Питання неефективної вітчизняної судової системи вже довгий час не зникає з порядку денного – причому на всіх рівнях: місцевому, державному, міжнародному. Про необхідність змін ми чуємо постійно і звідусіль, про це говорять представники партій та гілок влади, міжнародні кредитори, торгові партнери, на цьому наполягає ЄС та, зрештою, мільйони українців.
Проте віз і нині там.
Днями Верховна Рада проголосувала у першому читанні за два законопроекти, які, на думку їх авторів, можуть привнести зміни в систему українського правосуддя. Представники влади ці маленькі кроки намагаються назвати реформою. Проте насправді це далеко не так. І не тому що в проголосованих документах чимало недоліків та дискусійних питань, а самі тексти далекі від ідеальних.
Необхідно перш за все прояснити, що ми хочемо отримати в результаті реформи: незалежне судочинство, ефективне забезпечення захисту порушених прав громадянина, відновлення поваги та довіри до судів, чи вчергове перерозподілити важелі впливу на суди з боку президента, виконавчої та законодавчої гілки влади?
Аналізуючи те, що відбулося у парламенті на цьому тижні, складається враження, що саме це і ставлять собі за мету «реформатори».
Влада вчергове наступає на ті ж граблі. І як би палко не переконували з трибуни доповідачі про «реформаторські» законопроекти, які, нарешті, забезпечать народу право на справедливий суд, нічого з того не вийде.
В чому полягає запропонована реформа? Чи змінено обсяг недоторканості суддів, позбавлено парламент впливу на суд, скасовано 5-річний випробувальний термін чи змінено принципи формування та правовий статус Вищої ради юстиції?
На жаль, на жодне з цих надважливих питань пропоновані зміни відповіді не дають. Та й не можуть дати. Адже справжня реформа судочинства в Україні можлива лише через внесення змін до Конституції України.
Проте декларуючи намір провести реформу, насправді влада до неї не готова. Про це свідчить навіть відсутність єдиного бачення щодо проведення реформи.
Наприклад, в парламенті було зареєстровано аж 4 законопроекти по судовій реформі, а п’ятий, урядовий, знаходиться сьогодні на розгляді Венеціанської Комісії. Така мультиплікація ідей веде не до результату, а в глухий кут.
До речі, авторам не потрібно винаходити велосипед. Адже наявність близько десяти висновків і рекомендацій європейських експертів (останній з яких датований 2013 роком) чітко окреслює, як коло проблем українського судочинства, так і можливі варіанти їх вирішення саме на конституційному рівні.
Додамо до цього бажання, помножене на політичну волю, і процес підготовки законопроекту значно оптимізується і пришвидшиться.
Тому з урахуванням цього план судової реформи для влади мав би виглядати так – негайне напрацювання Конституційних змін, їх аналіз Венеціанською комісією, голосування на весняній сесії узгодженого варіанту конституційного законопроекту, висновок Конституційного суду до кінця літа і підтримка коаліцією в триста голосів змін вже у вересні.
А після цього внесення змін до відповідних законів. От і мали б справжню реформу вже до кінця року. Як би було бажання реформувати. По-справжньому. А не сфери впливу ділити.
Тому прийняття в першому читанні аж двох законів щодо правосуддя свідчить не про не крок вперед, як навперебій кричали на брифінгах їх прихильники, а про політичну короткозорість, професійну некомпетентність і відсутність справжньої політичної волі до реформи правосуддя.
Допоки не буде волі, програватимуть усі. І суди, і громадяни, і держава.