Молоді були знайомі один з одним ще з юного віку, адже мешкали у Дрогобичі на одній вулиці. Тоді часто компаніями виходили гуляти і на одній з таких прогулянок в Ірини та Івана зав’язалося спілкування, дружба і любов. Чоловік на той час навчався у місцевому училищі і здобував професію кухаря, а дівчина – кравчині. «Крім того, що ми жили на одній вулиці, ми навчалися в одному й тому самому училищі. Часто проводили разом час. Іван проводив мене додому, робив багато сюрпризів, дарував квіти. Був дуже уважним та вихованим. За це він мені і полюбився», - каже Ірина.
Незабаром молоді вирішили одружитися і створили сім’ю. Жили в орендованій квартирі. «Я тоді ще навчалася, а Іван вже працював, правда, не за спеціальністю. Адже травма спини, отримана ним ще у дитячому віці спричиняла дискомфорт і біль та не дозволяла витримувати велике фізичне навантаження. Тому це була більше сидяча робота», - говорить Ірина Юрчак.
А незабаром в подружжя народилася донечка, яку назвали Олею. Вона стала Іванові справжньою розрадою і великою любов’ю, адже чоловік дуже чекав на дитинку. «Завжди і в усьому мені допомагав. Готував їсти, прав пелюшки. Також ми все старалися робити разом. Багато гуляли на свіжому повітрі, ходили до річки і у парк. Олечку виховували разом, купали. Іван дуже любив їй розповідати та вчити віршам, навчив кататися на велосипеді, виконував всі дитячі забаганки, купував дуже багато книжечок та розвиваючих ігор, в які вони разом грали. Донька його дуже любила, завжди бігла зустрічати», - згадує жінка.
З самого початку Революції Гідності Іван Ісик поїхав на київський Майдан. Він не міг лишатися осторонь подій у країні. Вдома чоловік сказав, що поїхав на роботу. Телефонував дуже рідко і в розмовах говорив, що в нього все добре і аби родина не хвилювалася.
«Ми до останнього не знали, де він. А виявилося, що після Майдану він одним з перших пішов добровольцем на фронт. Записався в «Айдар», був там кухарем», - розповідає Ірина. Жінка каже, що коли питала в Івана, його думку про ситуацію в країні, він казав, що не хоче воювати, він прагнув відстоювати справедливість. Саме тому, слабкий здоров’ям, але сильний духом, Іван Ісик, знаючи, що його не візьмуть у військкоматі, пішов добровольцем в АТО.
Іван Ісик загинув у вересні 2014 року, під час бою біля села Весела Гора, що на Луганщині. Чоловік дістав поранення і тяжкі опіки, потрапив у полон до бойовиків. Помер в лікарні Луганська.
Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Іван Ісик нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
«Про загибель Івана ми дізналися телефоном, коли зателефонували бойові побратими і сповістили цю трагічну звістку. Це стало шоком для всіх нас. А потім – повернення тіла і похорон. Люди з усього міста зустрічали його навколішках. Плач і ридання. Дитина одразу все зрозуміла. Сильно плакала, але мені нічого не говорила. Зараз, вона разом з бабою та дідом щонеділі ходить до тата на кладовище, ділиться з ним новинами та спогадами та тихо плаче», - розповідає Ірина.
Держава допомогла Ірині та 11-річній доньці загиблого в АТО добровольця Івана Ісика – Ользі, надавши компенсацію, призначивши пенсію та виділивши житло, що потребує ремонту. Зараз Ольга вже завершила 6 клас і готується до літніх канікул, під час яких планує поїхати в дитячій оздоровчій табір. Дівчинка швидко росте і не зайвим буде одяг та сезонне взуття, а ще - хоче велосипед, бо той, на якому її вчив кататися тато, вже замалий. Давайте разом допоможемо здійснити дитяче бажання і допоможемо дівчинці, чий тато загинув, захищаючи кожного з нас.