Жилберту Жил (Gilberto Gil) та Каетано Велосу (Caetano Veloso)
Жил і Велосу – одні із засновників культурно-політичного руху Тропікалія, що виник в 1967. Течія стала бразильським відголоском бунтів, які в той час вибухали в США. Стилістично, музичне крило Тропікалії було аванґардним поєднанням (найчастіше) самби, психоделічного рок-н-ролу і фолку з гострими соціальними текстами.
«Ми хотіли жити так, як жив наш герой, Жоао Жилберто. (Один із засновників bossa nova – це популярний у 60-ті в Бразилії жанр який, як прийнято вважати, творила так звана біла інтеліґенція Бразилії. Хоча насправді, серед виконавців були й чорношкірі, - Т,Л.) Водночас, Тропікалія була чимось протилежним босса- нові. Жилберто творив популярну музику у Бразилії, і робив це добре. Але ми ж намагались відкрити недосконалість, намагалися з відвагою підходити до політичної та історичної ситуації у нашій країні», - дав визначення тим буремним часам Каетано Велосо у коментарі The Guardian.
Маніфестом течії став альбом «Tropicália: ou panis et circencis», де окрім Велосу і Жил записали свої треки: Tom Zé, Gal Costa, Rogério Duprat і гурт Os Mutantes.
Тропікалісти відкрито виступали проти авторитаризму і соціальної нерівності. У грудні 1968 року Жила і Велосу арештували. Музиканти просиділи у в’язниці два місяці і ще чотири під домашнім арештом.
«Військові (влада, - Л.Т.) хотіла, щоб ми покинули країну. Вони дозволили нам відіграти концерт, щоб заробити грошей на квиток», - згадував Велосу.
Жилберту і Кеатано переїхали на три роки в Лондон. Період перебування в Європі сильно позначився на творчості обох. Зокрема, в Англії вони вперше дізнались про реггі. Для Жила, як він сам зізнався, це стало важливою частиною самоідентифікації. Реггі він переніс у всі наступні альбоми, тісно переплітаючи його з бразильською самбою.
Наприклад, альбом «Refavela» 1977 року.
До лірики Велосу депортація, навпаки, додала депресивної ностальгійності.
Попри заяви Кеатану про те, що Тропікалія – є чимось протилежним босса- нові, у його пізній музиці безліч посилань до цього стилю і особисто творчості Жоао Жилберту.
Згодом: Обоє музикантів повернулись в Бразилію і продовжили займатись музикою, щоправда більше не прив’язуючи себе до жодних течій.
У 2003 році, коли до влади прийшов Лула да Сільва, Жилберто Жил став міністром культури Бразилії.
Жорже Бен (Jorge Ben)
Жорже Бен - друг Велосу і Жила, також представник Тропікалії. Жорже називав себе романтиком. Він бачив, як його товаришів відправили у заслання, тому, можливо, й вирішив займати якомога більш аполітичну позицію.
Втім, навіть у невинній пісні «Morro na pais tropical» (Живу у тропічній країні) влада знайшла «приховане послання».
Бен, як і всі тропікалісти змішував стилі. Водночас, у його творах, порівняно з іншими учасниками руху, найменше відчувається вплив західної та американської культури. Його тексти, його музика – бразильські до кісток. І це прекрасно.
Згодом: Жорже Бен продовжує займатись музикою і гастролювати.
Тім Майя (Tim Maia)
Попри те, що у певний період Тім Майя виступав спільно з Жорже Беном, він не був членом Тропікалії.
Майя ріс у фавелах Ріо. Тлустий Тім з кучерявою шевелюрою не любив закони, але любив музику і США.
Після смерті тата, який ненавидів все американське, Тім нарешті полетів у Нью Йорк, де жили його далекі родичі. Там, щоправда, його ніхто не чекав. Майя ночував у знайомих, ганяв на крадених машинах і записував перші демо.
«В США я пройшов курс по хитрожопості і наркоманії. Я вчився швидко, бо кожен там нюхає, курить драп, бухає і закидається колесами», - констатував він пізніше.
В 1963 його арештували в краденій машині з травою. Після шести місяців у в’язниці, Тіма депортували в Бразилію. В Ріо Майя зібрав свою команду, та вже з американським досвідом почав записувати альбоми. Його музика – суміш США і Бразилії 60-х років.
Тім став зіркою. Якось, коли Майя був під мескаліном у руки йому потрапила книжка «Всесвіт у розчаруванні» (Universo em desencanto). Це була «біблія» культу Раціонал - вірування близьке до спірітуалізму (багато різновидів якого є попупулярними у Бразилії зараз, в т.ч. умбанда, кардесизм, кандомбле).
Тіма повернуло. Майя більше не вживав наркотики, не пив алкоголь не займався безладним сексом. Більше того, Тім у своїй пристрасті доходив до абсурду. Зокрема, член гурту Серджіньйо Тромбоне згадував, що вокаліст примусив перефарбувати всі інструменти у білий колір - традиційний колір спірітуалізму.
У той період божевілля, Тім Майя записав два суперечливих альбоми «Racional Vol. 1»і « Racional Vol. 2.» З одного боку голос Тіма, який кинув курити і пити звучав, як ніколи чисто. З іншого боку, кожен трек в альбомі був одою культу, погляди якого поділяли далеко не всі його прихильники.
Захоплення культурою Раціонал тривало рік. Потім Тім посварився з засновником церкви Мануелем Жасінто Коельо, відрікся від віри і волав з вікна своєї квартири, що все у всесвіті – брехня. А ще створив альбом «Nobody can live forever».
Згодом: Альбоми Майї ставали все більш фанковими (в американському розумінні цього слова) подекуди переходячи в диско. Тім Майя помер у 55 років.
Ґонзаґінья (Gonzaginha)
Ґонзаґінья – син «бога байяо» музиканта Луіса Ґонзаньї. Дитинство в нього було досить депресивне – мама померла від туберкульозу, коли йому було 2 роки, тато був постійно в роз’їздах.
Соціально-активний період життя Ґонзагіньї почався, коли він поступив на економіку в Університет Ріо. У ті часи познайомився з Іваном Лінсом, Алдіром Бланком, Цезаром Коста Фільйо. Разом вони створили М.А.U. (Художній унівеситетський рух), який, втім, незадовго розпався.
Ґонзаґінья продовжував писати гострі тексти, експерементував з босса-нова, самбою і поп. В 1973 під час виступу на конкурсі, журі попередило, що з такою лірикою його чекають неприємності.
Особливо їм не сподобались слова з пісні: «Навчіться опускати голову і дякувати. Так роблять виховані люди. Люди, які для нації зроблять все, що їм накажуть».
Як тільки треки Ґонзаґіньї почали пускати в радіоефіри, влада доклала усіх зусиль, щоб він і його творчість зникли. Гонзагінью викликали для «виховних бесід» в DOPS ( Departamento de Ordem Política e Social). Більшу частину його пісень заборонили на території Бразилії, іншу - порізали цензурою.
«Деякі люди думають, що артист має сміятись, все відео зубами заповнити. Я не претендую на схвалення. Більше того, я огидний. Я пишу прості тексти, які, втім, іноді люди довго не можуть вловити», - зітхав Ґонзаґінья.
Згодом: Бунт Ґонзаґіньї був унікальним - повним любові до життя і людей. Ґонзаґінья загинув в автоаварії, коли йому було 45.