Жорстоким випробуванням для мене стала робота Марисі Нікітюк «Сказ» – абсолютно штучна, невідомо для чого створена конструкція з дуже поганою грою акторів. Відмітити можна хіба операторську роботу. Фільм «Запаморочення» Юри Катинського теж скорше викликає розгубленість і питання, для чого взагалі було зроблено це кіно. Непоганим виявився «Тил» Іллі Макаренка, але акторський дует теж виглядає не завжди переконливим.
Єдине, що врятувало, це абсолютно досконалий, до того ж емоційно насичений фільм «Цвях» Філіпа Сотниченка. Насправді сам режиссер не любить означувати свій фільм як мокьюментарі, хоча по суті він таким і є. Лише після перегляду, побачивши в холі кінотеатру деяких акторів, я зрозуміла, що то майстерно «підстарене» зображення. І лише на прес-конференції я дізналася, власне, яким чином це кіно було відзняте. Історія київської родини, що виїжджає до Швейцарії, в першу чергу заради доньки, що на неї покладає великі надії, як на скрипальку, що матиме успіх в майбутньому. В результаті ми бачимо її працівницею банку в Ліхтенштейні. Щемлива й зворушлива історія старого Києва, навіть образ подільських трамвайчиків, з яких нині лишилося не так багато, викликає світлу печаль за такими, здавалося б, недалекими, але вже геть минулими часами.
Другий день виявився більш обнадійливим, хоча теж не без розчарувань. Фільм «Кров» Валерії Сочивець здався сирим і недоробленим. «Зустріч» Жанни Озірної викликав роздратування. Навіть під час спілкуваннями з журналістами режисерка так і не змогла пояснити, чому саме так, а не інакше вона вирішила зняти фільм про переселенців. Пані вивилася надзвичайно амбітною, але при цьому геть не підготовленою до незручних запитань преси та кінознавців.
Дуже яскравим і лаконічним за висловлюванням виявися фільм «Загублені» Світлани Шимко, що показує нам долі людей, котрих вже ніхто не побачить, через службу аеропорту, що займається сортуванням їхніх речей.
«Чорногора» Тараса Дроня торкається досить актуального для України питання заробітчанства через образи матері і сина, що безнадійно чекають на повернення батька.
Феєричний «The End» Микити Лиськова дотепно розповів нам звідки береться «зебра» і обнадійливо попередив, що кінець нам всім прийде від веселки.
Вишуканою кіномовою розповіла історію про скульптора учениця школи Анджея Вайди Наталія Красильникова. Людина, що поклала все своє життя заради створення оселі своєї мрії, дійсно є островом серед бурхливого людського моря.
Молодіжним жартом видався фільм «Знайти вихід» Вадима Шапрана про неможливість позбутися кліше при фільмуванні. Але «Один день» Костянтина Петрушенко, що позиціонувався як фільм «про наболіле», окрім закадрового тексту про події на Сході України, так залишився для мене загадкою. Хоч роботу одного з акторів варто було б відмітити.
Третій день почався несподівано телевізійною рекламою «Зерно» Ксенії Бугрімової, що з величезним пієтетом вказала всі розрекламовані бренди і локації в титрах. Тільки насінина квасолі не є зерном! Адже навіть якісно зроблена реклама не може бути повноцінним фільмом.
А потім був «Без тебе» Нарімана Алієва, що вже був відмічений на Берлінале. Втрата близької людини завжди трагічна подія, особливо коли ти молодий. Але молодість бере своє, треба жити з цим далі, бігти полем, підкидаючи м’яча, сваритися, співати тужливу пісню, що можливо її колись співав твій брат, робити феєрверк на честь його народин, особливо, коли ти разом з братом втратив і свій край, в якому ти народився.
А от тут найцікавіше! Фільм «Все буде добре» отримав спеціальний диплом від журі національної програми. Мені ж робота режисерки Тоні Ноябрьової видалася такою ж штучною і недолугою, як той кріп та кінза, що були штучно засунуті в ящики перед зйомкою. Вважаю цей фільм застарілим як за манерою розповіді, так і за історією. Якесь повернення в нульові. Та й ставлення автора до персонажу дивне – неначе до піддослідної комахи, що за нею спостерігають за допомогою спеціального об'єктиву в мікроскоп.
У фільмі «Веліал» Роман Волосевич за допомогою майстерного поєднання чорно-білого зображення зі звуком створює реально моторошний світ, де мешкати може хіба той, що без ярма. Чудова експериментальна робота.
«Там внизу тихо» Ксенії Марченко, якби трішечки додати інфернальної складової (бо фільм про підземку), мав би зовсім інше звучання, а так вийшов банальний совєцький виробничий фільм. От би об'єднатися цим двом режисерам і створити «Київський Веліал»!
Чудову ідею – зробити портрет міста за допомогою особливостей такого «людського» транспорту як велосипед – втілив в своїх «Велопортретах» Сашко Даниленко, що запам'ятався багатьом своєю співпрацею з такими музичними гуртами як «Очеретяний кіт» і «ДахаБраха». Гумор – то наше всьо! Тому, мабуть, «Кров'янка» і отримала Головний приз в національному конкурсі. Дуже професійно, розкішні акторські роботи, але ніяких нових відкриттів цей фільм в собі не несе.
Моїм же фаворитом з першого до останнього дня є «Цвях» Філіпа Сотниченка, фільм, що дістався до самого мого серця і залишиться в ньому назавжди.