Варто згадати, що на початку 80-х років минулого століття при розкопках на Майдані археологи теж зробили чимало відкриттів. І тоді йшлося також про створення музею. Але при реконструкції площі на початку 2000-х все було знищено в угоду нинішнім видам барижництва. Безлад у забудові великих міст і навіть невеликих містечок твориться давно. Все це є результатом нормотворчого вакууму конституційного масштабу, який виражається у відсутності генеральних планів населених пунктів, в яких враховуються всі аспекти розвитку, планування та забудови. В мутній воді, як відомо, завжди легше ловити рибу, особливо якщо знати «рибні» місця. А з цим у численних «інвесторів», які поспішали всі ці роки вкласти шалені гроші (часто самих громадян, як це було із «Еліта-центром») в новобудови, зокрема і в історичних місцях, проблем ніколи не виникало.
Певною засторогою для таких забудовників, які намагались втиснути чергові багатоповерхівки в історичних місцях, мало слугувати обов’язкове при цьому погодження з Міністерством культури та історико-містобудівне обгрунтування. Але дивним чином в багатьох випадках ці застороги не спрацьовували, винні посадові персоналії ніколи не ставали реальними відповідачами за професійну недбалість чи протиправну дію.
Нещодавно Кабінет Міністрів відмінив такі обгрунтування та погодження і спростив процедуру розроблення та погодження науково-проектної документації на будівництво в історичних населених місцях, ухваливши постанову «Про внесення змін до Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць».
Цим документом, зокрема, скасовується необхідність розробки історико-містобудівного обґрунтування в тих історично населених місцях, де в установленому порядку розроблені та затверджені історико-архітектурні опорні плани. З наступного року вся проектна документація на нове будівництво в таких історичних місцях має розроблятися лише у відповідності до історико-архітектурних опорних планів.
І все було б добре, якби не те, що нині історико-архітектурні опорні плани має лише близько чверті історичних міст країни. Громадські активісти вже б’ють у дзвони, передбачаючи черговий наступ «великих грошей» на історико-культурну спадщину держави. Навіть назва «опорний план» віддає, якщо не казати тхне, минулою затхлістю формальної звітності. Лише цього разу це звітність не для номенклатурних чиновників, а для європейських бюрократів. А результатом такої злочинної безвідповідальності може стати архітектурний армагедон — знищення залишків автентичності на територіях населених пунктів різного гатунку, що вдарить і по перспективах росту спроможностей української державності.
Проблема збереження історичної спадщини насправді не є лише питанням захисту історичних будівель чи недопущення забудови таких місць. Це швидше тема історично-ментальної пам’яті народу як основи існування і перспектив розвитку нації. Збереження історичних та культурних пам’яток — одна із складових цього процесу. І він (процес) має органічно вплітатися в урбаністичний розвиток кожного населеного пункту. Це, за влучним висловленням спеціалістів, має бути містотворення, де кожний квадратний метр середовищ соціумного буття набуває вагомого значення і може позитивно впливати на наше повсякденне життя. Тут поєднується не лише демографія (соціальний склад населення) із економікою і власне забудовою, а органічно включаються в розширення самореалізації громади також виміри соціологічного, антропологічного, соціолінгвістичного характеру тощо.
На сучасному етапі розвитку українського суспільства і держави надзвичайно важливим вбачається усвідомлення та використання в містотворенні (а ширше — державотворенні) історичних паралелей цивілізаційних транзитів, які пролягали через територію України і містять в собі історичний магнетизм культурних та життєвих кодів етносів, народностей, народів, державних утворень.
Втім, наразі ми пожинаємо плоди такого явища як мегапроектність псевдоурбанізму. Хаотична забудова населених пунктів, особливо історичних місць, нанесла чималої шкоди країні навіть на міжнародній арені. Історичні об’єкти українського списку ЮНЕСКО періодично опиняються в центрі скандалів через незаконну забудову і потрапляють в кандидати на вилучення із переліку світової культурної спадщини. Такі ситуації мали місце у випадку із Київським Софійським собором і ансамблем історичного центра Львова. Вони були результатом нерівної боротьби громадськості і забудовників за цинічної підтримки останніх «всевладних» чиновників. Надзвичайними зусиллями вдавалося ці ситуації владновувати (згладжувати), хоча загроза повторення існує досі.
Яким вбачається шлях до подолання такої незугарності щодо культурно-історичної спадщини нашого народу в рік вшанування її в Європейському Союзі? Насамперед, запровадження культурно-архітектурного аудиту всіх територій населених пунктів України, відштовхуючись від найменших, тобто вулиць, окремих будівель, парків тощо. Для образності можна сказати, що нам потрібен такий аудит кожного квадратного метру нашої країни. Доцільно було б це робити через призму державності (атрибутика, символіка, легенди) з урахуванням історичної прив’язки до конкретного місця різних епох чи етапів минулого і обов’язково — перспектив. Як свідчать останні світові тренди, варто нині оцінювати державу не через цифру ВВП, а через якість середовищ життя. Тобто, формувати нову стилістику цього життя, де є місце комфорту, творчості, можливостям реалізації кожного і все це з устремлінням в майбутнє.
Щодо містотворення, то має бути не лише генеральний план населеного пункту, а передусім генеральна архітектурна стратегія, до того ж публічна. Проблиски такого підходу до цієї тематики в країні є, але до законодавчого оформлення ще надто далеко. Було б доречно, якби ініціатором такого руху стала столиця. Тим більше, що нещодавно мер міста Віталій Кличко заявив про можливе прийняття Генерального плану Києва, який був би зрозумілим і доступним кожному киянину. «Обличчя» держави повинно мати сучасний європейський вигляд в кожному куточку нашої столиці — від сосни Нестерова до тисячолітніх древностей Поштової площі тощо. Варто звернути увагу і на досягнення міста Харкова, який має чотири нагороди Ради Європи, для отримання яких необхідно відповідати високим критеріям, зокрема, і щодо інфраструктурних проектів великого урбаністичного центру на мапі України.
Підняття проблеми щодо культурно-архітектурного аудиту територій України має резонансне звучання і державницьку місію саме зараз, коли суспільство, держава і світ протистоять гібридно-месіанській агресії з боку путінського режиму. Історично-ментальна спадщина є животворним джерелом нашої нації, перспективою для наступних поколінь.
...У грудні 2017 року Європейська комісія оголосила 2018-й Європейським роком культурної спадщини. Україна синхронізувалась з цим рішенням, заявивши, що 2018-й стане Роком охорони культурної спадщини. Можливо, це дасть поштовх до створення інфраструктури та законодавчих форматів електронного реєстру культурної спадщини, який має стати конституційною реальністю держави. У всякому разі нині вже зрозуміло, що це є нагальною потребою громадян середовищ життя. Середовищ, які нині усвідомлено беруть на себе відповідальність за стан справ в громаді і за гідне місце в ній кожного її члена.
Розширення горизонту життя в ойкуменічній гармонії з природою (а культурно-архітектурний аудит дає таку можливість) збільшує ефективність використання людських ресурсів в рази, мотивує гідну спроможність особи, соціуму, громади — як реальність і як мету та мрію. І створює надзвичайно потужну нову силу, яку можна охарактеризувати як справжність середовищ життя. А лише справжнє має спроможну перспективу успішного майбутнього.