ГоловнаБлогиБлог Олега Тітамира

Україна-2019: чи здолаємо економічні виклики?

Очікується, що найбільшими ризиками для нашої країни в 2019 році стануть проблеми в світовій економіці, безпрецедентне боргове навантаження на український бюджет, а також – політична нестабільність, пов’язана із президентськими і парламентськими виборами.

Фото: пресс-служба НБУ

Вразливість до глобальних чинників

Рік буде доволі складним як в політичному, так і в економічному сенсі. Українська економіка – здебільшого, сировинна й експортоорієнтована. Відтак, вона є дуже чутливою до змін на глобальному рівні, до зовнішньоторговельної кон’юнктури. Низка міжнародних експертів (в тому числі – і речники МВФ) не виключають виникнення глобальної економічної кризи. Навіть, якщо ці «апокаліптичні» прогнози не справдяться, все одно на нашу країну вплинуть такі зовнішні ризик-чинники, як потенційне охолодження світової економіки через зменшення монетарного стимулювання, торгові війни (зокрема, між США і Китаєм), критична ситуація в Європі, де вже не тільки Великобританія, а й Італія погрожують вийти з ЄС, невизначеність цін на нафту, врешті-решт, -- загострення міжнародних збройних конфліктів. Все це може призвести до падіння попиту та зниження світових цін на українську металургійну, аграрну й іншу продукцію, які є основними статтями нашого експорту. Внаслідок цього можливе зменшення золото-валютних резервів України, що, своєю чергою, негативно вплине на стабільність гривні. Ще одним негативним фактором для нашої економіки стане зростання облікових ставок у розвинутих країнах (зокрема, ставки ФРС у США). Це вже призводить до відтоку інвестицій на більш сприятливі фінансові ринки, виведення капіталів з держав, що розвиваються, та збільшення для них вартості фінансового ресурсу для запозичень.

Тиск на українську економіку міжнародних факторів, безумовно, посилиться ще й тим, що 2019 – це рік пікових боргових навантажень на бюджет, у зв’язку із величезними виплатами за зовнішніми зобов’язаннями. Їхня загальна сума (погашення та обслуговування) складає 5,85 мільярдів доларів США, що становить 40 % запланованих доходів державного бюджету. Такий борговий тягар істотно зменшує можливості для поліпшення соціально-економічних показників, унеможливлює суттєве підвищення зарплат, пенсій, соціальних виплат, не кажучи вже про будівництво нових доріг, шкіл, лікарень, дитсадків, реалізацію масштабних інфраструктурних проектів. Також є цілком очевидним, що системного прориву у виході України з боргової «ями» в новому році не очікується. Єдиний концепт, яким і надалі керуватиметься наша влада в борговій «політиці» -- це подальше залучення мільярдних запозичень від іноземних урядів, міжнародних фінансових організацій та приватних інвесторів – для погашення попередніх кредитів. Зважаючи ж на передвиборну турбулентність, так само лишається під питанням надходження нових траншів від МВФ. А відтак, уряд змушений буде і далі виходити на вельми недешеві запозичення на ринку євробондів -- у 9 % річних, що ще більше поглибить боргову кризу.

Відсутність масштабного мислення

Ризики-2019 для нашої держави підсилюються ще й тим, що українське вище керівництво живе «сьогоднішнім днем», не маючи ані плану дій на випадок світової кризи, ані стратегії погашення боргів за рахунок власних ресурсів. Зважаючи ж на те, що 2019 – це рік подвійних виборів, навряд чи нинішній уряд перейматиметься цими стратегічними питаннями. Скоріше за все, його діяльність буде спрямована на латання бюджетних «дірок» та акумулювання фінансових ресурсів, щоб забезпечити успішний результат для чинної влади на подвійних виборах. Логіка тут зрозуміла: жоден керманич не буде перейматися системними реформами в економіці, якщо під ним хитається владне крісло. А надто – приймати на себе структурно-економічні виклики, яких у 2019 році постане більш, ніж достатньо. І чи не найголовніші з них – уникнути дефолту, втримавши гривню у коридорі 28-30 грн. за долар США, а інфляцію – у межах прогнозованих Мінфіном 7 %. Щоб забезпечити стабільність гривні і утримати зростання цін, Нацбанк, скоріше за все, й надалі вдаватиметься до підвищення облікової ставки, що зробить дорожчим вартість кредитних ресурсів для банків. А це означає, що український бізнес не матиме доступу до кредитів із прийнятними відсотковими ставками, а отже – не зможе інвестувати в оновлення капітальних фондів і в імплементацію інноваційних технологій. Водночас, фіскальна політика держави в новому році для приватного бізнесу так само не віщує нічого хорошого. Підвищення акцизів, додаткове навантаження на фонди заробітної плати, збільшення фіскально-адміністративного тиску через скасування мораторію на податкові та інші «контрольні» перевірки – все це призведе до ще більшого застою в економіці. На цьому тлі навіть заплановане зростання ВВП на 3 % (а не прогнозовані Нацбанком 2,5 %) сприйматиметься мало не як «подвиг» українського уряду. Хоча, за великим рахунком, такі «фонові» темпи зростання дозволять нашій країні лише втриматися на плаву й далі «змагатися» з Молдовою за звання найбіднішої країни Європи.

Серед вагомих внутрішніх викликів 2019 року я би назвав відсутність стимулів з боку держави до впровадження економічної модернізації та нової індустріалізації. Найбільше ж цьому перешкоджатиме як передвиборчий популізм усіх мастей, намагання влади економічно задобрити виборця за бюджетний кошт, так і її небажання кардинально реформувати заскорузлу, неефективну податкову та регуляторну систему для зростання бізнесу й економіки. Скоріше за все, і в новому році не буде введено податок на виведений капітал, який би стимулював компанії та підприємства вкладати кошти в оновлення основних фондів, у впровадження в бізнес-«ланцюжки» новітніх технологій (штучного інтелекту, великих даних, віддаленої ідентифікації тощо).

Ефективність економіки й бізнесу, їх орієнтованість на споживача, а отже – і якість життя українських громадян прямо залежить від рівня розвитку електронного врядування, дистанційних публічних сервісів. На жаль, і тут не передбачається вагомих проривів, а перемога над паперовою бюрократією все ще лишається відтермінованою на невизначений строк. Річ у тім, що видатки на розробку й впровадження е-сервісів, на жаль, так і залишаться низько-бюджетними, а відтак, споживачеві електронних адміністративних послуг годі і сподіватися на їх покращення. Більше того, чимало з цих сервісів заледь функціонують, і далі перебуваючи на стадії тестових «бета-версій». І тут не можна не згадати історію з електронним квитком на столичний муніципальний транспорт. Ще в 2016 році було потрачено десятки мільйонів на імпортне обладнання, протягом двох років кілька разів відкладали введення цієї сучасної й зручної технології. Врешті-решт, наприкінці минулого року київська влада гучно відрапортувала, нібито електронний квиток нарешті-таки «запустять» для пасажирів. Та потім виявилося, що це «фальстарт» -- е-квиток і далі тестуватимуть протягом майже цілого року.

Акцент - на базових державно-приватних послугах

Вкрай важливо, щоб у 2019 році були реалізовані повноцінні, а не бутафорні реформи в житлово-комунальній сфері. Насамперед, це стосується виконання низки законів, спрямованих на демонополізацію ЖК-послуг. Йдеться, насамперед, про скасування сумнозвісної корупційної формули «Роттердам +», введення конкурентного ринку електроенергії, виконання правових вимог щодо комерційного обліку газу й тепла для побутових споживачів, комплексні заходи з енергозбереження, а надто – про комплексну реформу управління багатоквартирними житловими будинками, стимулювання споживачів до створення ОСББ. Там же, де їх ще не організовано – важливо забезпечити допуск на ринок незалежних від місцевої влади приватних компаній, які б замінили «радянські» ЖЕКи й надавали якісне обслуговування мешканцям.

Показовим економічним «маркером» наступного року має стати прозорість й ефективність використання безпрецедентно високої суми у 48,1 млрд. грн. бюджетних коштів, виділених на дорожнє будівництво. І тут є надзвичайно важливим, аби ці гроші традиційно не «закопувались в асфальт», а якість нових доріг ретельно перевірялася не лише заангажованими державними контролерами, а й незалежними громадськими організаціями. І якщо будуть виявлятися серйозні технологічні порушення, то кошти від несумлінних підрядників мають повертатися державі.

За великим рахунком, ефективність, прозорість і демократичність влади в новому році буде вимірюватися ступенем залучення місцевих громад і організацій «третього сектору» - як до прийняття рішень на всіх адміністративних рівнях й участі в проектах громадських бюджетів, так і до фінансового контролю й оцінки якості інфраструктурних та місцевих проектів. І чи не основним викликом для місцевих громад у новому році стануть ризики, пов’язані з поглибленням децентралізації. Адже, вже сьогодні подекуди з’являються тривожні сигнали з української «глибинки»: деякі місцеві еліти трактують цю важливу реформу на свій лад, перетворюючи її на «феодалізацію» і беручи під свій корупційний контроль зрослі фінансові потоки з «центру».

Чи з’явиться відповідальність за стратегічні речі?

Назагал, численні економічні ризики 2019 року вже сьогодні суттєво посилюються політичною турбулентністю, спричиненою президентськими і парламентськими виборами. Втім, хто б на них не переміг, ця політична сила так чи інакше зазнає фіаско, якщо не почне кардинально перезавантажувати українську економіку і ставити для себе, на перший погляд, недосяжні цілі надшвидкого розвитку країни. І серед них, передовсім, – щорічне зростання ВВП у 7-10 %, щорічний обсяг прямих іноземних інвестицій у розмірі не менше, як 10 млрд. дол. США (адже, нинішні 2 мільярди дол. і вихід на український ринок IKEA і Rynair – це лише «крапля в морі»), створення ефективної банківсько-кредитної системи, максимальна дерегуляція й лібералізація бізнеса. Це і -- «нульові» мита для ввезення високотехнологічної продукції, податкові «канікули» для IT-сектору та інноваційних сфер економіки, впровадження висококонкурентного бізнес-середовища із сильним Антимонопольним комітетом, створення фінансових та соціальних стимулів для українських заробітчан, аби вони працювали в національній економіці. Власне, всі ці складові економічної реформи мають бути чітко прописані українським урядом – програмно і покроково, з фінансово-інституційною деталізацією, визначеними «стейхолдерами» та їхніми функціями й повноваженнями, з чіткими критеріями оцінки і термінами реалізації. Звісно, все це не вміститься в один 2019 рік – але починати треба вже в нинішньому фінансовому році.

Слід також пам’ятати, що в умовах кризи існують реальні точкові можливості для зародження і злету успішних проектів. Україна, за всього негативного навантаження на економіку, все ж поки ще лишається країною можливостей і розумних, наполегливих підприємців. Звісна річ, потрібні інвестиції і, вочевидь, відсотки по запозиченнях можуть бути вищими через високі ризики, в тому числі – і вищезгадані у статті. Втім, той, хто знайде в собі сміливість ризикнути, скоріше за все, вип’є шампанське – маючи під собою грунт високого економічного потенціалу.

Олег Тітамир Олег Тітамир , Президент ГО «Українська організація захисту споживачів послуг»
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram