Особливо роль армії в політичному житті суспільства підвищується в умовах загострення соціальних конфліктів, економічних криз, політичної нестабільності. Це, в першу чергу, характерно для суспільств перехідного характеру, де відбувається трансформація соціально-політичних відносин або в переломні історичні моменти, коли постає загроза самому існуванню тієї чи іншої держави, а традиційні політичні сили не здатні забезпечити вирішення існуючих проблем.
Втручання армії в політичне життя для більшості має негативний контекст та асоціюється з приходом до влади реакційних сил. Хунта, військова диктатура мають негативну конотацію в свідомості більшості українців. Цей погляд вкоренився під впливом комуністичної ідеології та пропаганди та був популярним в колишньому Радянському Союзі.
Разом з тим, в різні історичні періоди, в різних країнах армія відіграла прогресивну роль, а її втручання в політичне життя сприяло модернізації суспільства та економічному розвитку. Найбільш яскраві приклади це “Революція Ататюрка”, яка привела до повної модернізації Туреччини та діяльність Гамаль Абдель Насера в Єгипті.
Особливо активну роль відігравала армія в житті країн Латинської Америки після Другої світової війни. З 1945 до початку 90-х в цьому регіоні відбулося біля 75 військових переворотів. Саме латиноамериканські військові реалізували найбільше “десарольістських” (desarrollo (ісп.)-розвиток) проектів з різним ступенем успішності. Три із чотирьох найбільших країн континенту (Аргентина, Бразилія, Чилі), пройшли через випробування військовим правлінням.
Умови, які спонукали військових втрутитися в політичне життя, були багато в чому схожими. Починаючи з 30-х років в країнах континенту почалися процеси трансформації традиційних суспільств, основою економік яких було експорт орієнтоване сільське господарство на базі великих латифундій. Саме в цей час починається системна криза традиційних структур та активні спроби їх модернізації з боку держави. Процес переходу від експортно-сировинної моделі економіки до індустріального суспільства привів до росту міст та міського населення, змін в демографічній структурі, плинув на політичну конфігурацію в цих країнах.. На зміну авторитарним, популістським режимам каудильїстського (caudillo(ісп.)-вождь, провідник) типу Варгаса та Перона, відповідно в Бразилії та Аргентині, в 50-ті роки минулого сторіччя прийшли законно обрані уряди, що репрезентували політичні партії і рухи демократичного спрямування. Паралельно в регіоні після другої світової війни виросла популярність лівих ідей, активізували свою діяльність комуністичні, соціалістичні, ліворадикальні партії і рухи. Особливо цей процес активізувався після перемоги кубинської революції. В ряді країн почали діяти партизанські, повстанські загони і армії комуністичного, маоїстського толку. Все це відбувалося на тлі загострення холодної війни, протистояння між США та Радянським Союзом, для яких Латинська Америка стала ареною ідеологічної конфронтації, яка часом наближалося до прямого збройного зіткнення та загрози виникнення ядерної війни ( Карибська криза). Сполучені Штати воліли за будь-яку ціну не допустити виникнення нової Куби в зоні свого виключного впливу, що ще в 1823 році було проголошено Доктриною Монро. Для запобігання проникнення комунізму в Латинську Америку США в 1961 році започаткували програму Союз заради прогресу, яка передбачала виділення 20 млрд. дол. протягом 10 років для проведення структурних реформ в країнах континенту з метою подолання бідності, що мало стати альтернативою комуністичній загрозі.
В протистоянні зі своїм ідеологічним противником Сполучені Штати не гребували співпрацею з авторитарними режимами, які декларували боротьбу з комунізмом, робили ставку на військових при необхідності придушення лівих сил. Тим паче, що більшість вищих військових чинів країн Латинської Америки стояли на твердих проамериканських позиціях та категорично відкидали комуністичну ідеологію. Багато з них отримали військову освіту або в американських військових закладах, або в спеціально створеній Сполученими Штатами в 1946 році Школі Америк (сьогодні «Інститут Західної півкулі зі співробітництва у галузі безпеки» ) для підготовки офіцерського складу для армій та спеціальних служб країн континенту.
Умови, в яких військові Аргентини, Бразилії та Чилі зважилися активно втрутитися в політичне життя своїх країн були багато в чому схожими: економічна криза, політична нестабільність, глибокий розкол в суспільстві, ріст популярності лівих ідеологій і впливу лівих партій. Тому в 1962 і 1975 роках в Аргентині, 1964 році в Бразилії і 1973 році в Чилі військові взяли владу в свої руки під лозунгами спасіння цих країн він комуністичної загрози та економічного краху. В Аргентині цей досвід для армії став провальним: галопуюча інфляція, безробіття, насильство по відношенню до опозиції, а наостанок військова авантюра на Фолклендських ( Мальвінських) островах і дефолт 2002 року довершили безславну каденцію аргентинських військових у владі.
Натомість Бразилія з 1964 по 1985 роки показала приклад швидкої модернізації економіки, яка навіть отримала назву “бразильського економічного чуда”. В 1967-1975 роках економіка росла в середньому на 11% на рік, а в 1973 році показала ріст на 14%, що було найвищим показником в світі. В цей же період промисловість росла в середньому на 15% в рік. І тільки нафтова криза 1973-1974 років збила темп економічного зростання Бразилії на 80% залежної від імпорту нафти. За роки правління військових країна завершила процес індустріалізації, створила нові галузі промисловості, включаючи аерокосмічну і атомну енергетику та перетворилася в високо розвинуту країну, що входить в десятку провідних економік планети та є визнаним регіональним центром впливу.
В Чилі прихід до влади військових 11 вересня 1973 року супроводжувався більш трагічними подіями: штурмом президентського палацу Ла Монеда, загибеллю його захисників та самогубством законно обраного президента Сальвадора Альєнде. Цьому передувала його перемога на виборах 1970 року з мінімальною перевагою в 0.9% над Хорхе Алессандрі Родрігесом з Національної партії та 8.5% над Радоміро Томічем Ромеро з Християнсько-демократичної партії. Таким чином, Альєнде був обраний меншістю виборців в 36.6%, тому для його затвердження на посаді знадобилося рішення конгресу Чилі. Новий президент представляв Народну соціалістичну партія, а підтримував його на виборах блок Народна єдність, в який входили соціалісти, комуністи, радикали та частина християнських демократів. Такий розклад на виборах свідчив про значну поляризацію чилійського суспільства, а наявність комуністів серед союзників нового президента з самого початку закладав основу для майбутнього громадянського протистояння. Цьому сприяла і політика нового уряду: націоналізація всіх великих банків, експропріація земель, підвищення податків для іноземних компаній. Це призвело до росту соціальної напруги, виникнення збройного спротиву з боку право радикальних сил та активізації ліворадикальних організацій. Наближалась громадянська війна.
Це стало мотивом для чилійських військових втрутитися в політику з метою недопущення громадянського протистояння, відсічі комунізму, захисту приватної власності та демократичних цінностей в їх розумінні. “Повалення соціалістичного режиму Сальвадора Альєнде в 1973 році було необхідним кроком, який дозволив попередити розпад Чилі та зробив нашу країну головним гравцем в Латинській Америці”.-написав Піночет в листі, що був зачитаний його дружиною в день його 91-го дня народження.
Розпуск парламенту, заборона комуністичної партії, репресії проти політичних опонентів, встановлення режиму жорсткого контролю над робітничим рухом, а також економічні реформи по лібералізації цін, створення сприятливих умов для ведення бізнесу, приватизація, реформа пенсійного законодавства, відновлення співпраці з міжнародними фінансовими організаціями та гарантування безпеки для іноземних інвестицій сприяли подоланню інфляції, збільшили притік коштів іноземних інвесторів, привели до росту економіки та започаткували “чилійське економічно чудо” (1975-2005). При цьому, в період правління Піночета, за виключенням кризових 1982-83 років, ріст економіки складав в 1975-1981-5.6% при середньому в Латинській Америці-2.2% та 4.2% в 1983-1990 роках при 0.4% в середньому на континенті. За шість років з 1975 по 1981 ВВП на душу населення виріс на 38.8%, а 1984 по1990 роки ще на 33.1%. Це було досягнуто шляхом запровадження жорстких ліберальних методів управління економікою, розроблених чилійськими економістами на чолі з міністром фінансів Хорхе Каусаса, учнем професора Чикагського університету Мілтона Фрідмана. Вони передбачали, в тому числі, підвищення податків, скорочення державних витрат, диверсифікацію експорту.
Сьогодні Чилі має ВВП на душу населення більше 15 тис. дол., що є найвищим показником в Латинській Америці .В Бразилії і Аргентині цей показник складає понад 11 тис. дол. Нагадаю, що Україна може похвастатися показником приблизно 3.5 тис. дол на одного українця.
Я не ідеалізую діяльність військових при владі в цих країнах. Суспільства цих країн заплатили досить високу ціну за економічний прогрес. Тільки в Чилі загинуло чи зникло безвісти більше 3000 чилійців. Ще біля 30000 зазнали тортур.
Як пов’язана Україна з подіями в цих країнах 30-40-ка річної давнини та які уроки ми можемо отримати аналізуючи їх? По-перше, Україна, як і країни, про які йде мова, знаходиться на етапі переходу від одної форми соціально економічних відносин до іншої. Наша країна застрягла на етапі транзиту від тоталітаризму до демократії, від соціалістичної економіки до економіки ринкової. По-друге, рівень економічного розвитку України сьогодні і цих країн на час приходу до влади військових був приблизно однаковим, якщо порівнювати ВВП на душу населення. По-третє, для цих країн урядування військових було такою собі шоковою терапією, як економічні реформи Бальцеровича в Польщі, які прискорили здійснення структурних реформ та швидкий економічний розвиток. Ми майже 30 років уникаємо радикальних реформ, без яких не можливий якісний стрибок в розвитку.
Чи можливий подібний сценарій в нашій країні? Це залежить від цілого ряд у факторів.
По- перше, наявність в армії офіцерського корпусу з високим рівнем патріотизму, освіти, баченням майбутнього країни і розумінням шляхів його досягнення.
В країнах Латинської Америки вищі і середні офіцери являли собою досить замкнутою корпорацію, були вихідцями з вищих і середніх прошарків суспільства, з високим рівнем освіченості. Принципи, на яких базувалася ця корпорація були: націоналізм, католицизм, антикомунізм. Це не означає, що офіцерський корпус був монолітним утворенням. Частина бразильських військових виступала за збереження вірності присязі і вважала, що армія має залишатися в казармах. В чилійській армії були сильні ліві настрої, особливо серед молодшого офіцерського складу, частина офіцерів відмовилась брати участь в путчі, за що декотрі заплатили життям. Серед вищих офіцерів теж були прихильники президента Альєнде. Генерал Рене Шнайдер ( убитий в жовтні 1970 року) виступав проти будь якого втручання армії в політику, а генерал Карлос Пратс був міністром в уряді Альєнде. Але все ж більшість офіцерського корпусу виступала за активну участь армії у вирішені долі країни.
По- друге, в суспільстві має існувати високий рівень довіри до армії, як державного інституту, а також готовність суспільства пожертвувати частиною демократичних прав на користь порядку і безпеки. Якраз така ситуація складалася в Латинській Америці в 60-70 роках. В поляризованих суспільствах значна частка громадян бачила в армії гаранта своєї безпеки.
По- третє, має існувати реальна або сформована в уяві військових загроза інтересам держави або корпоративним інтересам військових. Для латиноамериканських офіцерів це була загроза комунізму. А також кризова ситуація в країні при якій наявний режим не здатен подолати існуючі виклики.
По- четверте, міжнародна ситуація в регіоні і в світі має бути сприятливою, бути відсутня загроза зовнішньої агресії та наявна потенційна підтримка потужного союзника, в разі необхідності.
І нарешті останнє. Бажано наявність харизматичного лідера або згуртованої групи однодумців, об’єднаних однією метою.
Що ми маємо в Україні. Ми успадкували офіцерські кадри Радянського Союзу де вони знаходилися під жорстким контролем компартії та КДБ. Ніколи не були самостійними та не мали можливості відстоювати свої спільних корпоративні інтереси. Освіта більшості офіцерського складу бажала кращого. Кадри підготовлені в українських військових училищах за часів незалежності продовжували традиції, закладені в радянській армії. Більш того, за роки незалежності, коли армія була не в пріоритеті держави, кращі кадри покинули її лави. Очільники, що виросли в часи СРСР, не прищепили офіцерському складу проукраїнської ідеології, та й не могли, бо для більшості з них вона була чужа.
З початком російської агресії ситуація почала мінятися. В армію повернулася частина офіцерів, які раніше покинули армію. Мотивом їх повернення був захист незалежності країни. Участь у військових діях сприяла селекції кращих молодих офіцерів, які своїми здібностями змогли висунуться на керівні посади в армії.
Все більша кількість українських військових проходять навчання в закладах НАТО, а також під керівництвом західних інструкторів в Україні. Таким чином, в українській армії формується патріотично налаштоване ядро із офіцерів рівня командира роти-командира бригади, головним мотивом яких є захист незалежності і державних інтересів країни.
Характер російсько-української війни, сприяв виникненню в Україні феномена руху волонтерів та добровольчих батальйонів. Їх ядром стали кращі представники громадянського суспільства, для яких захист незалежності і цінностей Революції Гідності є в пріоритеті.
Якраз армія, волонтери, ветерани АТО та добровольці користуються найбільшою довірою суспільства. Армії довіряє 68.6%, волонтерам 59.9%, ветеранам 67%, добровольцям 50.6%. Об’єднання кращих представників цих інституцій може створити силу, яка буде готова взяти на себе відповідальність за стан справ в країні.
Об’єднавчим мотивом може стати реальна загроза втрати незалежності в результаті безвідповідальних дій влади, яка йде на поступки агресору, стала на шлях перегляду результатів Революції Гідності, розв’язує репресії проти патріотів, показує нездатність впоратися з викликами, що постали перед країною в умовах пандемії та економічної кризи, йде на поступки олігархату.
Як тільки в результаті поглиблення економічних проблем підтримка президента впаде до критичних позначок, колапс влади призведе до некерованості країни, постане реальна загроза втрати незалежності, а патерналістські настрої значної частини суспільства спонукають його до пошуку нового рятівника, стане питання хто підніме владу, яка прогнозовано впаде з рук випадкових її утримувачів.
Головною задачею руху, організації чи партії, яка може виникнути з конгломерату представників армії, волонтерів, добровольців, ветеранів та громадянського суспільства має бути демонтаж олігархічно-клептократичної держави, яка вже майже тридцять років ходить по замкнутому колу псевдодемократії та започаткувати процес трансформації, метою якого має бути заснування Третьої Української Республіки. І не важливо чи буде висунуто з цього середовища українського Вашингтона, чи це буде колективний Де Голь, головне не повернутися знову на те замкнуте коло, а нарешті розірвати його.