Однак як досягти абсолютного чи хоча б мінімально бажаного стану захищеності? Через цивілізаційне партнерство, тобто геостратегічну кооперацію, горизонтальні домовленості про взаємну довгострокову співпрацю, підтримку і надання допомоги в разі необхідності на загальному європейському континенті.
Історично Україна має гіркий досвід оборонних союзів. Досить згадати так звані Березневі статті 1654 року, укладені за результатами Переяславської ради того ж року. Цей оборонний за задумом союз віками відбивався на гіркій долі українців. Не кращими були й інші домовленості про спільну боротьбу наших пращурів з тодішніми ситуативними союзниками.
Зрозуміло, що з відновленням незалежності у 1991 році перед Україною постало питання національної безпеки і оборони. Схід чи Захід – питання стояло зовсім не риторичне. І знадобилося більше десяти років суспільно-політичних суперечок і елітно-владних ігрищ для того, щоб у 2003 році все ж зафіксувати курс до НАТО і ЄС у законі "Про основи національної безпеки".
Втім реалізація цих намірів роками блокувалася і не лише вітчизняними політиками, а й іноземними нібито партнерами. Тут слід згадати Будапештський меморандум 1994 року. Україна тоді доторкнулася до колективних міжнародних стандартів захисту своїх національних інтересів в глобальному процесі ядерного роззброєння та нерозповсюдження ракетних технологій. Наша країна позбулася ядерного потенціалу за наполяганням і колишніх ворогів, і колишніх партнерів.
Сам процес пронатівського інтеграційного руху проіснував у напівживому стані до 2010 року і потерпів крах – тодішній очільник держави поставив хрест на наших євроатлантичних прагненнях.
Наші сподівання на колективний захист уже в 2014 році розбилися об брутальне заперечення міжнародного права путінською РФ. Україна відчула повною мірою, що таке порушені гарантії з боку країн-арбітрів з Ради Безпеки ООН і відсутність угоди про колективну оборону. А також як це – залишатися один на один з державним режимом глобального ядерного агресора.
Попри те – вистояли. І стоїмо надалі. Однак тепер уже з реальною надією на динамічну перспективу членства в Північноатлантичному альянсі цивілізованих країн як за стандартами безпеки, так і людського життя.
Та, на мою думку, ці два близькі поняття – євроатлантична інтеграція і вступ до НАТО – все ж мають не лише окреме трактування, а й роздільний зміст.
Вступ до геостратегічного альянсу НАТО – це швидше організаційно-процедурна дія правового характеру з відповідними символічними ознаками.
Євроатлантична інтеграція – довготривалий (і практично постійний) процес адаптації своїх потенціалів, унікальностей та інших можливостей до потреб Альянсу та пропозиція їх використання з максимальною ефективністю.
Звісно, в Північноатлантичному альянсі всі країни є рівними і голос кожної чути. Однак мені вважається доцільним, коли б Україна запропонувала ідею своєрідної смарт-спеціалізації для країн-членів НАТО.
Така спеціалізація персонально для України вже намітилася. Маю на увазі використання вантажних літаків сімейства «Антонов» для виконання стратегічних авіаперевезень в межах програми SALIS (Strategic Airlift Interim Solution). Відповідний контракт для підтримки операцій НАТО і Євросоюзу цьогоріч продовжено на три роки. Слід було б повторно підняти тему застосування в інтересах НАТО і літаків АН-70 та АН-178, незважаючи, що ця тема є досить дражливою.
Крім того, в нинішніх умовах Україна може запропонувати НАТО ідею створення постійно діючого науково-практичного центру дослідження проблематики глобального гібридного тероризму на досвіді АТО/ООС. І цій міжнародній установі доречно було б розгорнути такі напрями як, зокрема, підготовка дій військових підрозділів країн-членів НАТО в нових тактичних умовах на прикладі дій Збройних Сил України на Сході країни, спільна робота фахівців інформаційної, а точніше – комунікаційно-контентної безпеки, опрацювання питань правої характеристики новітніх явищ безпекової сфери, які виникли з початком гібридно-месіанських агресій Кремля проти України і світу.
В нинішніх умовах п’ятирічної боротьби України проти агресора – московської неоімперії – в присутності нашої держави в НАТО має бути зацікавлений не лише український народ, а й сам Північноатлантичний альянс. Але це він має усвідомити самостійно. І чим швидше, тим краще для світової безпеки.