно скутий, само-заморожений сноб, відданий професії і хазяїну, він нехтує можливістю владнати особисте життя. Там є таке прекрасне: він навіть книжки читає виключно для того, щоб розширити словниковий запас для спілкування з роботодавцями. Така-от нелюдська відданість обов’язку. А на горизонті між тим посилюється фашизм, і підпорядкування обов’язку от-от набере нових історичних форм.
Мені особисто подобається інше потрактування роману. Що це насправді історія домоправительки, в яку дворецький закоханий (взаємно!), але яка обирає собі в його особі наперед нереальну партію. І от граються вони вдвох у садо-мазохістську красу незреалізованного взаємного кохання. Оце насправді динамічний і цікавий сюжет; але то типова «пастка» в романах Ішіґуро: цікаве тут ніколи не є головним.
Та з якого боку не глянь, то англійський роман: з садибами, туманом, складними ритуалами, чіткою соціальною та інтелектуальною ієрархією. І мова така ж – холодна. Насправді саме цей роман отримав Букера невипадково. Випадковим, казали, було японське прізвище на обкладинці «суто англійського» роману. Ішіґуро – вишуканий стилізатор, що вже там. Але.
Його «Художник хисткого світу», наприклад, – попередній перед «Залишком дня» – то просто «суто японський» роман. Безкінечний в деталізаціях, імпресіоністичний, хворобливо (пато)психологічний. Опис живописних технік тут здається ніколи-ніколи не закінчиться, а роман навіть не про них. Тут принципово відсутній один-єдиний погляд на світ (хоч і тут є один розповідач!). Та і місце-час дії – повоєнна Японія. Відомий художник, який перестає бути відомим після війни, бо прийняв кілька невірних життєвих рішень. Був таким собі митцем-для-мистецтва, став митцем-для-народу. Світ змінився, він вчасно змінитися не зміг. (Схоже вам на «Залишок»?). Живе тепер зрадником – і не чується ним.
«Фішка» Ішіґуро – ненадійний оповідач. Ми чуємо тільки один голос, і немає жодного певного орієнтиру, щоб визначитися: нам брешуть чи ні. Ми знаємо, що його розповідачі помиляються, тільки де саме – сказати точно нам не можна (а їм самим – несила). Його герої – не позитивні чи негативні, моральні чи аморальні. Вони чужі. Відчужені від світу (той бідака-художник насправді не може відрізнити пропаганду від мистецтва, той невдаха-дворецький не здатний розпізнати обов’язок і право). І собі самі вони чужі через це. Само-відчужені типажі. Саме це слово: типажі, а не герої. Хірургічно чітка ідентичність (політична, класова, культурна etc.), хірургічно ж при цьому стерильна. От так він це і робить: бере позірно щось сильно чуже (і то добровільно чуже) і намагається описати це як типове. І у нього ж все складається!
Таким є Ішіґуро для світової літератури: британським само-чужинцем. Було б йому бути іконою мультикультуралізму в сучасній прозі, але претендентів на посаду достолиха: від Дай Сіє і Ханіфа Курейши до того ж Рушді. Коли говорять, що література стає все відкритішою для взаємних інокультурних впливів, розчиняючи інонаціональне, все толерантнішою до гібридизації (і це стосується і тих, хто пише, і тих, хто читають), то часто-густо намагаються приладнати концепцію мультикультуралізму до художнього письма. Екзотичне добре продається, аби не було воно настільки чужим, щоб лякало чи шокувало, чи просто не надавалося б до впізнання.
Це ж не британець японського походження Нобелівку отримав. Її отримала проза, чиє «походження» уже і не встановиш сходу. І правильної відповіді – «Ти чиїх будеш?» – ніхто не підкаже: її просто ніхто не знає.
Туз черва: жанрова та елітарна літератури
Кожен роман Ішіґуро – це жанровий роман. Біографія, історичний роман, НФ, бойове фентезі, трилер, детектив. (Перед тим Нобелівку в Британію відвезла Доріс Лесінг у 2007-у – теж твори з різким нахилом у жанрову прозу). Але має всі шанси відсохнути язик, котрий назве Ішіґуро «жанром».
Ну от, «Не відпускай мене» (на сьогодні це єдиний його український переклад – ВСЛ, 2016, робота Софії Андрухович). Роман про альтернативне теперішнє. В цій паралельній щодо нас реальності існують спеціалізовані заклади, в яких вирощують і виховують людей-клонів, яких потім розбирають на органи. Свою історію розказує нам така дівчина. Звучить як порядна антиутопія.
Проблема в тому, що коли автор створює фантастичний світ, то творить він його якраз на одному такому припущенні: існують досмертні донори органів, наприклад. А далі спостерігає за ланцюговою реакцією, котре ця фантастична умовність має запустити. Якщо можлива масова пересадка органів, світ мусить змінитися. Модифікується не тільки ставлення людини до смерті (а значить, буде нове мистецтво щонайменш), зміниться до дрібниць побут. У Ішіґуро в його «фантастичному романі» світ не змінився ані на крихту. Живуть – люблять – нудьгують – помирають. Навіть марки авто ті самі.
Цьому дефекту з позиції «жанру» теж придумали красиве словосполучення, яке нічого не пояснює, – «спекулятивна фантастика». (Доля у прози Ішіґуро така, чи що, актуалізувати поняття, позбавлені змісту?). Давайте уявимо, що серед нас живуть клони. Давайте уявимо, що ми цього не помітили. Давайте уявимо, що ми майже-безсмертні, і смерть – це не страшно, тим більше не-наша смерть.
Такі його останні романи – і «Не відпускай мене», і «Похований велетень». У «Велетні», наприклад, як факт реальності після-Артурової Британії існують огри. Хоча яка різниця, хто напав на село і перебив людей – огри чи інші люди? Я ж уже сказала, «цікаве» – це не метод Ішіґуро. «Видовищне» – теж не в його арсеналі. Хоча він, зокрема, відомий як кіносценарист (має чотири відповідні твори). Найкращий із романів Ішіґуро «Безутішні»: це десь п’ять сотен сторінок, на яких описуються події трьох днів із життя відомого піаніста. Там неймовірно багато музики – і в мові, і на рівні алюзій. (Ішіґуро – музикант: пише пісні, до речі). Події, втім, гучно сказано. Це наче хоку на п’ятсот сторінок: якісь предмети, якісь деталі – а на задньому тлі емоції, котрі вони викликають. Чоловік приїздить в чуже місто на гастролі, там когось має побачити, з кимсь не зустрічається, щось губить, про щось згадує, частіше про щось забуває… З «Уліссом» Джойса Ішіґуро обійшовся точно так же, як із якимсь посереднім фентезі з Артуріани: взяв, що погано лежало, і, потримавши мить в руках, впустив.
Це навіть не запозичення формул масової культури високою літературою, яка їх адаптує до своїх потреба і робить чимсь на кшталт символів і метафор. Це імітація запозичення. Скажіть, нащо «красти» те, що не працює? Формулювання Нобелівської премії для Ішіґуро звучить так: позаяк він «в романах великої емоційної сили розкрив прірву під нашим ілюзорним відчуттям зв’язку зі світом». Світ Ішіґуро тотальний, тоталітарний навіть, і уже жодної різниці – Англія це перед Другої світовою чи Японія відразу після неї, світ огрів чи світ клонів. Це просто – ВСЕ, в якому розчиняється «екзотика» окремої особистості. Добровільно, повторю, розчиняється.
Нобелівку отримала не глибока психологічна проза, в яку прошиті як спроби читання формули масової культури і красивості високої. Її отримала глибока психологічна проза, яка апріорі не передбачає такої прошивки, позаяк для неї конфлікт жанрового і елітарного – це суперечка елементарного з елементарним. А, до речі, розрізняти «жанр» – це читацька навичка, на яку працювало все ХХ ст.
Джокер: новий Нобелівський лауреат Кадзуо Ішіґуро
На сайті Нобелівської премії уже майже добу працює інтерактивне опитування «Чи читали ви якийсь із творів Ішіґуро?». Поки що 66,6% з тих, хто відповів, обрали позицію «Ні».
(Де ще два тузи, спитаєте ви? Бо йдеться ж Нобелівці--2017 точно про виграшну комбінацію. В рукаві. Ніхто з нами чесно грати не обіцяв. Через п’ятдесят років дізнаємося).