Про те, що існують інші кордони – географічні, природні, реліктові, морські, повітряні та інші – згадується потім. Першим все ж таки виринає у пам’яті державний, тобто політичний, тобто сфера інтересів країни чи політичного режиму. За кордони споконвіку йшли кровопролитні війни, гинули громадяни, знищувалися цивілізаційні цінності. Утримання кордону в разі загрози з боку сусідніх держав завжди було пріоритетом для влади.
Попри те, що ХХІ століття з його невпинним технологічним розвитком руйнує уяву про будь-які кордони, передусім державні, їхня наявність залишається цивілізаційною ознакою держав. Вже умовною у «старому світі» сталих демократій та цілком традиційною у багатьох інших частинах світу, де продовжуються війни за території і фізичне володіння багатствами надр. І будь-який конфлікт у світі відповідно до міжнародного законодавства продовжує вимірюватися проблемою фізичного контролю за кордоном.
Так є і у випадку із Україною, яка шостий рік потерпає від багатофакторної агресії з боку нинішньої Російської Федерації. Унікальність ситуації в тому, що агресор не визнає офіційно свого вторгнення, хоча проблему відновлення українського кордону із путінською Росією ми мусимо вирішувати саме з керівництвом держави-агресора.
Під час довгоочікуваної зустрічі лідерів чотирьох держав у нормандському форматі досягти чітких і зрозумілих рішень щодо відновлення нашого кордону не вдалося. Це питання перенесено як мінімум на наступну зустріч, яка очікується за чотири місяці.
Та тема українського кордону, як на мене, має значно ширший і глибший вимір. Насамперед нам потрібно відійти від лінійного усвідомлення цієї проблеми як суто лінії розмежування з РФ протяжністю майже 2000 км, при цьому понад 400 неконтрольованих нашою державою кілометрів поздовж Донецької і Луганської областей.
Державний кордон України і Російської Федерації через історичні обставини і багатовіковий досвід вимушених контактів навряд-чи слід вважати кордоном політичним. Швидше це кордон агресії, постійної і невичерпної. Він буде саме таким допоки існуватиме московська імперія в різних своїх проявах і нинішня назва – Російська Федерація – аж ніяк не вводить нас в оману щодо сутті цього державного утворення. Ці понад 400 кілометрів кордону, що цілодобово кровоточить у Донецькій і Луганській областях, варто доповнювати ще близько 430 км морського кордону, який теж є зоною агресії, яка зокрема проявилася в листопаді минулого року при нападі путінських терористів на катери українських ВМС у Керченській протоці. І не слід забувати про ті 405 кілометрів кордону з політичним витвором Кремля – Придністровською молдавською республікою.
Через всі ці кордони здійснюється постійна різноформатна – від збройної до інформаційної – агресія з боку політичного режиму РФ проти України. Однак Україна є лише гібридним полігоном Кремля для більш потужної агресії проти світової цивілізації. Якраз останнє твердження, яке для українців давно вже є істиною, відмовляються визнавати на міжнародному рівні провідні гравці світової дипломатії. І питання «чому» тут є досить тривіальним. Бо воно поставало навіть за останні сто років не один раз і щоразу відповідь була одна і та ж – Європа (як безпосередній зацікавлений гравець) і міжнародні інституції (Паризька мирна конференція 1919-1920 рр., Ліга націй, ООН до 1991 р.) воліли знайти бодай найменшу причину, щоб задовольнити інтереси сталих акціонерів світового панування, аніж вчиняти дії щодо відновлення історичної справедливості по відношенню, зокрема до України.
На перший погляд нині ситуація змінилася. 9 грудня, в день зустрічі нормандської четвірки, Генасамблея ООН ухвалила резолюцію про мілітаризацію Криму. Це вже друга резолюція протягом року – попередню резолюцію "Проблема мілітаризації Автономної Республіки Крим та міста Севастополь (Україна), районів Чорного та Азовського морів" Генасамблея ухвалила 18 грудня 2018 року. Найтривожнішим є те, що світова громада фіксує володіння окупантами в Криму ядерними об’єктами та інфраструктурою. І хоча резолюція закликає всі держави-члени співпрацювати з ООН “для якнайшвидшого припинення російської окупації Криму та утримуватися від будь-яких угод з РФ щодо Криму, які не відповідають цій меті”, почуття невідворотності невизначених (якщо не трагічних) подій не проходить.
Для підтвердження хотів би звернути увагу на співвідношення країн, які голосували «за» і «утрималися». Минулого року воно було таким: «за» – 66 країн, «утрималися» – 72 («проти» – 19). Цьогоріч: «за» – 63 країн, «утрималися» – 66 («проти» – 19). Тобто позицію підтримки або хоча б страху перед путінською Росією займає більшість країн. Бо утримання від голосування в цьому випадку є нічим іншим як визнанням міжнародного лідерства Росії. Лідерства держави-агресора світового масштабу. І тоді кордони агресії Кремля розширюються до планетарного виміру.
Виникає питання – а яка тоді доля світової демократії вже в найближчому часі? Опосередковану відповідь дав нещодавно президент Туреччини Реджеп Ердоган, який заявив про своє захоплення російським президентом Владіміром Путіним та американським очільником Дональдом Трампом. Виходячи з того, що в США демократичні норми є традиційними і незмінними, за деякий час прізвище лідера цієї країни зміниться на інше, а демократія залишиться. Враховуючи, що Путін при владі ось уже майже два десятки років і не збирається покидати свою кремлівську резиденцію, питання протистояння демократії та неоварварства виглядає невтішним. І тут варто згадати «жарт» Путіна 2016 року: проводячи міні-іспит з географії для обдарованих дітей на церемонії вручення премій Російського географічного товариства почувши відповідь школяра "кордони Росії закінчуються через Берингову протоку зі США..." кремлівський старець заявив – "Кордони Росії ніде не закінчуються".
Тема кордонів України і не лише на території Донецької і Луганської областей давно вийшла за межі суто нашої держави. Нинішні кордони України і як такі загалом у світі – це цивілізаційна тема. Це наша загальна перспектива або її втрата. І вирішуватися нині ця проблема має в єдиному визнаному світом органі – Організації Об’єднаних Націй. А точніше – Раді Безпеки ООН. І не через чотири місяці в Берліні, а невідкладно в Нью-Йорку.