Судова реформа, як би не хотілося називати це явище так, насправді стала апофеозом кризи судової влади. Судова влада, як і будь-яка інша, не є самодостатня, не служить сама собі, і насправді, так само як і будь-яка інша влада за природою є сервісом, клієнтом якого є все суспільство. Це один з найважливіших елементів, який підтримує здоров’я суспільства, а саме є інструментом забезпечення рівності між його членами, без якої неможлива взаємоповага і партнерство у відносинах між людьми. Наявність можливості захистити свої права у суді, і віра у те, що суд захистить скривдженого, а не стане на бік заможнішого, впливає на усвідомлення відчуття цінності кожної людини, її любові і поваги до країни, яка надає їй такий рівень захисту. Рівень довіри до суду близький до нульової позначки – це справді криза. І якщо реформа цей стан не виправляє вже котрий рік, то виникає питання, чи реформа це взагалі.
Причини недовіри людей до суду добре і давно відомі, і мають свої гучні імена, головне з яких Корупція, за якою слідом іде Політична Залежність. Нажаль, дуже велика частина суддів призвичаїлася до панування цих чинників, і не прагнуть їх позбутися.
Порядні і чесні судді, які також існують в природі, обурюються, що їх гарної роботи і чеснот не помічають. Але, така вже людська природа, що часто щоденна, кропітка і якісна робота не помічається, але варто майстру хоч раз схибити, і він може втратити клієнтів, роботу, і саму велику цінність – добре ім’я. І суддівського фаху це стосується особливо, оскільки суд працює в самій аномальній зоні – там де є конфлікт з законом, і саме суд покликаний цей конфлікт залагоджувати. Тому суспільство дуже болісно сприймає саме суддівську недоброчесність, і про суддів загалом люди судять по Зваричу, Кіреєву, Чаусу… (припиню наводити приклади, бо дійду до чинних кандидатів до Верховного Суду).
На барикадах Революції Гідності у відповідь на суспільний запит «люстрація» людям пообіцяли кадрове оновлення суду, і ось цей процес мав би охопити найвищий суд країни – Верховний.
Для цього ухвалили закони, навіть змінили Конституцію, щоб суддів було легше звільняти. Узаконили нове слово – «доброчесність», та проголосили, що віднині суддями можуть бути тільки доброчесні люди. Навіть утворили громадську раду доброчесності, яка складається не з суддів, і мала допомагати очистити суддівський корпус від недоброчесних.
І ось, в результаті самого прозорого конкурсу, з безпрецедентнішим у світі залученням громадськості до процесу добору, зрештою складний механізм цього добору народив прізвища 111 переможців, яких Президент тепер зобов’язаний призначити суддями нового Верховного Суду.
Ось тільки проблема в тому, що 25 з них, за висновками тієї самої громадської ради доброчесності, є недоброчесними. А отже, є проблема. Або з радою доброчесності щось не так, або ж механізм добору дав збій. Про ступінь недоброчесності кандидатів кожен охочий має можливість дізнатися з висновків, які є доступними на сайті ГРД. За тим, як кандидати ці висновки спростовували, наскільки переконливо – можна було спостерігати на власні очі і вуха переглядаючи онлайн трансляції співбесід у ВККС. Але про причини подолання Вищою кваліфікаційною комісією суддів цих висновків не можна дізнатися ніде – бо комісія, приймаючи рішення про рекомендацію до призначення 30 з цих кандидатів, ніякої аргументації подолання висновків взагалі не надала. Те ж саме стосується і Вищої ради правосуддя, яка «пальцем в небо» пропустила 25, зупинивши лише одного, а ще чотирьох «підвісила» на паузу, можливо до часу, поки «буря вщухне».
І тепер всі в очікуванні - як вчинить Президент? Адже, з одного боку, він зобов’язаний призначити суддями Верховного Суду всіх, кого йому запропонувала Вища рада правосуддя, а з іншого, має враховувати й вимогу статті 127 Конституції, яка передбачає, що суддею може бути призначений лише доброчесний кандидат.
Зрештою, виникає думка – а може нам проковтнути те все, і хай вже буде, як буде, бо тих недоброчесних же лише 25 (чи 29)? Приблизно стільки ж кандидатів взагалі не з суддівських кіл – а з наукових і адвокатських, та й судді потрапили у фінал ніби не з гірших.
Але тут слід згадати, що, на жаль, люди будуть рахувати по найгірших: «Що це за суд, куди потрапив суддя, який на політичне замовлення ув’язнив Луценка/Павліченка? Рішення якого визнано Європейським судом таким що порушує права людини? Статки якого (будинки/квартири/автівки/готівки/коштовності) не зрозуміло звідки взялися (або зрозуміло, але соромно сказати)?»
І, слід пам’ятати, що чим більше недоброчесних кандидатів стануть суддями Верховного Суду, тим тяжче буде працювати новим чесним суддям, які не поділяють старих корупційних цінностей. А такі судді також будуть у Верховному Суді, і ще є велике питання, чи будуть вони там у більшості.
Людина не зможе просто найняти адвоката і розслабитися, маючи справу у Верховному Суді. «Кому з суддів потрапила справа? А чи не занесуть йому хабара?» - ці питання, позбутися яких – головна мета утворення нового Верховного Суду, нажаль, можуть залишитися актуальними. А такий результат просто помножить на «0» всі розпіарені титанічні зусилля.
Отже, великим ударом по відновленню довіри до судової влади є проходження до Верховного Суду суддів з сумнівною репутацією. Вже сам факт наявності такого стану є свідченням дисфункції існуючого порядку добору суддів, який має бути вдосконалено на майбутнє, і це стосується як процедур, так і всіх його учасників – і Вищої кваліфкомісії суддів з Громадською радою доброчесності, і Вищої ради правосуддя.
Що ж робити Президенту? Критикувати завжди легко, проте при будь-якій критиці дуже бажано дотримуватися принципу – «критикуєш, пропонуй». То я ризикну запропонувати. Підписати указ про призначення суддями Верховного Суду тих кандидатів, стосовно яких немає будь-яких застережень щодо невідповідності критеріям доброчесності і професійної етики. По решті дати Вищій раді правосуддя можливість переглянути свої рекомендації. І слід задуматися – хто підставив Президента, поставивши під загрозу судову реформу? За бажання, на майбутнє все можна виправити. Вдосконалити процедури, переформувати персональний склад ВККС і ВРП. Або ліквідувати Громадську раду доброчесності. Хоча, ці хлопці й дівчата і самі розійдуться, щойно зрозуміють, що їх праця немає сенсу. Все залежить від справжньої мети, яку переслідує процес, який в нас називають «судова реформа», і його режисери. Сподіваюся, що Президент прагне того ж результату у цьому процесі, що і кожен громадянин. І консенсус буде знайдено. Отже, ще трошки почекаємо…