ГоловнаБлогиБлог Олени Задорожної

Ненароджена культура мертвонароджених "республік"

Той, кому не байдужа ситуація в країні, напевно хоч раз задумувався над тим, а чи є якесь раціональне зерня в утворенні “бентежних республік” на Сході держави. Тим більше, звідти лунали свого часу закиди, мовляв, у Києві майдан був, і ми маємо таке саме право на самовизначення і виголошення вимог. Однак так звані “лнр/днр”, хоч і утримуються силовим методом, але є мертвонародженими утвореннями і свідчення тому — відсутність будь-якого поступального, новаторського розвитку. Лише пережовування старого і добре відомого та призабутого, того, що пахне одеколоном “Гвоздика”, витягнутого з бабусиної скрині і трошки перелицьоване на новий лад в руслі актуальних трендів.

Якщо брати до увагу Революцію гідності, то вона стала великим рушієм процесів у всіх сферах суспільного життя. Там народився Вільний університет Майдану, який залишився вже після революційних подій і продовжує діяти як самостійний просвітницький проект. ІТ-намет став стартовим майданчиком для втілення низки цифрових та громадських проектів. Навіть до парамедицини, здається, увага зросла саме в контексті тих подій, коли треба було щось вирішувати, надавати домедичну допомогу, а рук одних тільки лікарів не вистачало. Пізніше люди, які здобули вишкіл у вогні на Грушевського, так чи інакше “пішли на війну”. З хаотичного волонтерського забезпечення мітингувальників харчами, шинами, дровами, на очах суспільства виростали повноцінні проекти, які сьогодні оперують мільйонними сумами, а їхня підтримка армії перейшла ледь не на промисловий рівень. Не буду нині торкатися болючої теми, коли ініціативи громадськості врізаються в стіну протидії профільних міністерств та відомств, бо йдеться мені нині не про те, а про самобутність руху, який і вирізняє бажання і дію Революції гідності від того, що коїться в “молодих республіках”.Найяскравішим організованим явищем столичного Майдану (а загалом - цілої України, бо у Києві так чи інакше, були представники з кожної області) у культурному розрізі, видається, був Мистецький барбакан. І найпершими, напевно, на революційні настрої цього разу відгукнулися художники. У 2004 році творчої візуалізації суспільних настроїв та вимог теж було багато, але чомусь той рух найперше запам'ятався музичними збірками, нехай і сильно заполітизованими, але усе ж таки зробленими не з-під палки, а на хвилі настрою і підтримки лідера, який тоді, як здавалося, здатен змінити хід історії.

За десять років соціум підріс, і здається, врахував помилки минулого. Тому Революції гідності очолювали цього разу вже Шевченко, Франко, Леся Українка, які у вогнях коктейлів Молотова та з-за силуетів бруківки, позирали на всяк лад з плакатів та графіті. А найголовніше, повстання очолив збірний образ хлопців і дівчат, молодих і відчайдушних героїв, часто безіменних, але хоробрих і принципових. Врівні з ними, десь посередині між класиками і збірним образом опинилися Жизднєвський, Нігоян, Вербицький, які першими впали у тій боротьбі, і тим самим здобули славу символу жертовності. Вже за ними йтиме на свій останній бій Небесна Сотня, але саме ці перші смерті вкарбувалися найглибше і знайшли відображення і певну канонізацію у мистецтві.

Другими поступом мистецького фронту стала реакція на війну, бо ж про Майдан і Революцію гідності годі шукати багато пісенного, віршованого і прозового матеріалу, він скоріше поодинокий і у ньому важко швидко виокремити якусь основоположну роботу. Ми знаємо сотні знакових фотографій, як то тисячі вогників на концерті Океану Ельзи, постать революціонера на альтанці біля стадіону Лобановського, запалений екстрималом Мустангом “фаєр” на шпилі на вулиці Хрещатик, сплячі на підлозі Михайлівського собору, батько і син з розбитими обличчями і ще багато-багато сюжетів з безпосередньо пікових моментів протистояння, облиті водою кістяки автобусів, “чорна ікра” солдатів внутрішніх військ, і зрештою, фотографія Мамчура на початку Кримської агресії.

А далі подій стає так багато, а кадрів — ще більше. Так само більшає і тих, хто через мистецтво бореться за українську ідентичність. Такий собі тиловий фронт, без перемоги на якому вся пролита кров може виявитися ледь не марною. І ось вже для підняття бойового духу на передовій художники малюють шеврони, в яких підхоплюють “меми”, сміються над противником і трошки над собою, а ще - уславлюють подвиг кіборгів, героїв Донецького аеропорту, закарбовують навічно вже неіснуючу "вишку", яка стала символом 242 днів протистояння. Війна народжує пісні — від аматорських до професійних. Війна народжує вірші і романи: якісні і не дуже, але тільки час тут зробить свою справу і розставить акценти. Сплеск репортажної журналістики, нехай і не завжди неупередженої, але як ти можеш бути байдужим, коли твою країну шматують, а на лінії вогню — твої друзі і близькі? Зрештою, в часи війни пропаганда — річ невід'ємна, бо ж це теж фронт.

Натомість, чим можуть похвалитися “молоді республіки”, які все намагаються гратися у якусь ідентичність, але є синтетичними, куди не позирни? Показовою є вторинність і млявість контенту, що культивується там у культурній та освітній царині. Взяти, скажімо, їхні “шкільні ранки”, матеріали про які час від час зринають або на тамтешніх ресурсах. Учасники цих аматорських постановок зазвичай відтворюють сценарій у звичній для радянського союзу парадигмі: з негативними персонажами, які конче мають бути попрані "захисниками", з дівчатками, яких обов'язково врятують і так далі. Ця розіграна реальність прогнозована і передбачувана, вочевидь, якимпевно має бути також і життя на окупованих територіях.

Ще більш жахлива ситуація з освітньою сферою, де дітям потроху розказують про те, що є якийсь “народ Донбасу”, а в якості просвітницького чтива підсовують жахливий і кон'юнктурний журнал, кальку з радянського видання "Веселые картинки" - “Вежливые человечки”, який і за змістом, і на вигляд — неприкрита пропаганда.

Про мистецтво як категорію “звідти” не чути взагалі. Окрім хіба що скандальних віршів кількох поеток, в яких пропаганда густо замішана чи то на сексі, чи то на пафосному вихвалянні місцевих "лідерів". Ефір абсолютно чистий що стосується образотворчого мистецтва, театру, якоїсь музики, окрім аматорського копіювання в стилі воєнних пісень 40-х років минулого століття, тощо.

Постмайданне ж мистецтво окрім того, що шукає нових форм і змістів, воно, хоч і відповідає настроям часу, та все ж не зациклене на війні і революції. У нього майже завжди відкритий фінал, воно живе і пластичне, цікаве не лише тут, а й за межами України, новаторське і зрештою, самодостатнє.

Молоді ж “республіки” намагаються бодай якось “запшикати” запах нафталіну, бо десь на рівні внутрішнього розуміння усвідомлюють, що в мізки людям треба щось вкладати, а газети “Новоросія” для цього не достатньо. І найпечальніше, що в умовах голоду, всі ці “уроки патріотизму” і “святкові лінійки” за якісь півроку матимуть жахливі плоди, бо ж їхня система ухопилась за найблагодатніший грунт — дитячий розум, з якого потім виросте світогляд.

І власне відсутність нових форм і способів вираження у мистецтві є тим самим свідченням мертвонародженності всіх тих "революцій", внаслідок яких ми отримали “днр/лнр”. Тут вони по всім параметрам програють і тим, кого наслідують. Як не крути, ідеологія радянська, а рівно з тим і нацистська, мали потужну і грамотну аудіо-візуальну базу, якою щиро можна було пишатися, яка могла сподвигнути на вчинок і самопожертву, і яку зараз детально та прискіпливо вивчають науковці й мистецтвознавці, що спеціалізуються на історії того часу. Що будуть вивчати історики, говорячи про спадщину “молодих республік” - сказати важко. Хіба особисте життя Гіві та Мотороли. Воно принаймні, не є вторинним.

Олена Задорожна Олена Задорожна , психолог, PR-консультант
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram