Парадоксально, але саме критична обстановка в перші місяці війни дала Україні шанс стати сильнішою. Прагнення дати здачі агресору стало тим механізмом, який виводив нас із клубу країн-аутсайдерів. Повільно, не завжди впевнено, ми все ж привчили світ сприймати серйозно процеси, які тут відбувалися, поважати і, можливо, навіть побоюватись нас. Тоді це нагадувало справжнє диво.
Диво, як виявилось, тривати вічно не може – матеріально невигідно та і морально важко. Навіть, якщо кінцева точка маршруту – свобода. Таке малозрозуміле і не до кінця вивчене суспільством явище на практиці легко конвертується в миску салату та кілька годин ефірного мовлення на свята. Холодильник, як не крути – сакральний об’єкт особливого стратегічного значення. Максимально проста, можливо, навіть трохи аскетична зона комфорту вже не раз ставала карою небесною для українців. Мікро-рай в межах однієї адміністративно-територіальної одиниці. Міфічний вишневий садок, наповнений благами і оточений тишею. Цей примітивний еталон щастя часто пробивав дірки в нашій обороні ефективніше, ніж будь-яка ворожа зброя, адже межі зони комфорту були і межами світогляду, інтересів та планів на майбутнє.
Генетика – річ складна і до болі вперта, від неї не втечеш, тому рано чи пізно доведеться відчути на собі її жорсткі, безкомпромісні закони. Не зрадила вона собі і цього разу. Піковий підйом чи, скоріше, відродження орієнтованого на цивілізований світ суспільства залишилось добрим спогадом, музейним експонатом в експозиції під назвою «Яскраво, але недовго». Згодом і цей період часу буде повністю девальвовано під акомпанемент хітів російської естради та дешеві жарти лідерів телевізійних рейтингів вітчизняного походження.
Бажання захистити свій маленький комфортний світ з чіткими межами очікуваного, що легко вписуються в радянський пломбір з міфічним смаком, розмитнену за безцінь «євробляху» та шашлики з кумом на вихідних, стало міцним фундаментом, на якому сьогодні закріпились три кити актуальної української державної політики – некомпетентність, недалекоглядність, необмеженість влади.
Кому потрібен токсичний та неефективний непотріб? Виявляється, цей формат сьогодні в тренді. Головне завдання – убезпечити кожен вишневий садок від посягань та негараздів. Ну, принаймні пообіцяти подібне, нав’язавши свої правила гри.
Ефемерна гарантія спокою за таких обставин можлива при умові тотального видалення всіх знаків розрізнення, всіх символів, всіх основ. Залишити можна тільки шаровари і анекдоти про сало – старший брат любить потіху. Дорога ціна, але її платять вже сьогодні, аби встигнути дожувати, доспати у тиші, додивитися улюблений концерт.
А що там за межами вишневого садка – це вже далеко поза сферою інтересів. Та і яка різниця? В межах якісно сконструйованого медіапростору кінцевому споживачеві подаватимуть чіткі, доступні кожному, сигнали – все добре: кішку зняли з дерева, на трасі жахлива ДТП, зірки одружились, зірки розлучились. Навіть, коли на сусідній вулиці діти почують металевий лязкіт траків важкої техніки, навіть, коли стане зрозуміло, що міністр економіки – сумна масова тенденція, навіть тоді знайдуться ті, хто казатиме, що це не тут і не з нами.
Звучить не надто оптимістично, але це той випадок, коли краще назвати діагноз одразу, аніж цинічно спостерігати за процесом, очікуючи незворотних наслідків.
Якщо спрощено поглянути на цю главу історії, то ми тримали в руках недописану унікальну книгу, з вільними від чужих правок, абсолютно чистими сторінками. Мали всі шанси дописати і зробити її світовим бестселером. Натомість, надали перевагу пожовклому клаптику телепрограми з минулорічного номера посередньої «районки», де оголошення від народних цілителів чергуються з телефонами масажних кабінетів та курсом валют. Ну що ж, рано чи пізно в цей клаптик завернуть залишки копченої риби і спрямують в потрібному напрямі.
І справа тут не тільки в авантюрному підборі команди, яка не має елементарних понять щодо керівництва країною, і навіть не в тому, що всі внутрішні механізми болісно реагують на кожну спробу вчитись державотворенню в процесі руху.
Адекватної думки не вистачає навіть в максимально простих речах. Чомусь досі важко назвати збитий літак – збитим, відпустку – відпусткою, а поступки агресору – поступками агресору. Значно краще в паніці імпровізувати з версіями про офіційні візити, технічні негаразди на повітряному судні та називати цілеспрямовану капітуляцію успішним переговорним процесом.
Зрозуміло, що внутрішня кухня у кожного своя і тут можна дозволити собі певний левел дилетантства, а от на міжнародному рівні такі тенденції викликають спочатку подив, потім втому, а зрештою – зневагу, стаючи хорошим плацдармом для жартів та насмішок – не більше, не менше.