Кількість не означає якість. Або про ще один варіант зміни системи правосуддя в Україні

Нещодавно у Верховній Раді був зареєстровані черговий варіант змін в системі правосуддя. Проектом Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення окремих положень законодавства з питань судоустрою і статусу суддів» №4180 був запропонований по суті вже п’ятий варіант судової реформи. Така велика кількість законопроектів щодо одного і того ж питання свідчить або про відсутність у «реформаторів» єдиного бачення способу проведення реформи правосуддя, або про недостатність професіоналізму. Як би там не було, а результати «реформаторської» діяльності вже відчутні - сьогодні у судовій системі є близько 1000 вільних вакансій суддів, а два місцевих суди через це взагалі закриті.

Фото: Макс Левин

Проаналізувавши текст документа, можна зробити висновок, що цей законопроект, як і багато інших, які розглядалися протягом 2014 і 2015 років, в основному спрямований на чергову зміну встановлених правил гри під час добору кандидатів на посади суддів та у вирішенні питань суддівської кар’єри. Очевидно, що такі нововведення логічно було б вносити вже після прийняття змін до розділу VIII Конституції України, який і визначає ключові правила функціонування всієї системи судоустрою в Україні, і без зміни якого провести ефективну судову реформу неможливо. Однак реєстрація цього законопроекту вже сьогодні може свідчити про те, що він є планом «Б», якщо проголосувати за зміни до Конституції України таки не вдасться. Але тоді говорити про справжню реформу системи правосуддя не доводиться.

То ж що пропонують народні депутати?

По-перше, кваліфікаційне оцінювання для всіх.

Проектом Закону передбачається, що для того, щоб зайняти посаду судді вперше, або бути призначеним суддею безстроково, чи переведеними з одного суду до іншого, необхідно успішно пройти кваліфікаційне оцінювання за критеріями компетентності, професійної етики та доброчесності. І якщо на запитання, що саме слід розуміти під критерієм компетентності, законопроект більш-менш дає відповідь – це іспит на знання норм матеріального і процесуального права, то положень, які б проливали світло на два інші критерії, а саме: відповідність вимогам професійної етики та доброчесності, у проекті явно не вистачає.

Також викликає суттєві зауваження норма законопроекту про те, що «Вища кваліфікаційна комісія суддів України може приймати рішення про проведення інших тестувань з метою перевірки особистих морально-психологічних якостей, загальних здібностей, а також про застосування інших засобів встановлення відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям кваліфікаційного оцінювання». Вважаю, що такі норми без будь-якої подальшої конкретизації не можуть бути прийняті взагалі, адже вони створюють явні передумови для зловживань і боротьби з «невигідними кандидатами на посаду судді чи суддями» шляхом їх безкінечного оцінювання та ще й за невідомо якими правилами. А така ситуація є основою для корупції, проти якої так борються «реформатори».

По-друге, рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України остаточні і оскарженню не підлягають.

Відповідно до положень законопроекту, рішення ВККС щодо рекомендації або не рекомендації особи на посаду судді можуть бути оскаржені лише тоді, якщо було порушено процедуру проведення конкурсу. Натомість оскаржити їх по суті буде неможливо.

Таким чином, якщо склад комісії, який прийняв рішення, наприклад, був неповноважний або, якщо засідання провадилося за відсутності кворуму, то рішення можна оскаржити, а якщо у ньому зафіксовано, що кандидат не відповідає критерію доброчесності - то все. Таке рішення має сприйматися як істина в останній інстанції. Цікаво, хто мав би спершу перевірити на доброчесність самих членів ВККС? Які курси підвищення кваліфікації вони мали б для цього пройти? І якими сертифікатами це мало б підтверджуватись? Питання риторичні, оскільки відповіді у законопроекті на них немає.

Однак із таких положень можна зробити висновок, що, переслідуючи цілком правильну мету – залучити на суддівські посади найбільш фахових, а головне, гідних правників, суб’єкти законодавчої ініціативи «перемудрували» з процедурою. Адже можливість оскаржувати прийняте рішення не лише Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, але і будь-якого іншого органу державної влади, є тим чинником, який стимулює останній, діяти відповідально. Натомість встановлена у Законі абсолютна заборона на оскарження рішень сприйматиметься, як дозвіл діяти формально, без будь-якої аргументації – «не рекомендувати тому, що... не рекомендувати» і все.

Такі норми є небезпечними, оскільки приховують у собі корупційні ризики, і позбавляють особу права на захист.

По-третє, новина для кандидатів на посади суддів – позитивний висновок Вищої кваліфікаційної комісії суддів України - ще не привід для впевненості, що тебе призначать на посаду судді.

Проектом Закону пропонується надати можливість проведення подвійної оцінки кандидатів на посади суддів, а саме: спершу їх оцінювання і відбір проводитиме Вища кваліфікаційна комісія суддів України, а потім вже рекомендованих нею кандидатів ще й буде оцінювати Вища рада юстиції. Із норм законопроекту напрошується висновок про те, що Вища рада юстиції може відмовити у внесенні Президентові України подання про призначення кандидата суддею, якщо в неї є обґрунтований сумнів щодо відповідності кандидата критерію доброчесності чи професійної етики. І таке рішення Вищої ради юстиції також не може бути оскаржене.

Вказані положення порушують принципи визначеності і передбачуваності законодавства, що підтверджується наступним.

Проект Закону не містить ані вичерпного переліку, ані хоча б ознак, які б вказували на те, що сумніви є обґрунтованими, і запропонований Вищою кваліфікаційною комісією суддів кандидат, справді, не може бути призначений на посаду судді. Такі норми дозволятимуть Вищій раді юстиції діяти на власний розсуд, без будь-яких обмежень, і можуть спричинити те, що навіть справді гідні кандидати не будуть призначені на посади суддів, якщо у членів ВРЮ буде така зацікавленість.

По-четверте, стати суддею Апеляційного, Вищого спеціалізованого суду або ж навіть Верховного Суду України можна буде, пройшовши спеціальну процедуру.

Так, у законопроекті передбачено, що для того, щоб одразу стати суддею Апеляційного, Касаційного чи Найвищого судового органу в системі суддів загальної юрисдикції – Верховного Суду України, достатньо мати науковий ступінь та стаж наукової роботи у галузі права щонайменше десять років; або досвід професійної діяльності адвоката щонайменше десять років.

Таким чином, суддями у вищих судових інстанціях можуть стати особи, які жодного разу в житті не писали судового рішення, а якщо мова йде про науковців, то, можливо, що і особи, які взагалі ніколи не брали участі в судових засіданнях і не знайомі з процесом розгляду справи.

Істину завжди потрібно шукати у найпростішому: адвокати мають бути адвокатами і представляти інтереси сторін, науковці – займатися наукою, а суддя Верховного або вищих спеціалізованих судів має бути, передусім, суддею.

А от ознакою неістинного є якраз надмірна складність. Суддя, який поняття не має, як слухати справи в першій інстанції, як збираються докази і як вони оцінюються, не вирішить якісно та фахово спір в апеляційних чи касаційних інстанціях. Адже ніхто не буде заперечувати того, що навіть найрозумніший студент не може одразу отримати звання професора, так і найкращий адвокат не може бути відразу призначений суддею Верховного Суду України.

Ідея наповнити вищі судові органи, в яких ухвалюються остаточні рішення і безповоротно вирішуються долі фізичних та юридичних осіб незалежними та професійними юристами, є, беззаперечно, правильною.

Але от запропонований спосіб її реалізації викликає щонайменше подив: адже лише чесний, однак некваліфікований суддя – це явно не те, чого очікує від реформи правосуддя українське суспільство.

Про альтернативний спосіб втілення зазначеної вище ідеї розповім згодом, оскільки зараз працюємо над цим.

Як висновок, можу зазначити, що такими несистематизованими, непослідовними (оскільки спершу необхідно змінити Конституцію України, а вже потім приймати процедурні норми на виконання її приписів) та половинчастими кроками глобальні зміни в системі правосуддя не проведеш.

P.S. 15 липня 2015 року компанія «Toyota Motor Corp» відкликала з ринку понад 625 тисяч гібридних автомобілів, оскільки у їх програмному забезпеченні були виявлені збої, що потребують усунення. Саме такий варіант – відкликати і доопрацювати, був би чи не найкращим для чергового законопроекту, яким намагаються реформувати систему правосуддя в Україні. Інакше, можна лише здогадуватися, скільки місцевих судів ще закриються, поки реформатори, які, очевидно, прийняли рішення діяти одним із найдорожчих методів - спроб і помилок, дійдуть згоди у виборі варіанту проведення судової реформи.

Владимир Пилипенко Владимир Пилипенко , Представитель Украины в Венецианской комиссии 2013-2017, кандидат юридических наук
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram