ГоловнаБлогиБлог Володимира Пилипенко

Зниклі безвісти - але не забуті

Впродовж двох років війни на Донбасі близько однієї тисячі людей зникли безвісти. Переважна більшість із них – це чоловіки (96%), половина - навіть не є військовими. Таку інформацію озвучив Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) в Україні. Також у результаті техногенних та надзвичайних катастроф та за інших трагічних обставин сотні людей з року в рік поповнюють «чорний список» зниклих безвісти українців.

Все ще громадяни, чи пусті бланки, яких за помахом бюрократичної палички викинули з життя держави та суспільства? Це непросте питання, на яке нам усім потрібно дати чесну відповідь. З кожним днем проблема пошуку зниклих безвісти людей поглиблюється, оскільки немає єдиної структури, яка б всім цим займалась та відповідала як за процес, так і за результат. Тому відсутність належного правового регулювання підливає масла у вогонь і так шаленого суспільного незадоволення.

Пройти всі круги бюрократичного пекла

Держава має гарантувати достовірні відомості про місцеперебування своїх громадян, обставини їх загибелі (смерті), місце поховання (якщо воно відоме). Крім того, родичі мають право отримати рештки близьких.

Чомусь тема розшуку зниклих безвісти опинилась на маргінесі національного діалогу. Та чи справедливо?

От нещодавно почув історію однієї сім’ї. Як з’ясувалось, їхній син - учасник бойових дій на Донбасі. Ось уже як два роки від нього немає жодних відомостей. Родичі розповіли, що терористи захопили хлопця в полон, але про обмін ніхто мови не веде. Родина в розпачі. Минули роки, а досі немає жодної достовірної інформації. Вони продовжують сподіватися, що син живий і повернеться до дому. А що держава? Вона так і не поставила остаточної крапки в цій трагедії.

І це лише одна історія із тисяч подібних. Хто може допомогти цим людям? Чи реально в нинішніх умовах перманентного військового конфлікту з’ясувати правду та становити справедливість?

Чомусь ми забуваємо, що за кожною зниклою безвісти людиною є сім’я, друзі, колеги. Неможливо навіть уявити, що всім їм доводиться пережити, аби в решті-решт дізнатись правду про долю рідних. Байдужість чиновників, перепоховання невідомих жертв, безкінечні тести на ДНК, зневіра та розпач – лише деякі круги їхнього пекла.

Всі ці питання зводяться до одного – відсутність належного регулювання правового статусу осіб, зниклих безвісти, є серйозною прогалиною чинного законодавства України.

Можливість володіти інформацією про долю зниклих родичів передбачене міжнародним гуманітарним правом. Зрозуміло, що нам потрібно напрацювати відповідний механізм, який би регулював процедуру пошуку відповідно до українських реалій.

Міжнародний досвід

Навіть сьогодні, спілкуючись із постраждалими від конфлікту жителями Балкан, Нагірного Карабаху, Південної Осетії чуємо, що найгірше для них, - не так втрата дому, як невідомість – а що ж трапилось з їхніми рідними, де вони поховані, та чи справді тіла родичів провели в останню путь. Ці невирішені питання - як постійний тягар, що не дозволяє нормально адаптуватись учасникам конфлікту в суспільство. І тут роль держави є ключовою. Саме вона має забезпечити не лише право на правду, а й на комфортне життя, гідну фінансову компенсацію тощо.

Далеко не будемо ходити. Пригадаймо трагедію на Грибовицькому сміттєзвалищі поблизу Львова. У результаті зсуву сміття під завалами зникли чотири людини. Тіла трьох надзвичайників знайшли, а про долю четвертого, еколога комунального підприємства, досі нічого не відомо. Так що у черговий раз вдаряємось в стіну мовчанки.

Переконаний - нам потрібна окрема структура, діяльність якої буде саме зконцентрована на сприянні розшуку зниклих безвісти. Саме таку структуру Міжнародний Комітет Червоного Хреста запропонував створити в Україні. Також Комітет рекомендував запровадити Єдиний реєстр даних про осіб, зниклих безвісти (як військовослужбовців, так і цивільних) для ефективного розшуку та з’ясування їх долі.

Парламентська Асамблея Ради Європи зі свого боку теж висловилась щодо цього питання. Зокрема, у своїй Резолюції 2067 (2015) під назвою «Зниклі особи під час конфлікту в Україні» ПАРЄ закликала органи української влади створити спеціалізовану урядову інституцію, суть діяльності якої б полягала у тому, аби координувати роботу всіх державних і неурядових організацій, які працюють у цій проблематиці.

Західні колеги пропонують для розгляду чіткі моделі вирішення цієї надзвичайно складної теми. Поки що українська сторона не дуже активно до цих порад дослуховується. Але ж факт залишається фактом - проблема сама по собі не зникне.

Запропоновані варіанти функціонування спеціальних структур від ПАРЄ та Червоного хреста є найбільш прийнятними. При цьому, не забуваймо про досвід інших держав. Зокрема, Боснії і Герцеговини, де наприклад, створили спеціальну комісію із розшуку зниклих безвісти вже після закінчення конфлікту і через це втратили багато часу. Не маємо права допуститись такої ж помилки.

Є чіткі та перевірені механізми, які використовувались в низці постконфліктних країнах. Давайте їх проаналізуємо та зупинимось на оптимальному саме для нас варіанті.

План дій

По перше – Україні потрібно заповнити законодавчу прогалину, ухвалити окремий закон, який би визначав правовий статус осіб, зниклих безвісти та який би забезпечив правове регулювання відносин, пов’язаних з обліком цих осіб та їх розшуком.

По друге - має бути логічна процедуру розшуку – від подання заяви про розшук і до його припинення.

По трете - цим має займатись спеціально створена структура, яка б співпрацювала з усіма органами державної влади, міжнародними та громадськими організаціям.

Це той мінімум, який ми, експертне середовище, можемо уже сьогодні запропонувати, аби всі ті тисячі родин, які все-таки очікують на повернення рідних, знали, що держава про них не забула та робить все можливе, аби правда була не винагородою і не подарунком, а фундаментальним правом кожного.

Владимир Пилипенко Владимир Пилипенко , Представитель Украины в Венецианской комиссии 2013-2017, кандидат юридических наук
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram