Виставка «Кажуть, там ти знайдеш своє щастя» в Центрі візуальної культури має на меті відживити розуміння того, чим є і може бути спільнота і її держава. Але наскільки б цікавою вона не була, цей задум кураторів Лесі Кульчинської та Сергія Климка був би приречений на невдачу, коли б на виставці не поставало також питання про місце самого мистецтва. Адже серед брехні та злиднів, страху і крові, зумовлених вже частково поцупленою в людей революцією, мистецтво має заново довести власну спроможність і відкинути те, що віддаляло його від життя громадян.
Раніше арт-об’єкти переважно розважали нас своєю красою і відмежовували від буденності цинічною критикою того, що цю буденність наповнювало. Але сумнівно, аби томне споглядання мистецтва могло відволікти від сповненого терору повсякдення, а тим паче розповідало щось нове про несправедливість світу, про яку ми знаємо і так занадто багато. В час війни навіть мистецтво мобілізується і його терапевтичну дію застосовують на фронті. Сьогодні, завдяки державі, наші солдати, крім неапетитної їжі, старої техніки й невідповідної броні, можуть радіти ще й культурно-мистецькій бутафорії неподалік окопів. І хай не так як впевненість у керівництві генштабу, чесність й відданість постреволюційних можновладців і розквіт української культури, ці творчі заходи все ж підіймають настрій і бойовий дух солдатів, але лише знічев’я.
Нове мистецтво виправдовує себе лише тоді, коли реалізує свій політичний потенціал, продовжуючи розпочате на Майдані наповнення смислами політичного простору. Саме такою є виставка «Кажуть, там ти знайдеш своє щастя», де художні роботи долають власну кричущу прикутість до сьогодення, відштовхуючись не стільки від неї, скільки від утопічного часу та місця, мрії, яка має скеровувати нас на спільному шляху до її втілення.
Митці, що взяли участь у проекті, застосовують специфічні жести, мову сучасного мистецтва, проте уникають незрозумілого загалу сленгу, що слугує виправданням привілейованого становища інтелектуально-мистецького гетто. Нехтуючи його комфортом, художники разом з іншими розділяють долю упосліджених, доступними засобами схоплюють множинність її контекстів, поширюючи солідарність і громадянські компетенції між тими, кому відмовляють у нормальному житті.
Перша робота, яку бачать відвідувачі, «Гемоніїв поміст» французької художньої групи Ateliers Populaires de Paris, це елементи для конструювання помосту - сцени для політичних зібрань. Очевидно, що назва роботи та зразок конструкції, взятий з малюнку часів Французької революції, натякають на небезпеку насильства й розправи, що таїть у собі натовп. Але це аж ніяк не заклик нас триматися подалі від протестів й назавжди відмовитись від застосування насильства в політичній боротьбі. Якщо протест є відповіддю на певні утиски і негаразди, то необхідно пам’ятати, що жертва - найпоширеніший спосіб влади вгамувати гнів народу, уникнувши реального розв’язання проблем. Саме тому настільки важливим є усвідомлення реальних цілей боротьби та відповідальність кожного учасника за їх досягнення, а отже, й фільтрування тих ідей, які висловлюють навколо.
Виставка звертається передусім до українського глядача, проте більшість художників із закордону, й розповідають вони про начебто чужі проблеми. Нинішня війна змусила пересічних українських громадян хоча б якоюсь мірою слідкувати за міжнародною політикою, а не одними катастрофами, але десятки років ігнорування всього, що відбувається за межами нашої країни є однією з важливих причин, чому власні проблеми, наскільки б серйозними вони не були, залишались непоміченими.
Славомір Сєраковський у фільмі «Нічні кошмари» (перша частика трилогії «І Європа буде приголомшена») ізраїльської художниці Яель Бертани грає роль активіста за повернення євреїв, що під час Другої світової війни втекли із Польщі до Ізраїлю. Гукаючи серед пустого стадіону, він просить їх повернутися на рідну землю, залишивши Ізраїль. Така ідея не мала б, мабуть, сенсу, якби Ізраїль не був перенаселеним, що і підштовхує країну до експансії на палестинські території, попри спротив їхніх мешканців, приносячи смерті обом сторонам конфлікту. Для Польщі інтерес у поверненні євреїв не настільки очеввидний - після Другої світової війни ця країна фактично стала моноетнічною та монорелігійною. «Нам вас бракує» - говорить Сєраковський. Виявилось, що жити в країні де немає іншого, де все те саме - не так вже й затишно, як вважають прихильники цієї ідеї.
Друга частина трилогії «Мур і вежа» не потрапила у виставку, але тим доречнішим є розповідь про неї. Посеред парку спільнота євреїв за добу, як вимагалось, будує власний дім (кібуц), відгороджуючи територію дерев’яним парканом. Після завершення дорослі й діти разом захоплено вчать «прекрасну» польську мову, що мала би стати тепер рідною для них. Сєраковський приносить прапор із зіркою Давида, котрий з подякою приймають нові громадяни Польщі, що мають цей же символ в себе на плечі. Прапор вішають на оглядову вежу й фільм завершується, як і побудова нового концтабору.
Чому такий кінець, коли полякам так бракувало євреїв, іншого? Чи не тому, що заклик від початку був цинічним, бо приховував справжнє ставлення поляків до Żydów (це слово містить негативне забарвлення як і у нашій мові, проте у польській іншого немає). Тож інший був потрібен лиш для того, аби було кого знову зробити вигнанцем.
У сусідній Чехії цю роль відіграють роми, відринутість і значна чисельність яких дає ґрунт для расистських тверджень, нібито лиш самі роми себе виключають, чим приносять решті дискомфорт. Історія мистецької роботи словацького художника Томаша Рафи підважує це твердження, яскраво демонструючи, хто кого справді виключає в Чехії. Томаш оголосив конкурс серед ромів на найкращий прапор їхньої спільноти, і більшість пропозицій була не власне ромська символіка, а різні варіації її поєднання з чеським прапором. Проте популярність обраного варіанту і його часте використання під час протестів громади за свої права спричинили кримінальне переслідування художника, що тривало кілька років, ганебно засвідчуючи те, наскільки чехи справді бажають бачити ромів частиною власної спільноти. Не випадково в цій же галерейній залі дещо непримітно на старому малому телевізорі, що стоїть на підлозі, показується відеоробота «Свідок» Хаїма Соклола. На ньому ми бачимо лише бідного пса, що не знаходить собі місця між ногами безлічі людей, котрі проходять повз, не звертаючи на нього жодної уваги.
Як і поляки й чехи, українці не помічають тих, кого дискримінують, позбуваючи їх долі й перетворюючи на мовчазних свідків подій, що їх начебто не стосуються. Згадайте, як ми гучно сперечались з усім світом про притаманний нам расизм на святі толерантності «Євро-2012». Проте чомусь тоді не чутно було слів на захист ромів, чий табір спалили переодягнені у спортивне мільйонери, щоб ця непристойність не потрапила на очі вболівальникам із вікна потягів, які проїжджали повз.
Або ж питання: на скільки справді ми бажали встановлення справедливості щодо повернення кримських татар туди, звідки вигнав їх ненависний українцям Сталін? Чи не лукавимо ми зараз, зізнаючись у любові до тих, кого раніше вважали недоумкуватими, крадіями наших земельних ділянок й, в цілому, потенційно небезпечних елементів, котрих слід тримати подалі від управління кримською автономною республікою? А як щодо реального ставлення до жидів, чорних, вузькооких, і всіх хачів різних народів світу? Але залишимо цю «екзотику», через війну реальною проблемою є не зовнішні мігранти, а внутрішні переселенці. Судячи з питань ріелторів, більшість киян бажають, щоб весь цей «зоопарк» селили в табори як зараз, позбуваючи співгромадян тим самим шансів відновити нормальне життя поряд з нами. Ті ж, хто залишився під владою бойовиків в силу бідності, неспроможності, чи навіть просто вірити у брехню російської пропаганди, судячи з розмов навколо й в соц-мережах, заслуговують на те нікчемне життя, що може перерватись в будь-який момент.
Майдан був місцем мрій і сподівань громадян, що добивались гідності для всіх, поваги до кожного. Учасники революції не лише звертались із вимогами до влади, але й самі втілювали їх, у тісній комунікації та спільній праці навчаючись жити разом. Така взаємодія була і залишається взірцем, моделлю не лише для України, але й Росії, Європи й решти світу. Але якщо у революції ми мріяли, то наразі ми багато в чому маримо, насолоджуючись галюциNацією (фото) про нашу відважну націю, стереотипно ділячи її знову на хороших і поганих, останнім прикладом чого були погрози й напади на учасників маршу рівності. І поки ми так маримо, ті, хто виключив більше своїх співгромадян ніж інші, опинившись на верхівці, продовжують отримувати зиск від підлаштовування державних механізмів під свої приватні інтереси.
Виставка вміщує багато інших робіт, котрі ще є час і, безумовно, слід подивитись в Центрі візуальної культури. Рецензія має на меті не стільки її огляд, скільки передачу того акценту, який в ній міститься. Сьогодні нам варто відмовитись від профанації та популізму, натомість продовжити розпочате на Майдані, а саме, будівництво держави ідеї, держави в часі, подібно до тої, що колись проголосили словенські художники з NSK, чиє гасло поміщено у назву виставки. І коли все пішло не так, як ми на те сподівались, слід не піддавати сумніву нашу боротьбу, а шукати нові шляхи для її продовження. Кажуть, що в ній самій також кожен може знайти своє щастя.