Є дуже багато моделей участі громадянського суспільства у розвитку демократії в різних країнах. Мені імпонує модель, записана зі слів одного із експертів із США, яка включає 5 простих кроків до успішного результату:
1. Індивідуальна ініціатива.
Ідеї самі по собі нічого не варті. Цінністю є лише власна ініціатива. Переважна частина активізму починається і закінчується саме на цьому кроці. Багато активістів думають, що єдине, що потрібно – це лист до депутата, або виступ на телебаченні, або розказати про свою ідею іншим активістам. Не достатньо. Я особисто слухаю ідеї виключно від тих, хто готовий відразу ж сказати, яка його чи її особиста роль у досягненні цієї ідеї. Я шаную думку Юрія Бірюкова із Крил Фенікса не тому, що він є радником президента та має цікавий бізнес-досвід, а тому, що коли було потрібно, він не почав писати листи депутатам чи в уряд, а сам із друзями почав купувати необхідне для армії. Громадянське суспільство не тримається на likes and shares у Фейсбуці, а є ефективним лише від суми конкретних дій конкретних індивідів. Це особливо було видно на Майдані, який став місцем збору мільйонів, які діяли індивідуально, але в інтересах всіх!
2. Створення групи (громадська організація, асоціація, клуб чи не формалізована юридично, але стала група однодумців).
Це – найкращий спосіб довести, що індивідуальна ініціатива потрібна суспільству. Саме поява Реанімаційного Пакету Реформ як групи зробила можливим об’єктивну проробку концепцій реформ та подальше лобіювання у парламенті. Ця група почалася із індивідуальної ініціативи, але є знаною саме через силу різноманітності експертів, які працюють в ній.
Об’єднання Крила Фенікса та Армія SOS дали можливість небайдужим долучитися до ефективної групи, яка поєднувала у собі людей із різними можливостями, експертизою і ролями. Завдяки участі у групі кожен донор отримав значно більший вплив на вирішення проблеми, ніж це було б від власної ініціативи. Це стало можливим тому, що люди, які починали ці групи, розуміли важливість саме групової динаміки, а не власного піару.
3. Переконання суспільства у необхідності реформ (змін, ідеї, руху).
Навіть найкращі ідеї потребують розуміння у тих, на кого вони матимуть вплив. Потрібні глибокі дослідження, фахові аргументи. Одна і та ж проблема може бути вирішена різними шляхами і найгірше, що може статися – це пропущення активістами саме цієї стадії.
Завдання громадського сектору на цьому етапі – довести правильність саме власного підходу. Тобто, дати відповідь, чому саме так.
Те, що над ідеєю працювали експерти, які, можливо, мають хороший вплив на політиків чи уряд і можуть швиденько щось проштовхнути, зовсім не означає підтримку суспільства. Такі помилки вже дорого обійшлися нам, коли в парламенті під тиском невеликої групки експертів без громадського обговорення були протиснуті у порядок денний закони про мовні засади або про певні аспекти історії.
4. Побудова коаліції (об’єднання неурядових організацій, профспілок, спільні заяви, включення у програмні засади інших організацій і тд). Суспільство має розуміти, хто саме, чому і на яких підставах підтримує ту чи іншу ініціативу. Цей крок можна пропустити, лише якщо ініціатива не повинна запрацювати пізніше.
Чим міцніша коаліція однодумців, тим більша вірогідність, що закон, заборона чи певна зміна будуть реально працювати. Громадському сектору важливо навчитися розділяти відповідальність із іншими за співавторство і за кінцевий результат. Закон “Про вищу освіту” було прийнято не тому, що його було написано, обговорено хорошими людьми, а й тому, що на момент його прийняття була дуже потужна коаліція із громадських організацій, ректорів, освітян, експертів, політиків і відповідне розуміння суспільства. Прийняття цього закону є чудовим прикладом вдалої коаліції, а не індивідуальної ініціативи одного-двох авторів або груп. Але тепер від усіх “співавторів” варто вимагати довершення роботи – щоб закон задіяв.
5. Тиск на політиків, уряд та виконавців реформ.
Тільки після ефективних кроків #1-4 потрібно переходити до кроку #5. Незрілість же українського громадського сектору дуже часто проявляється у тому, що від кроку #1 переходять до кроку #5. Насправді, не так вже і важко натиснути на тих чи інших політиків або міністрів.
Можна написати лист, тегнути у пості на ФБ, поставити пікет, кинути у мусорку, але, як правило, за цим стоїть бажання одного-двох індивідуалістів створити собі певний імідж, отримати особисту вигоду, але не досягти результату.
Політики та уряд повинні виконувати накази та бути під впливом не найкрикливіших активістів, а активістів, у яких найширша підтримка та розуміння у суспільстві.
Історія із багатостраждальним продажем ліцензії 3G є показовою у тому сенсі, що відсутність ліцензії на конкурентних засадах для всіх телекомунікаційних компаній є не лише справою уряду та цих компаній. Немає жодного експерта чи політика, який би заперечував необхідність 3G. Але вся країна ще й досі є заручником того, що ми є чи не єдиною країною в Європі без конкурентних послуг 3G стандарту. Тут тиск на уряд, в руках якого остаточне рішення, є абсолютно доречним. Але якщо правильно пройти кроки 1-4, то може статися так, що політикам і не потрібен вже буде тиск, бо вони з радістю долучаться до ініціативи громадськості.
З кожним новим суспільним рухом я радію, що небайдужих людей, які прагнуть змін, є все більше і більше. Але, отримуючи листи у пошту або коментар у Фейсбуці, в яких мене лише інформують про ідею, чим я повинна зайнятися, я дратуюся.
Так само дратують і безкінечні розмови у робочих групах чи експертних радах, єдиним результатом яких є пропозиція політикам прочитати ту чи іншу книжку або вивчити досвід Сінгапуру чи іншої країни, якій вдалося. Ці листи, коментарі, обговорення та поради є свідченням незрілості громадянського суспільства, яке мало б розвиватися саме із індивідуальної ініціативи та вкладу і поступово підійти до співпраці з іншими.
Сьогодні бракує людей, які би, зацікавившись проблемою, самі почали її вирішувати і в разі бодай якогось успішного результату залучили інших до вирішення, щоб підсилити результат. Саме так і діє ефективне громадянське суспільство!