Але попри всі ці позитивні моменти є досить багато факторів, які негативно впливають на розвиток сільського господарства України. Про це в своїй інформаційно-аналітичній довідці щодо обігу земель сільськогосподарського призначення також зазначила професор, головний науковий співробітник ДУ "Інститут економіки та прогнозування НАНУ" та гендиректор громадського об'єднання "Центр аграрних реформ" Любов Молдаван.
Закон України «Про оренду земель», прийнятий 1998 р., доповнив хаос, зокрема, у землекористуванні. В результаті впровадження цього закону відбулось дві діаметрально-протилежні схеми землекористування, які є однаково згубними для села: олігархічна латифундистська модель (концентрація великих масивів землі і одного власника), яка супроводжується і рейдерськими захопленнями земель, руйнуванням місцевих екосистем, спекуляцією правами оренди і таке інше. Друга модель — малоземельні особисті селянські господарства, які, частіше за все, не можуть розширювати свої землі за рахунок оренди (великі корпорації зажди дадуть ціну більше), для них неможливі ні державна підтримка, ні банківські кредити. Тобто від переходу в інші сфери діяльності людей в таких господарствах нічого не стримує, оскільки заробітки такого фермера мізерні, а ризики — неспівставні.
Перші вимагають термінового прийняття закону про продаж землі. Другі - готові виходити на страйки аби цього не відбулось.
А як в світі вирішували цю проблему - продавати або ні?
Підтримка фермерства у західних державах — суцільний пріоритет держави. І представлені ці фермери переважно сімейними фермерськими господарствами та кооперативними організаціями створеними селянами. В тих країнах, де дозволений продаж землі — то купити її не так вже і просто. Покупців оцінюють у відповідності з вимогами, які прописані в законодавстві країни, і які беззаперечно виконуються. Є навіть критерії людей, які мають привілейоване право на купівлю або оренду (члени родини, фермери-сусіди, орендарі та їх спадкоємці тощо).
І ще однією особливістю світової законодавчої практики є заборона або суттєве обмеження (яке фактично унеможливлює) на купівлю або оренду сільськогосподарських земель іноземцями. Тобто, ні за великі, ні за дуже великі гроші іноземці не можуть володіти сільськогосподарською землею в європейських країнах, Японії, Австралії, США, Канаді. І тільки в країнах зі слабкою економікою та хитким політичним устроєм є всі передумови для втрати цього стратегічного ресурсу....
У Данії земля для ведення аграрного бізнесу надається фізичним особам, які проживають або саме в цій місцевості, або на відстані 10-25 кілометрів (шляхом купівлі або оренди). Порівняйте з нашими великими агрохолдингами, які майже всі мають головні офіси в столиці, засновники та керівництво добре якщо живуть у Києві, а часто-густо взагалі в іншій країні!
Покупці (орендарі), як фізичні особи, так і члени об'єднання, зобов'язані працювати безпосередньо в господарстві на сільськогосподарських роботах (навіть коментувати цю норму в порівнянні з Україною не буду). Мають відповідні кваліфікаційні вимоги: диплом або інший професійних документ, якій підтверджує сільськогосподарську освіту. Також встановлені терміни професійного стажу (у Франції не менше 5 років, у Данії — 8 років, наявність певних засобів виробництва). Для отримання землі іноземці мають проживати в країні упродовж встановленого терміну і набуття громадянства (Франція – 7 років, Кентуккі (США) – 8 років).
Іноземні громадяни матимуть доступ лише до вільних земель з метою їхнього сільськогосподарського освоєння (Нова Зеландія). Купівля (оренда) земельних ділянок лише для науково-дослідницької роботи (Мінесота, США).
Також обмежується площа земельних ділянок у Франції - іноземець ( лише громадянин країн ЄС, який відповідає кваліфікаційним вимогам) може придбати на засадах купівлі або оренди земельну ділянку (крім виноградників), яка за вартістю не перевищує вартість загальної ділянки середнього за розміром фермерського господарства; у штаті Вісконсин (США) – не більше 260 гектарів, що наближено до розміру землекористування середньої ферми.
І ще одна норма, яка, я вважаю, необхідна для правильного визначення статусу фермера або аграрної кампанії, і яка обов'язкова у майже всіх цих країнах: унормування мінімальних та максимальних розмірів господарств.
У Німеччині мінімальна ділянка (власна чи орендована) - 1 га, максимальна – 400-500 га залежно від умов федеральних земель, у Польщі – від 1 до 300 га, а із спадком – до 500 га. В Іспанії обмеження становлять для зрошувальних земель – 50 га, пасовищ – 100 га. У Данії верхньою межею землекористування (своєю чи орендованою) є 150 га. Випадки збільшення площ угідь допускаються спеціальним рішенням лише у разі вимог специфічного виробництва та за умови, якщо на землі придбання ніхто не претендує. У Японії мінімальним розміром є 0,5 га угідь.
У США мінімальність ферми визначається не площею угідь, а реалізацією продукції на 1000 дол. Концентрація земель в руках окремого господарства з 70-х років обмежується забороною їх придбання і оренди не-фермерами, а також кваліфікаційними вимогами. У західних штатах обмеження у 70-80 роках становило для індивідуальних ферм – 130 га, сімейних – 260 га.
В Україні з такою нормою не склалось. Ну не може бути сімейна ферма або фермерське господарство з земельним банком у 12-15 тисяч гектарів. Це вже не ферма — це велике аграрне підприємство з оборотом 200 млн. гривень. В чому різниця? Податкові ставки на цих двох суб'єктів господарювання мають бути зовсім різними. (В нас на сьогодні вони єдині). Потрібно встановити верхню межу розміру фермерського господарства — приміром 500 гектарів землі. Законодавчо визначити та закріпити!
Всього в Україні 51,9 тисячі сільськогосподарських суб'єктів господарювання. З них 44,5 тисячі — господарства, які мають у себе до 500 гектарів землі. А це — 86%!
Як же в інших країнах регламентували кількість землі у власності або в оренді? У Швейцарії мінімальний розмір господарства має забезпечити зайнятість однієї особи на 75%, або на 2100 годин упродовж року. Мінімальний розмір орендованої землі розраховується на повну зайнятість 1,5 осіб. Максимальною же визнається ділянка (власна, орендована), яка забезпечує рівень доходу, що задовольняє 2,5-3 зайнятих її обробітком осіб.
У Франції оптимальним є господарство, що забезпечує повну зайнятість двох осіб і дохід, який задовольняє їхні потреби і утримує від переходу в інші сфери зайнятості. Середній по країні розмір такого господарства становить 25 га. Залежно від зони встановлено коефіцієнт відхилення «вверх-вниз» у 30%.
І це далеко не весь перелік норм, які висувають держави до бажаючих придбати землю. Супроводжується вони структурами, які контролюють дотримання законодавчих норм. Все просто, прозоро і головне — дієво!
Аграрний сектор України на сьогодні потребує трансформації. Але будь-яка трансформація спиратиметься на одне — на якій землі будуть господарювати сімейні ферми, інші невеликі форми господарювання, як вони будуть розвиватись?
А тому, необхідно вирішити наступні питання:
1. Залишити чинну норму щодо заборони продажу земель іноземцям фермерського господарства.
2. Виокремити кваліфікаційні вимоги до орендарів угідь: досвід роботи, освіту, проживання у сільській місцевості тощо;
3. Передбачити пільгове кредитування під заставу прав оренди на земельну ділянку для отримання обігових коштів;
4. Реалізувати комплекс заходів для сприяння малому підприємництву на селі;
5. Розробити державну цільову програму підтримки сімейних селянських господарств;
6. Передбачити кредитування для селян (на невеликі суми), зокрема і за рахунок міжнародної допомоги, що дасть стимул для їх легалізації.
Досить грунтовний аналіз цього питання надала пані Молдаван. З багатьма речами погоджуюсь та закликаю всіх до дискусії: як нам змінити саму систему відносин в аграрній сфері? Тільки тоді зможемо цілісно підійти до реформування галузі та переорієнтувати нашу країну із сировинного способу ведення господарства на виробництво продукції з високою доданою вартістю. Без вирішення цих питань говорити про зняття мораторію на продаж землі — злочин! Якщо не подолаємо цього шляху — Україна заплатить дуже велику ціну і втратить більшість сільських територій.