“Крім Верховної Ради СРСР в Радянському Союзі діяли також Верховні Ради союзних республік… Верховна Рада Української РСР діє досі”, - пише Вікіпедія.
В Радянському Союзі Конституція СРСР та Конституції союзних республік були юридичними фікціями, тому переважна більшість інституцій, про які в них йшлося, - це бутафорські установи. Не виключення і Верховна Рада СРСР та Верховні Ради його складових. Вони зовсім не були парламентами в тому значенні, як ми це розуміємо сьогодні, користуючись політичною мовою західних демократій та створеним ними знанням про ліберальні демократії.
Насправді, Верховні Ради всіх 15 республік припинили своє існування разом з радянською імперією. Автор опусу з Вікіпедії, очевидно, мав на увазі, що тільки дві з пострадянских країн – Україна та Киргизія – взяли з тоталітарного минулого назви для своїх національних законодавчих інституцій.
На щастя, український парламент, не дивлячись на всі його проблеми, – це зовсім не та бутафорська установа, якою була Верховна Рада УРСР. Попри це, з його назвою справді дуже великі проблеми.
У статті 75 посттоталітарної Конституції України написано: “Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України”. У перекладі з недолугої радянської тоталітарної мови це, очевидно, треба розуміти так: “Законодавчу владу в Україні здійснює парламент, який має назву “Верховна Рада України”.
До цієї назви виникають одразу два питання: “Що означає слово “верховна”?” і “Чому Верховна Рада саме “верховна”, а не якась інша?”
Другий том декомунізованого “Словника української мови” в 20 т., виданий у 2012 р., пояснює, що слово “верховний” слід розміти як “найвищий, головний”. Іншими словами, “Верховна Рада” – це “найвища Рада”, або “головна Рада”.
Відповідно, якщо ВРУ “найвища”, або “головна”, то в Україні мають існувати ще інші ради, які якось пов’язані з Верховною Радою та знаходяться нижче за неї в ієрархії, тобто є “нижчими” і “менш головними”.
В Радянському Союзі саме так і було. “Ради народних депутатів - Верховна Рада Української РСР, обласні, районні, міські, районні в містах, селищні та сільські Ради народних депутатів - становлять єдину систему органів державної влади” – написано в статті 78 Конституції УРСР 1978 р.
Відповідно, рада республіканського рівня – вона ж Верховна Рада УРСР – справді була для інших перерахованих рад “найвищою”, або “головною”.
Таке підпорядкування відповідало основному принципу урядування в тоталітарній радянській державі. Він навивався “демократичним централізмом” та передбачав жорстке централізоване управління згори донизу. Саме цей принцип був хребтом тоталітарного політичного режиму в СРСР.
В статті 3 останньої Конституції УРСР він описується так: “Організація і діяльність Радянської держави будуються відповідно до принципу демократичного централізму: на виборності всіх органів державної влади, знизу доверху, підзвітності їх народові, обов’язковості рішень вищестоящих органів для нижчестоящих”.
Таким чином, за радянських часів присутність слова “верховна” в значенні “найвища”, або “головна” в назві ВР УРСР, була виправданою, оскільки відображала ієрархію рад народних депутатів згідно з принципом “демократичного централізму”. В Україні він офіційно перестав діяти з моменту розпаду СРСР. Якщо називати речі своїми іменами, то те, що сьогодні ми називаємо “децентралізацією” – це декомунізація урядування в країні, спрямована на те, щоб зруйнувати радянську систему “демократичного централізму”.
Все існує в мові. Значення слова “децентралізація” прямо протилежне значенню виразу “демократичний централізм”. Рада або “верховна”, або “децентралізація”. Присутність в назві парламенту демократичної країни слова, яке відображає базовий принцип урядування тоталітарного типу, видається щонайменше позбавленим логіки.
З іншого боку, оскільки в Україні більше немає ніяких інших рад, що на вимогу закону мають підпорядковуватися ВР, слово “верховна” в значенні “найвища, головна” в назві парламенту порожнє. Воно не відображає нічого, що існує реальності. З цієї причини воно здатне ввести в оману, оскільки в кращих традиціях оруєлівського ньюспіку створює в мові ілюзію необхідності підпорядкування Верховній Раді всіх інших рад, які існують в країні.
Часто можна почути, як українці, говорячи про ВР, використовують вираз “вищий законодавчий орган”. Він теж має коріння в радянському минулому, оскільки так називали Верховну Раду СРСР. Вона справді була вищою законодавчою інституцією по відношенню до республіканських рад. ВРУ, як орган, аж ніяк не може бути “вищим”, оскільки він єдиний.
Стосовно цього навіть існує рішення Конституційного Суду. Попри те, що воно викладене дерев’яною радянською мовою, навіть з нього зрозуміло, що в країні не існує більше жодної інституції, яка могла би приймати закони. Його формулювання наступне: “Визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони”.
На жаль, на цьому проблеми з назвою парламенту не закінчуються. Як уже згадувалось вище, у відповідності до принципу “демократичного централізму”, який передбачав підпорядкування рад народних депутатів одна одній, рада республіканського рівня – вона ж Верховна Рада УРСР - мала би називатися “вищою”, або “найвищою”. Відповідь на друге запитання - “Чому Верховна Рада саме “верховна?”, - не менш цікава історія.
Почати варто з того, що прикметник “верховний” – це взагалі не українське слово. Його не існувало в українській мові дорадянського періоду. В цьому легко переконатись, переглянувши словники, наприклад, “Словник української мови” Б. Грінченка, виданий у 1909 р.
Історія появи прикметника “верховний” в українській мові може багато розказати про те, як створювалась радянська тоталітарна мова та як вона поширювалась територією СРСР.
В науках, що досліджують політичні режими, існує окремий напрям, який займається вивченням тоталітарних мов. Зокрема, дерев’яну радянську мову ще з радянських часів вивчає лінгвістична совєтологія. Щоб відповісти на запитання звідки в українській мові взялось слово “верховний”, в пригоді стануть її висновки стосовно того, як формувалась мова радянського тоталітаризму.
Лінгвісти стверджують, що радянська дерев’яна мова позичила багато слів з дореволюційної російської як простонародної, так і мови еліти. Наприклад, якщо в Російській імперії слово “династія” використовували, коли говорили виключно про монархів, у комуністичній новомові уже з’являються “робочі династії”.
Більшовики запозичували дореволюційну російську та створювали подібні абсурдні покручі в тому числі для того, щоб зміни, що відбувались в країні, видавались її населенню менш кардинальними. Фактично, порожня комуністична новомова мімікрувала під справжню.
З іншого боку, через те, що більшовикам потрібно було якось управляти “країною рад”, вони часто використовували для написання власних начебто юридичних документів слова та формулювання з офіційних документів російської монархії. В інтерпретації неосвічених комуністів юридичні терміни та складні формулювання настільки сильно змінювались, що набували абсурдних форм та смислів.
Прикметник “верховний” є одним найяскравіших прикладів такого запозичення. Воно настільки змінило початкове значення цього слова, що зробило його майже невпізнаваним.
Розібратись, з чим маємо справу, допоможуть словники. Наприклад, Словник російської мови В. Даля, виданий до Жовтневого перевороту 1917 р., слово “верховный” пояснює як "высший, высочайший, первенствующий по чину, власти, званию, значению, по праву". Тут же знаходимо, що “верховний правитель” означає “государь”, а “верховность” – “состояние, свойство верховной власти”. Виходить, що прикметник «верховный» використовувався в російській мові переважно для опису статусу та влади людини – російського царя.
В “Історико-етимологічному словнику сучасної російської мови” можна прочитати, що слово “верховный” походить від слова “верх”. В свою чергу “верх” означає “висока, кінцева частина чогось”, “те, що піднімається над чимось”. Тут же написано, що “верховъний” вперше зустрічається в давньоруській мові ХІ століття. На середину ХІІ століття це слово означало те саме, що і “верхній”, “верхів’я”, “вершина”, “верхушка”.
Походження цього слова може прояснити причину, через яку воно використовувалось для опису влади государя: вище його “верховної” влади в мові уже нічого не могло бути. Цікаво, що у цього прикметника немає ступенів порівняння, тобто не може існувати чогось, що було б “більш верховним”, або “менш верховним”.
Словосполученням “верховная власть” офіційно називалась влада імператора Росії безпосередньо до Жовтневого перевороту. “Императору Всероссийскому принадлежит Верховная Самодержавная власть”, - написано в “Высочайше утвержденных Основных Государственных Законах” Російської імперії від 23 квітня 1906 року.
“Исполнительная власть есть существенная часть верховной, единой и нераздельной власти Государя. Верховная власть вмещает в себе законодательную и исполнительную совокупно; без той или другой нет верховной власти, если есть две равных”, - пише граф Д. Гурьев в записці “Об устройстве верховного управления в России”.
Крім того, що в дорадянській Росії слово “верховный” використовували, коли говорили про владу царя, ним також позначали інституції, які створювались або знаходились в підпорядкуванні “верховної влади”, тобто государя-імператора.
Наприклад, «Верховный тайный совет» створила імператриця Анна Іоанівна, «Верховный уголовный суд» з’явився за часів царствування Катерини ІІ, «Верховная распорядительная комиссия» була заснована Олександром ІІ.
Як бачимо, “верховный” – це російське слово, яке належало до словника політичної мови Російської імперії та використовувалось для опису російського монархічного політичного режиму.
Що стосується радянської мови, то в неї прикметник “верховный” потрапив не одразу. В перші роки після Жовтневого перевороту мова більшовиків була більш менш зрозумілою та логічною. Наприклад, у більшовитській Конституції Росії 1918 р. найвищу владу в країні комуністи називали “центральною”.
Зрозуміло, що навряд чи коли-небудь стане відомим, хто і чому вирішив, що прикметник “верховный”, який описував виключно владу государя-імператора, має бути включеним в комуністичний ньюспік. Можемо тільки констатувати, що він вперше з’явився в тексті Конституції СРСР 1924 р. в назвах найвищих владних радянських інституцій, які майже повністю були скопійованими з царських. Ці інституції комуністи назвали “верховной властью”, “верховными органами власти СССР», “верховным судом”.
Остаточно слово “верховный” в радянську тоталітарну мову запровадила Конституція СРСР 1936 р. Її називають “сталінською” не тільки тому, що вона була прийнята під час правління диктатора, а і тому, що Й. Сталін особисто приймав участь в її написанні. Саме після появи цього документа в радянській дерев’яній мові закріпились назви комуністичних установ з прикметником “верховний”.
Не дивлячись не те, що вони мали узагальнюючу назву “высшие органы государственной власти”, слово “верховный” знаходилось окремо в назві кожного з цих так званих “органів”. Цими “органами” стали “Верховный Совет СССР”, який замінив З’їзд рад СРСР та Центральний Виконавчий комітет СРСР, та “Верховный суд СССР”.
Десь в цей же період у радянській мові з’являються словосполучення “верховное руководство” та “верховный орган”, які використовувались для опису найвищих керуючих інституцій компартії. Наприклад, в статті 29 статуту КПРС від 1952 р. написано: “Верховным органом Коммунистической партії Советского Союза есть зъезд партии”.
Апогеєм процесу включення слів, що описували царську владу, в радянську тоталітарну мову, стало запозичення Й. Сталіним для себе дореволюційної назви посади керівника збройними силами Російської імперії. Її запровадив імператор Микола ІІ у 1914 р. “Верховный главнокомандующий есть высший начальник всех сухопутных и морских вооруженных сил, предназначенных для военных действий”, - йшлося у “Положенні про польове управління військом у воєнний час”.
У серпні 1941 р. Сталін стає “верховным главнокомандующим вооруженными силами СССР”. Навколо нього в цей же час, з’являються “верховное главнокомандование” та “ставка верховного головнокомандования”.
Згодом “верховным” починають називати і самого диктатора. “К исходу 10 сентября, руководствуясь личной запиской Верховного [Сталина] и без объявления официального приказа, я вступил в командование Ленинградским фронтом”, - писав у спогадах Г. Жуков.
Виникають наступні запитання: “Якщо “органи державної влади СРСР” називались в Конституції “вищими”, то навіщо їм ставати ще й “верховними”? Чому прикметник “верховний”, попри те, що він мав би бути забороненим, оскільки позначав ненависну більшовикам владу царя, починає позначати самого радянського вождя?
Відповідь на них знову дає лінгвістика. За її висновками поява в радянському ньюспіку словосполучень, що містять слово “верховний”, пояснюється двома маніпулятивними прийомами (лінгвістичними технологіями), які використовуються тоталітарними мовами загалом. Йдеться про створення аграндизуючих (від “aggrandise” – возвеличувати) та гонорифічних термінів (від “honorific” – вираз перебільшеної поваги, надмірне схвалення достоїнств).
Тоталітарна мова - лінгвістичний механізмом побудови та консервації тоталітарної влади. За допомогою цих прийомів вона формувала осердя тоталітарного режиму: звеличування вождя, що створювало культ його особи. Нагромадження порожніх, позбавлених справжнього змісту слів, вводило в оману та приховувало злочинну реальність та реальних злочинців.
Список словосполучень з аграндизуючими та гонорифічними термінами, якими підтримувався культ особи Й. Сталіна, міг би бути вражаюче довгим, якби його хтось склав.
Наведемо тільки деякі приклади. Сталіну поклонялись як “великому вождю и мудрому учителю, безгранично любимому другу трудящихся всего мира, величайшему теоретику и вождю социалистической революции, великому полководцу, величайшему гению всех времён и народов, величайшему гению человечества, величайшему полководцу всех времён и народов, величайшему человеку всех времён и народов, величайшему мыслителю и корифею науки, гениальному учёному” і т. д.
“Нет более дорогого, более близкого имени для нас, его современников… Весь советский народ восторженно и громко славит величайшего человека современности, гениального вождя и мыслителя, творца и зодчего новой жизни, любимого отца трудящихся и угнетенных всех стран”, - писала газета «Правда» в грудні 1939 р. в статті “Рідний Сталін”.
“Верховный” - один з багатьох створених радянською тоталітарною мовою аграндизуючих та гонорифічних термінів, які повинні були обумовлювати беззаперечне та безсумнівне поклоніння радянському вождю. Запозичений з російської дореволюційної мови цей прикметник, очевидно, мав викликати у населення колишньої царської Росії асоціацію влади Й. Сталіна з “верховною владою” російських царів. В СРСР статус диктатора був максимально наближеним до статусу монарха, що самим дивним чином відобразилось в мові.
До речі, прикметник “верховный” був не єдиним словом, яке абсурдний комуністичний ньюспік позичив у російської монархії. Словом “вождь” та словосполученням “батько народів”, якими підтримувався культ особи Й. Сталіна, раніше називали російських самодержців.
“Государь Император есть Державный Вождь российской армии и флота. Ему принадлежит верховное начальствование над всеми сухопутными и морскими вооруженными силами Российского Государства”, - написано в “Основних законах Російської імперії”. Щодо виразу “батько народів”, то словники підказуються, що титул “отца отечества” у 1721 р. Сенат надав Петру І, а в 1767 р. “матерью отечества” назвали Катерину ІІ.
Щодо слова “верховний” в українській мові, то воно опинилось тут тільки на початку комуністичної доби, і то не одразу.
Тоталітарна мова поширювалась в СРСР поступово згори так же, як диктаторський режим. Вона була багатомовною системою, на вершині ієрархії якої стояла російська. Слова та їх значення, що створювались цією мовою, передавались до мов радянських республік. Як і до інших мов, в українську тоталітарна лексика потрапляла через дослівний переклад та транслітерацію.
Не виключення і прикметник “верховний”. Його поява відображає два одночасних процеси, що відбувались в національних мовах радянських республік: включення в них лексики радянського тоталітаризму та русифікації. Обидва процеси не просто вплинули, а дуже сильно змінили українську мову. Яким чином це відбувалось, легко прослідкувати, порівнюючи словники, видані в різні періоди історії України.
Не дивлячись на те, що з 1918 р. по 1937 р. видається велика кількість російсько-українських словників, майже всі вони, за невеликими виключеннями, уникають включення російського слова “верховный” в українську. Враження, що мова чинила спротив монументальній авторитарності цього прикметника.
Наприклад, в російсько-українському словнику В. Г. Дубровського 1918 року “верховный” пропонується перекладати як “зверхній, найвищий, генеральний”. Російсько-український словник С. Іваницього та Ф. Шумлянського, виданий у 1918 р., перекладає “верховный” як “найвищий, зверхній, верховний”.
Російсько-український словник під редацією А. Кримського, надрукований у 1924 р., вираз “верховна влада” передає як “найвища (верховна) влада”, “зверхня власть”, “владичнє право”.
У “Російсько-українському словнику правничої мови”, виданому в 1926 р., знаходимо статтю, в якій автори взагалі відмовились запровадти транслітерацію цього слова, а передали його значення уже існуючими українськими словами: “верховный – зверхній, найвищий. -ная (исполнительная) власть – найвища (виконавча) влада. -ное командование – зверхність. -ный суд – найвищий суд. -ное управление – найвищий уряд (управа)”.
У словниках О. Ізюмова (1930) та Н. Кагановича (1937) “верховный” також перекладається як “найвищий, зверхній”.
До речі, якби, користуючись цими словниками, ми сьогодні захотіли перекласти радянські словосполучення “верховный совет” та “верховный суд” українською, то у нас би вийшло “зверхня рада”, “найвища рада”, “генеральна рада” та “найвищий суд”, а не “верховна рада” та “верховний суд”.
Офіційно транслітерацію російського слова “верховный” у вигляді “верховний” в українську мову запровадила Конституція УРСР 1937 р. Як і конституції інших радянських республік, вона була з невеликими правками переписана зі сталінської Конституції СРСР. Тому всі “верховные органы государственной власти”, які були в Конституції Союзу, перемістились в Конституцію радянської України, правда уже перекладеними українською мовою. Серед них і Верховна Рада УРСР, про роботу якої ще й до сьогодні згадує цитована вище стаття Вікіпедії.
Після 1937 р. наступний російської-український словник вийшов тільки в 1948 р. Мовознавці називають його “російсько-російським”, через те, що саме він ввів в українську мову велику кількість російських слів як з побутової лексики, так і з тієї, що позначала політичні реалії радянської імперії.
До нього увійшли всі покручі, що були створені тоталітарною мовою на той час. Не виключення і слово “верховний”. На відміну від довоєнних словників, він перекладає “верховный” як “верховний, найвищий”.
Назва “Верховна рада УРСР” разом з інституцією, яку вона позначала, мігрувала в наступну українську Конституцію 1978 р. Статті 20 та 97 цієї та попередньої Конституцій, присвячені статусу Верховної Ради, відрізняються тільки номером та мають ідентичний текст: “Найвищим органом державної влади Української РСР є Верховна Рада Української РСР”.
Після розвалу СРСР назва “Верховна Рада” разом з багатьма іншими абсурдними термінами, поняттями та формулюваннями, створеними мовою радянського тоталітаризму, перейшла з попередніх конституцій до Конституції України 1996 р. Хочеться думати, що сьогоднішній український парламент, який ця назва позначає, та Верховна Рада УРСР мають мало спільного окрім двох слів, які перетворюють назву української законодавчої інституції на позбавлений змісту покруч.
Підсумовуючи, варто сказати, що присутність в назві парламенту суверенної української нації російського слова “верховный”, яке одночасно відображає назву влади російського монарха, владу кривавого радянського вождя, назву владних інституцій російської та комуністичної імперій і “демократичного централізму”, як основного принципу тоталітарного правління, що існував в СРСР, видається абсурдним.
На відміну від України 13 колишніх радянських республік знайшли нові назви для своїх парламентів. Вони перетворили “верховні ради” на Сейм Латвії, Сейм Литви, Рійгикогу (Естонія), Парламент Грузії, Парламент Молдови, Федеральні збори РФ, Парламент Республіки Казахстан, Національні збори Республіки Білорусь, Міллі Меджиліс (Національні збори) Азербайджану, Меджліс Туркменії, Вищі збори (Маджилісі Олі) Республіки Таджикистан, Національні збори Вірменії, Олій Мажліс (Верховні Збори) Республіки Узбекистан.
Науковці Українського інституту національної пам’яті уже говорили про те, що назва інституції, що здійснює в країні законодавчу владу, має бути зміненою. Аргументи, викладені вище, дають підстави стверджувати, що вони мають рацію, і про нову назву для українського парламенту варто подумати.
Західні совєтологи називали мешканців Радянського Союзу, що говорили радянською дерев’яною, “людьми, позбавленими дару мови” та “людьми зі скрученими язиками”, що, в принципі, одне й те саме. Чи можна сьогодні так назвати нас?