В той саме час, як на Харківщині проходила евакуація, у Верховній Раді ухвалювали чергову схему по перекладанню грошей з однієї кишені в іншу. Це був Закон про культурний фонд, який після кількох місяців боротьби із громадянським суспільством таки продавили міцними пальцями АП та за допомогою контрольованої парламентської отари. Як і в Балаклії, чиновники знали про те, що наслідки ухвалення цього закону містять небезпеку і що він жодних фундаментальних проблем в українській культурі не вирішить. Але обіцяні «цукерочки» вкотре виявилися привабливішими за здоровий глузд.
І тепер цей культурний офшор служитиме не культурі, а тим, хто в конкретний момент має владу над розподілом держбюджету. Адже саме він є єдиним чітко визначеним джерелом підтримки культурних проектів згідно із ухваленим законом №5491.
Хоча проект №3597 про створення фонду гуманітарного розвитку від громадськості й експертів, у пику якому в АП і вигадали цей культурний фонд, пропонував фінансувати культуру і усю гуманітарну сферу загалом за рахунок платежів операторів азартних ігор, а також алкогольних й тютюнових компаній. Та їхні прибутки, як виявилось, краще направляти не на культуру, а на нові будинки, літаки і яхти тих, хто кришує мережі усіляких «національних лотерей» та контролює виробництво горілки і цигарок.
До речі, саме небажання ухвалювати закон Про державний фонд гуманітарного розвитку , який би змусив ці надприбуткові бізнеси хоч трохи ділитися із суспільством, і стало мотивацією для створення культурного фонду і його ухвалення Радою. Це остаточно стало зрозуміло з виступу голови Комітету ВР з питань культури і духовності Миколи Княжицького перед голосуванням. Пан Микола вийшов на трибуну парламенту для того, аби витратити дорогоцінні хвилини перед голосуванням на спробу переконати нардепів в тому, що випробувана десятиріччями модель фінансування гуманітарної сфери у Великобританії (яку ми пропонували запровадити в Україні) зовсім вже й не така приваблива, як здається культурним експертам. Доля обох законів була вирішена задовго до голосування. І далеко не депутатами. Ними небожителі скористалися вчергове для легалізації власних вузькокорпоративних інтересів. Люди ж нехай зачекають. Не час сьогодні водити дітей в музичні школи, бібліотеки, наповнювати водою басейни й купувати знаряддя для спортивних шкіл.
Як в Балаклії сталася гуманітарна катастрофа, що її легко можна було попередити та уникнути, так і перед українською гуманітарною сферою все чіткішою стає перспектива дефолту. І винуватці цих двох криз відомі ― вони сидять у кабінетах на Банковій та Грушевського.
На жаль, якими б солодкими не були промови міністра культури Євгена Нищука в Раді, як би швидесенько не розподілялися бюджетні кошти серед наближених до влади митців (а я та експерти культурного середовища не маємо сумніві, що саме так і працюватиме ця схема), закон про культурний фонд не в змозі зупинити той гуманітарний колапс, до якого впевнено штовхають українців. Саме бажання звузити комплекс гуманітарних проблем України до фінансування окремих мистецьких ініціатив і було основною помилкою тих, хто просував проект №5491. Помилкою, ціною якої може бути евакуація вже не 20 тисяч жителів Балаклії, а усіх громадян України.
Коли влада краде наше майбутнє повним ігноруванням гуманітарних проблем, або ж ще й поглиблює їх, як у випадку закону про культурний фонд, то громадянському суспільству не залишається нічого іншого, окрім як йти у контрнаступ.
За кілька днів до ухвалення фейкового закону про культурний фонд в Українському кризовому медіа-центрі ми з однодумцями презентували платформу #SOSмайбутнє. Задача, навколо якої ми об’єдналися – провести громадянський моніторинг гуманітарної сфери і почати виправляти ту кризу, в яку вона була загнана нищівною політикою держави останні чверть століття. Стати учасником платформи може будь-який громадянин, небайдужий до того гуманітарного кіллерства, яке щодня чиниться нашими чиновниками.
На нашій сторінці у «Фейсбуці» ми фіксуємо те, в якому стані знаходяться соціокультурні заклади та історичні пам’ятки. Думаю, ви здогадуєтеся, що стан цей ― жалюгідний. Розвалені сільські клуби, змарнілі музеї, напівзруйновані замки, старовинні церкви, будинки видатних діячів української історії, дитячі мистецькі школи, які опинилися на межі закриття (до речі, завдячуючи ще одній реформі від Мінкульту). Це не антиутопія, а реальність, в якій ми живемо.
Та це не означає, що ми цю реальність повинні толерувати.
На прес-конференції #SOSмайбутнє видатний літературознавець, професор Гарварду Григорій Грабович, який одним з перших приєднався до нашої платформи, сказав, що культурна екологія має таке ж значення для людини, як і екологія навколишнього середовища. «Екологія є питанням біологічного виживання. Але умова культурного, наснаженого буття є першочерговою», ― це його слова.
Учасники платформи #SOSмайбутнє на прес-конференції 21 березня
На жаль, життя українців сьогодні стає все менш насиченим культурою. Я не кажу про анклави сучасного мистецтва у столиці, аудиторія яких все ще обмежується кількома тисяч людей. Мова йде про процеси державного штибу ― коли з наших вулиць зникає історія, зникають освітні заклади, до яких може завітати будь-який громадянин, то разом з ними зникає і фундамент нашого майбутнього.
Громадянське суспільство не має в своєму розпорядженні тих фінансових і лобістських ресурсів, які є у влади. Але в нас є дещо інше, і набагато більш цінне.
Ми віримо в ідеї і знаємо, що ідеї змінюють реальність набагато стрімкіше, ніж гроші. Саме тому ідея рятування майбутнього України в рамках #SOSмайбутнє і зібрала за перший тиждень стільки відкликів, фото і відео з усіх куточків країни. Людям не цікаві політичні симуляції, що розгортаються у залі Верховної Ради, вони хочуть змін у своєму житті. Вони готові боротися за своє майбутнє ― і дуже шкода, що вчергове вони мають боротися за нього із державною владою, яку кілька років тому власноруч обрали. Та як доводить українська історія, виграти битву проти свого народу не в змозі жоден із можновладців.