Перше. Вона вийшла з конфлікту, юридично перестала бути агресором і політично відбілює себе через дарування їй нашими «геніальними миротворцями» функції «країни над сутичкою». Путін це постійно підкреслює. Де треба, й де не треба.
Друге. Вкрай небезпечне переведення формату міжнародної воєнної кризи з Росією, яка агресією вийшла з Вестфальської системи, в примітивну ситуацію внутрішнього конфлікту – громадянської війни. Київ, як володіючий основними ресурсами, таким чином, буде зобов’язаний нести головну матеріальну і політичну відповідальність за її наслідки та задовольнити всі капризи, амбіції вчорашніх терористів, а нинішніх «громадянських груп, що реалізували своє право на самовизначення».
Третє. Прикінцево Україна змушена буде добровільно відмовитись від частини своєї території. Криму і Донбасу. Сплативши своєрідні компенсації новоутвореним квазіреспублікам (Особливій автономії). Взявши на себе всю відповідальність за нарощування наступної реінтеграційної кризи стратегічного розвитку держави.
І, четверте. Київ змушений буде вести тепер переговори виключно із керівництвом нових квазіутворень, вмонтувати їх в центральну державну політику, надавши їм право вето на цілу низку рішень, які будуть не вигідні Росії. При цьому, Україна не отримає жодних гарантій, привілеїв і будь-яких прямих або програмних компенсацій за понесені астрономічні збитки неспровокованої агресії Росії.
Після ультиматуму Лаврова у виступі перед Держдумою Україні щодо жорсткого і термінового виконання п.11 Мінських угод, до них вдався і Владімір Путін. На Міжнародному дискусійному клубі «Валдай» в Сочі. Він, услід за своїм дипломатичним танком, вимагає у Порошенка негайно прийняти «закон про амністію» бойовикам і, як великий прихильник ОБСЄ, очікує, щоб у ньому були встановлені «тверді гарантії відмови від кримінального переслідування всіх керівників ЛДНР». (Чому би Порошенку не почати коментувати тему Курил?). Тим більше, що з такою амністією «згодні всі – і американські партнери і європейські».
В останньому, Путін можливо й не помиляється. Барак Обама заветував зміни до держбюджету США у 3.5 млрд. доларів де майже 600 млн. були закладені Конгресом і Сенатом для воєнної допомоги Україні. Наше потужне посольство у Вашингтоні одразу втішило українців, що вони взагалі тут ні при чому. Але, ті ж США, які ніяк не передадуть нам контрбатарейні РЛС AN/TPQ-36, в цей же час заявили, що вони спочатку їх «модифікують». По простому – «каструють». Зменшать їх радіус дії лише до 24 км. Попри те, що вони одночасно здатні негайно і точно відстежувати до 10 джерел ворожого вогню, визначати їх ціль та попереджати про час її ураження, в них будуть відключені системи для наведення та коригування вогню власної артилерії і знищені мапи, які деталізують територію Росії. При цьому невідомо, чи визнані територією Росії Крим і захоплений терористами Донбас.
На «Валдаї» розслаблений Путін заявив, у дусі українського президента, що альтернативи Мінським угодам не існує. Але їх виконання Україною «похоже на издевательство». Насміхаючись, він переконував, що вони є єдиним шляхом «добиться долгосрочного мира на юго-востоке Украины и воссоздания территориальной целостности страны». Розуміючи, що Крим є вже невід’ємною частиною РФ. Продовжуючи диктувати українській владі план її роботи, зовсім не звертаючи увагу, що вона «дала йому по зубах» на Донбасі, він поставив ще одну ультимативну вимогу, аби всі її рішення приймалися виключно за узгодженням «с этими республиками не признанными», а не з Венеціанською комісією. Бо тої аж ніяк немає в Мінських угодах. Включаючи зміни до Конституції і закон про вибори.
Дуже дивно, але кудись зникло МЗС. Пішло в якийсь містичний екзил. Жодної реакції, коментаря чи якоїсь простенької ноти. Ну, зовсім нічого. Воно давно втратилось, загубилось у новоствореному державному бізнес-холдингу. А марно. Путін зробив непоганий «пас» для нього. Він заявив, що: «без участі Європи і США врегулювати ситуацію (в Донбасі) швидше за все не вдасться». Прийшов час почати відступати від Мінських угод і формувати міжнародну конференцію на чолі з США та ЄС за обов’язковою участю Росії. Для прозорого і справедливого вирішення питання виходу із кризи, яка виникла в зв’язку з її неспровокованою агресією проти України та воєнним захопленням значної частини її території, що спричинило тяжкі збитки країні.
Хтось мусить поставити це питання. Президент, Уряд, ВР, МЗС, журналісти, блогери, громадські організації. Це єдина реальна можливість уникнути продовження специфічної чи прямої війни, побудови Кремлем в Україні «замороженого гарячого конфлікту», гарантування їй старої чи нової територіальної цілісності та державного суверенітету, політичної незалежності, переходу до масштабних системних реформ під проводом Заходу. І ще багато чого. Правда, є великі сумніви, що нинішня українська влада може на це піти. І що здатна це зробити. Вона не володіє достатніми інтелектуальними можливостями і національною волею, аби вдатись рішуче до такої стратегії. Містечковість її політики, перетворення держави, по формі і способу управління, на примітивну бізнес-корпорацію, де всі намагаються вкрасти якомога більше з каси, тиск пропагандистської машини на українців з метою деморалізувати їх, послабити волю до супротиву, зосередження влади, з використанням різноманітних маніпуляцій і хитрощів, у глави держави з повним руйнуванням незалежного розподілу владних повноважень у законодавчій, виконавчій і судових владах, перетворення корупції у легальну основу прийняття будь-яких важливих, і не дуже, рішень, абсолютна втрата легітимності владними інститутами, запустили процес стагнації, деградації. Як політичної системи так і громадянського суспільства в цілому. В цих умовах українську державу може врятувати, виключно, легітимний перезапуск всієї політичної системи. Цього найбільше боїться Путін. Особливо, якщо він відбудеться під революційним тиском мас нового Майдану. В Сочі він чомусь прийшов до висновку, що третій президент Віктор Ющенко «пришле к власти незаконно». Можливо тому, що він єдиний проводив не проросійську політику. Тобто, окрім ЦВК, українського виборця, в існуючих умовах рішення про владу буде приймати ще й Москва. Без її згоди, виявляється, українці вже не можуть обирати собі владу. Це також наслідок Мінських угод, де ми добровільно згодились на десуверенізацію під заспокійливі мантри про мир і управлінням політичними процесами в Україні Москвою. За півтора роки агресії РФ ми не змусили відступити Путіна ані на крок. Навпаки, він добився всього, що хотів.
Шоколадний день. Янукович за рішенням європейського суду Загальної юрисдикції отримає ще й повну компенсацію з бюджету України за юридичні витрати, які він «поніс в процесі оскарження спроби української сторони приєднатися до справи про відміну санкцій». Може Межигір’ям?
Шоколадний день продовжується. Цукрові заводи президента за повідомленням програми «Наші гроші», стали фактично другими у виробництві цукру в Україні і отримали рекордну квоту на його продажу в середині країни на цей і наступний маркетинговий роки: 269 тис. тонн, або 15% від загального об’єму всіх виробників. За рік квота нашого лідера виросла на 5%, у той же час коли по країні для інших вона зменшилась на стільки ж.
Зрозуміло, що це лише невеличкі штрихи до портрету реальності, яка розповзається перед очима. Ще вчора велика європейська країна нині перетворилася на здобич безжалісних, безпринципних олігархів і зовнішніх стерв’ятників, які намагаються вигризти з неї найбільш коштовні частини. Росія демонтувала і вивезла з Криму і Донбасу біля сотні високотехнологічних, стратегічних промислових підприємств. Ми жодної претензії не заявили.
Політика мовчання є результативною тільки тоді, коли ворог затягується в пастку. Як у боротьбі могутніх далеких предків українців – скіфів із суперармією перського царя Дарія І Гістаспа, у якого також жодної причини, за свідченням Платона, воювати з ними не було. Як і у Владіміра Путіна у царя персів, про що пише Геродот, «були лише образи столітньої давнини». Правда, тоді ще шоколаду не знали.