Українські туристи, потрапляючи за кордон, часто бувають вражені кількістю дітей в інвалідних візочках. На фоні «вільних» від людей з обмеженими можливостями вітчизняних вулиць формується стійкий стереотип «виродження» Старої Європи.
Однак, на початок 2014 року офіційна кількість таких дітей в Україні становила близько 167 тисяч осіб – 2 % від усіх неповнолітніх громадян держави. Таким чином, інвалідів віком до 18 років в Україні не менше ніж у європейських країнах, просто обмежені вони не лише в своїх можливостях, а й правах на вільне пересування, належне лікування та… адекватне соціальне сприйняття.
Останнє, до речі, грає значну роль у соціалізації інвалідів. Скільки українських дітей з інвалідністю було заживо «поховано» в бетонних саркофагах багатоповерхівок через те, що їх однолітки (а також батьки їх однолітків, вчителі, пересічні громадяни) не навчилися будувати соціальні зв’язки з «інвалідами»? У кращому випадку, контактів з такими дітьми уникають, у гіршому – піддають соціальному остракізму та приниженню. Нерідко у ЗМІ з’являється інформація про родини здорових дітей, які вимагають виключення учня-інваліда з класу та школи!
Оскільки толерантність до «особливих» людей та навички взаємодії з ними мають формуватися ще під час перебування в дитячому садочку та школі, Міністерство освіти і науки України та інші відповідальні за людей з особливими потребами органи влади намагаються впровадити систему інклюзивного навчання. Міністр Сергій Квіт під час своєї доповіді навіть звітував про позитивні зсуви в цьому напрямку в 2014 році – збільшення кількості інклюзивних класів в Україні з 750 до 1350, запровадження в штатних розкладах шкіл 635 посад асистента вчителя тощо. Однак усі ці досягнення й здобутки перекреслює цифра, озвучена Головою Комітету Верховної Ради з питань освіти і науки Лілією Гриневич: «70% педагогів говорять, що вони не готові, або не бажають працювати з особливими дітьми в звичайних класах».
Хоча ця статистика неприємно вражає, особисто я розумію, звідки така цифра береться. Зіткнувшись вперше під час викладання у вищому навчальному закладів із студентом з психічними розладами, я «професійно» розгубилася. Хлопцю було складно розмовляти, він повільно рухався і не завжди правильно відповідав на питання, проте дуже хотів навчатися, тому батько «організував» йому медичну довідку 086-о та «вступив» сина до вишу.
Студент сумлінно ходив на всі заняття, вправніше за всіх «нормальних» соціологів складав вибірку, а результати соціологічних опитувань обраховував краще за комп’ютерну програму SPSS. Однак, його теоретичні знання потребували вдосконалення, а критика, навіть обережна, та незадовільні оцінки сприймалися погано, викликаючи депресію, гнів чи неадекватну поведінку. Шукати підхід до свого особливого учня довелося інтуїтивно, шляхом спроб та помилок.
Думаю, якщо мене навчили цьому завчасно, було легше і мені, і йому, і групі в цілому. Відсутність соціального сприйняття таких учнів (студентів) та подібні викладацькі експерименти зумовлюють необхідність розробки та впровадження курсу «Основ інклюзивної освіти» не лише в педагогічних вишах України, а й в навчальних планах освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр» інших спеціальностей.
Крім того, питання інклюзивної освіти стоїть на часі ще й тому, що не існує можливості продовження неінклюзивної вищої освіти, тобто в системі спеціалізованої освіти, як зазначив Голова Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Валерій Сушкевич, немає освітньо-кваліфікаційних рівнів магістра, кандидата наук.
І такі діти, як мій студент, якщо хочуть здобути освіту у ВНЗ, вимушені вдаватися до купівлі медичних довідок та продовження навчання у непідготовлених морально та професійно до людей з інвалідністю викладачах та колективах.
Учасники парламентських слухань намагалися спільно віднайти шляхи вирішення цієї та інших проблем дітей-інвалідів, а заступник Міністра соціальної політики Наталія Федорович особливо наголосила в своєму виступі на необхідності відмови від поняття «інвалід» та переходу до терміну «особа з інвалідністю».
Проте, очевидно, що проста зміна риторики не призведе до покращення сумної статистики. І сьогодні, окрім підміни термінів і понять, для впровадження системи інклюзивної освіти потрібно консолідувати сили всіх органів як законодавчої, так і виконавчої влади. Водночас сприяти «запуску механізмів» соціального сприйняття дітей з особливими потребами рештою суспільства.