Подій 30 листопада 2013-го могло і не бути. То чи відбувся би марш мільйонів?

Ми для політиків і влади були, як кістка в горлі

На кінець листопада - початок грудня 2013-го опозиційні політики всі свої заходи планували на вихідні, щоб організувати якомога більше людей.

Громада, яка саморганізовано зібралася в четвер, 21 листопада, на Майдані Незалежності, не вписувалася ні в чиї владні, провладні чи опозиційні політичні амбітні плани. Оце пробудження суспільної свідомості непокоїло їх всіх. З боку опозиційних політиків була чітка позиція, що 29-го числа, в п’ятницю, о 22 годині всі мають розійтися. А на 1-ше грудня, на неділю, був запланований якийсь черговий політичний захід відповідних партій. Тому ніякого історичного суботнього 30 листопада за участю позапартійної громадськості могло і не бути.

В тому, що Майдан стояв з 29-го на 30-те була заслуга лише громади, всіх, хто прийшов сюди 21-го листопада. Такої стійкості ніхто не очікував. Та і 21-го не думали, що відбудеться мітинг. Сам Мустафа Найєм, я думаю, не сподівався, в що відгукнеться його клич в мережі. А люди, які прийшли, не захотіли піти. Для політиків це настільки не вписувалося в їх плани, що вони не знали, що з цим робити. Ми були, як кістка в горлі всім. Так пробуджувалося громадянське суспільство з ідеєю європейських цінностей, а не за когось чи проти когось. Це стало фактом. Ці люди тут є і нікуди не підуть. І, головне, що їх досить велика кількість. В ніч на тридцяте не бачив жодного політика. Хоча вони мали чергувати, але їх не було, не знаю, може чай пішли пити в той момент.

Фото: Макс Левин

Ми чекали кожен день і кожну ніч, що нас можуть розігнати. До нас підходили щодня і цим погрожували. Адже влада по-іншому себе не вела. Я думав, що нас прийдуть розганяти ще 21-го. З мого досвіду більшість мітингів раніше призупиняли зразу.

З 21 числа на Євромайдані ми чергували щодня і щоночі. Я одразу став одним із координаторів, ми так назвалися. Вирішили, щоб у нас не було коменданта, до одного керівника найлегше було б владі застосувати якісь санкції, а в цьому випадку – серед нас багато координаторів. Ми зібралися, щоб таким чином вплинути на тогочасну владу, щоб вона вибрала європейський вектор. Але, коли стало зрозуміло, що екс-президент не підписав Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, то багато хто розчарувався у важливості нашої присутності на Майдані і вирішили, що пора завершити акцію. Одначе, була й інша настирлива думка серед присутніх: ми маємо свою акцію продовжувати. Ми її розпочали спонтанно, ні на кого не покладаючись, ні на політиків, ні на якихось інших авторитетних постатей. Ми самі і надалі визначаємося: маємо бути. 29-го ми не послухали опозиційних політиків, які наполягали на тому, щоб о 22-й розходитися, а в неділю, 1-го грудня, політики під партійними стягами мали організувати людей на свій мітинг.

З 29-го на 30-те, оскільки я на чергуванні уже був цілий день, – на нічне залишався Дмитро. Та це була його перша комендантська історія і я вирішив йому допомагати. Залишився разом з ним вночі на чергуванні. Десь до пів на другу ночі спілкувався з людьми, говорив з тими, хто засмутився, що вкінці вечора забрали з Майдану апаратуру, розповідав їм, що все гаразд, зранку апаратуру привезуть, акцію продовжуємо, зранку проведемо толоку. Потім передав Дмитрові повноваження, пішов трохи погрітися в кав’ярню на розі Хрещатика. Десь півтори-дві години грівся. І, як домовлялися, пішов замінити Дмитра, а він – грітися. Зробив черговий обхід, перевірив, яка ситуація. А коли підійшов до Стели, побачив, що з боку Інститутської на Майдан почала заїжджати машина.

Як куратор, підійшов до водія, він сказав: ми веземо ялинку. Я запитав: у вас є маршрутний лист? Я знав про такі речі, попередньо стикався: водії мають чіткі розпорядження, куди вони їдуть, є певний документ, що підтверджує їхнє завдання. Жодного документа водій не представив. Коли я сказав, що пора виїжджати, водій погодився, якщо ДАІшник їх випустить, вони виїдуть. Я пішов спілкуватися з працівником ДАІ. Коли ми з ним говорили, то я боковим зором справа побачив, як спускається автобус, не ПАЗ, не міський, а великий, відомчий, і в нього відхилилася штора – я побачив людину в касці і масці. Було очевидним: нас збираються зараз розганяти.

Я миттю розвернувся і побіг до Стели Незалежності, по дорозі сповіщаючи про побачене тих, хто стояв біля бочок, намету чи просто групкою спілкувалися, – у нас був такий план захисту: в разі тривоги, всі збираємося навколо Стели, всередину стають дівчата, назовні – хлопці, беремося за руки, переплітаючись один з одним і таким чином ми захищені. Ми так і зробили, мені допомагав Тарас. «Беркут» підійшов впритул, я спочатку і не помітив, що вони уже б’ють. Далі силовики зробили маневр. Вони ступили крок назад, ми почали провалюватися. Різкий крок вперед і трохи в сторону – і ми повалилися. Вони почали ходити по нас зверху і бити.

Ми закривалися, як могли. По чому попало, по тому і били. Кричали до нас: піднімайтеся! Хтось намагався їм пояснити, яким чином ми можемо встати, коли ноги лежать під кимось одним, руки – під іншим, а зверху по нас вони ходять. Це побиття тривало певний час. Потім раптово беркутівці зупинилися. Я встиг побачити, як підійшов якийсь їх старший і дав команду призупинитися. Нам дали можливість піднятися. Я точно пам’ятаю, подумав тоді, що будуть нас зараз арештовувати, відводити всіх в автозаки. Насправді, вони стали з двох боків, нас вишикували в ряд в колону, щоб ми виходили. Для мене їх дії стали величезним здивуванням, в житті мене так ніколи не били, такі речі я бачив лише у фільмах, в яких показують, як придушують бунти у тюрмах. Силовики стояли з двох боків, а ми проходили посередині, нас били і по голові, і по нирках, і по руках, і по ногах, по всьому. Б’ють з двох сторін і ти не можеш захиститися. Я займаюся рукопашем, прекрасно розумію і знаю, як можна захищатися, щоб менше ударів отримати. А тут не можливо було. Тебе б’ють з усіх сторін і ти пропускаєш удари. Я теж багато пропустив ударів. Рятувалися, щоб не впасти в цьому коридорі, бо вони добивали б лежачих.

Фото: Андрей Хартанович/endryx.livejournal.com

Коли нас таким чином вивели через цей коридор, ми вперлися в паркан. Ця огорожа була заздалегідь встановлена. Там стояли внутрішні війська. Що здивувало, коли ми роз’єднували цей паркан, внутрішні військовики не реагували жодним чином. Я впритул проходив мимо правоохоронця внутрішніх військ, він не намагався нам перешкоджати, або нас ловити. Просто стояв. У нас склалося враження, що ці молоді хлопці в мундирах, які там стояли, самі були шоковані від того, що відбувалося. Коли ми вибралися за той паркан, беркутівці бігали, ловили нас, намагалися затримати. Ми вибігли на Хрещатик, зупинилися за поставленими там святковими передноворічними будиночками. Коли крики наші вгамувалися, ми навіть згуртувалися в таку собі групу, думаючи, що знову варто повернутися назад і стояти посеред Майдану. Коли ми пішли назад, нам на зустріч знову рухалася хвиля беркутівців, яка до того уже змела на своєму шляху всіх тих людей, які знаходилися біля пам’ятника засновникам Києва – Кию, Щеку, Хориву та сестрі Либіді. Було сум’яття. Боляче і тілесно, і психологічно, коли вас щойно побили. Понадломлювали Дух…

Я дав клич: щоб мобільно бігли через дорогу, беркутівці в обладнанні не зможуть спритно догнати всіх і половити. Перебігли через дорогу. Я бачив, як беркутівець налетів на якогось дядька в пальто, котрий просто стояв, і вдарив його кийком так, що той упав – і він його поволочив до автозаку. Ми простежували по змозі, біжучи, чи є хто травмований і потребує допомоги. Побачили людину з розбитою головою, двоє інших накладали йому пов’язку. Потім зафільмував на мобільний, як два силовики керують зачисткою Майдану, я кричав на них: що ви робите?, навіщо б’єте людей? (пізніше виклав це відео в Інтернеті). Коли ми бігли, раптом вимкнули світло. Ми зрозуміли, що далі буде суцільна зачистка. І дійсно, хтось дав команду, «Беркут» зразу хвилею перебіг дорогу, побіг за нами по Майдану. Ми бігли наскоками: до Лядських воріт, потім до Макдональдсу. В цей момент із завиванням за нами на великый швидкосты погнався ПАЗ та хвиля беркутівців. Ми розбіглися в розсипну, шукали як і де перебути облаву. Я біг по вулиці Михайлівській, заскочив до одного двору, чудом вгадав код і зміг зайти в будинок.

Поки рухався по Михайлівській, встиг написати СМС Мустафі Найєму, Віті, ще кільком комендантам про те, що Майдан розігнали, рятуйте людей з КПЗ, бо я бачив, як їх затримували. І останнє, що я написав в ролі зв’язкового: збираємося на Михайлівській площі о 9-й чи о 10-й ранку. Я розумів, якщо ми не зберемося знову, то станемо другою Білоруссю: коли там розігнали протест, побили людей, налякали, а потім половили їх по квартирах. З нами було б те саме, якщо б ми розійшлися, роз’їхалися. І хтось інтуїтивно, комусь підказали – всі ті побиті люди, які розбігалися в різні боки з Майдану, почали поступово стікатися струмочками від готелю «Дніпро», від Бессарабського ринку по Михайлівській, попри Європейську площу до Михайлівського Собору. Там були збоку маленькі ворота, не центральні, – через них ми і заходили. О 6-й ранку мені подзвонила мама дружини, плачучи. Я її заспокоїв, що живий. На території Михайлівського Собору ми почали писати в мережі, через СМС, щоб надали нам допомогу: перекис водню, бинти, адже в багатьох були травми. Почали активно дописувати, щоб люди виходили. Треба було організовувати людей. Так я став комендантом Михайлівського Майдану. Вирішили, якщо «Беркут» наважиться штурмувати нас тут, ми загороджуємо ворота. Та на територію можна було легко потрапити і з іншого боку. Тоді я сказав: всі йдемо в Собор і закриваємося зсередини дверима. Це єдине місце, де ми могли ще хоч якось перебути. Спочатку нас не пускали в Церкву, забороняли заходити, але потім дозволили, винесли великий казан гарячого чаю чи компоту, уже не пам’ятаю що саме. Ми зігрілись, і трохи спали чи дрімали там покотом. Хтось притулився до стіни, хтось просто лежав. На певний час всі якось заспокоїлись. Дзвеніли церковні дзвони.

Зранку ми вийшли на Михайлівський Майдан, хотіли показати і людям, і «Беркуту», що не боїмося, що нас не зламати. Насправді, то було трохи передчасно з нашого боку. Бо «Беркут» підходив до воріт, заявляли, що Церкву захопили. На великій швидкості рвалися вони сюди автобусом, були і крики, і жах з надривом.

Десь приблизно о 9-й ранку почали підтягуватися ті, хто не був з нами на Майдані Незалежності, почали приїжджати все нові люди, приносити пакети з ліками. Хтось пізніше намет приніс, ми поставили його біля входу на територію Собору. Ми організували медичну службу, надавали першу допомогу, встановили пункт їжі. З’явилися люди, котрі допомогли нам встановити імпровізовану сцену. І ми зверталися весь цей час до людей. Була субота, для багатьох – вихідний день. Центральні вулиці і Михайлівську площу звідусіль заполонилое ціле море людей, їх прибувало все більше і більше. Був останній день осені, 30-го, потім вечір, наступила ніч на перше число зимового місяця, я передав координування побратиму, щоб трохи відпочити.

1 грудня відбулася історична Хода мільйонів. Народ закликав владу визволити активістів, яких протиправно утримували під вартою і притягнути до відповідальності винуватців побиття мирних демонстрантів. Було багато студентів. Я йшов зі студентами Києво-Могилянської Академії. Величезне людське море переміщалося від Михайлівського Майдану назад на Майдан Незалежності. Якщо до цього весь Євромайдан був практично без наметів, нам забороняли їх встановлювати, і фактично Майдан був стоячий (потрохи відлучалися лише погрітися), то 1-го грудня люди встановлювали намети на Майдані Незалежності, а правоохоронців неначе вітром здуло.

Від Маршу мільйонів почалося велике протистояння тоталітарному режимові. Попереду нас чекали ще великі випробування. Ми тоді не знали, що багато майданівців стануть Небесними Ангелами Небесної Сотні.

Пройшло три роки. Винні в тих побоїщах, а згодом і в смертях багатьох ще досі не покарані. Не зрозумілим є для мене, чому розслідуючи кримінальні справи щодо жорстокої, злочинної поведінки беркутівців на Майдані, за ці роки постійно змінюються слідчі. Цілі групи слідчих мінялися. Може це нормальна практика. Та мені видається, що якщо один слідчий вивчає і знає справи, то іншому треба тривалий час, щоб розібратися в тому, що уже вивчив перший. Теж саме відбувається, коли справу веде не одна група людей. А також дивує, що багато силовиків, які були тоді і здійснювали фактичне побиття людей, зараз досі працюють і виступають свідками, вони навіть не є обвинуваченими. Дивує позиція, коли фахівці не готові шукати, хто саме тоді був, чітко, і надав наказ. Головне, нам кажуть, що не видно облич, хоча елементарний перегляд відео показує, якщо немає облич прямо під час самого моменту побиття, то зате є далі обличчя, коли беркутівці доганяють людей, все одно їх б’ють і тягнуть в автозаки. Цього ніхто не дослідив, або, принаймні, нам не до кінця розповідають про це. Пройшло багато часу, я в одному інтерв’ю уже про це говорив, – дивуюся з нашого генерального прокурора Юрія Луценка. Я прямо в камеру сказав: пане Юрію, вас били біля Святошинського РВВС в автобусі «Беркуту». Ви вийшли тоді з розбитим обличчям. Так ви навіть їх тепер не покарали. Я вже мовчу, що не покарали винних за побиття нас. Поки злочинці не будуть покарані, вони будуть продовжувати діяти безкарно!

Вадим Васильчук Вадим Васильчук , Депутат Київради
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram