Але саме пластуни здійняли бурю емоцій в душі ветерана державності, адже в них він побачив краще відображення своєї молодості. Роман Михайлович в п’ятнадцять років долучився до молодіжної організації ОУН. І вже незабаром став в ряди УПА. Воював проти окупантів-гітлерівців, після 1945 - проти окупантів-більшовиків. Одного разу потрапив із товаришами у чекістську засідку. Далі - полон, радянсько-кадебістське слідство, тортури, в’язниця, табори. Десять років у Воркутинському таборі посиленого режиму утримання.Але й на засланні Роман Михайлович залишався вірним своєму вибору — боротьбі за Україну. Тому брав участь у табірних страйках, за що чимало часу провів у карцерах.
По завершенні терміну заслання Пастернак попав до складу так званих «мінусників». Так на енкаведешно-кадебешному жаргоні звалися громадяни Радянського Союзу, які підпадали під дію певних статей кримінального кодексу тодішньої країни і інших документів, які регламентували географічні межі визначених місцевостей, в яких заборонялося проживати «соціально небезпечним» особам.
Саме рішення було зафіксоване ще у 1924 році відповідним наказом ОДПУ. Заборона проживання розвовсюджувалась на шість головних міст Москву, Харків, Одесу, Ростов-на-Дону (нині місто в РФ), Київ, Ленінград (нині м. Санкт-Петербург). Згодом до цього переліку додались столиці союзних республік, інші великі і «закриті» міста. Особливого розквіту таке виселення набуло в роки політичних репресій, а потім застосовувалось до сімей дисидентів і інших «ворогів народу». ( В Росії ці норми перестали діяти лише у 1995 році).
Відповідно до цих рішень Роман Михайлович не міг повернутися до рідних країв. Львівщина, як і всі області Західної України були для нього закриті. Крім того, паспорт він теж отримав не зразу, а лише коли був знятий нагляд комендатури і він отримав дозвіл на виїзд із Воркути.
Зрештою опинився у Кривому Розі, де працював на заводі. Відпрацював там сорок років і навіть був за результатами роботи ВДНГ у Москві удостоєний за удосконалення виробничого обладнання, яке зробив разом із бригадою, нагороди автомобілем «Москвич». Хоча у попередніх роках перебував у списках «неблагонадійних».
На відпочинок пішов лише у вісімдесят років. Але в громадському житті залишився таким же активним, як і до цього.
Ветеран з перших днів набуття державою незалежності активно брав участь в житті громади міста. Понад чверть століття очолює Криворізьку міську організацію «Всеукраїнського братства ОУН-УПА», нині є ще й Повітовим головою «Братства ОУН-УПА» у Дніпропетровській області.
Таких непересічних особистостей як Роман Михайлович Пастернак в Україні нині залишилось не так вже й багато. Їхнє життя-звитяга — взірець самовідданої служби Вітчизні, приклад того, як за будь-яких умов людина залишається патріотом України, ї громадянином не за паспортом, а за духом.
Сьогодні суспільство і держава мали би таким людям віддавати належну шану, і не лише в день народження. І обов’язково про цих героїв, які вистояли, вижили, і продовжують нести свій хрест зараз, мають знати сучасники. Суспільство хоча б на рівні Кривого Рогу про Романа Михайловича знає. А віднині, завдяки криворізькому журналістові Володимиру Стецюку, який опублікував матеріал про Пастернака в центральній пресі, знає вся країна.
Але, мабуть, до цих пір про це не знає і навіть не здогадується влада. Хоча ж достойний Роман Михайлович вшанування на найвищому державному рівні. Мова тут не лише про нагороду (таке подання зробили побратими ювіляра із обласного товариства політв’язнів та репресованих). Йдеться про системну роботу державних органів влади по творенню навколо кожного подібного острівця-сподвижника, особистості, середовищ шани і гордості за звитяжне ветеранство. Вони десятиліттями були викресленими всіма рівнями влади, але жили і творили справжню Україну. Вони і зараз є цивілізаційним кейсом українства як приклад живий і надихаючий, що ой як потрібен молоді в питаннях самореалізації. І не думаю, що у нас в країні є настільки багато таких яскравих особистостей, та ще й 90-річного віку, щоб їх не знати поіменно.
Невже державницькі стилістики управління та свідомість української влади до цих пір знаходиться на 101-й кілометрі радянської дійсності?
...Роман Михайлович щасливий тим, що дочекався вільної і незалежної України. України, за яку він боровся з побратимами з УПА, відстоював честь і гідність у воркутинських засланнях, ніс у собі всі роки життя «мінусника», стверджував за часів незалежності. Він каже, що «Україна — це найдорожче, що у нас є». І про це маємо пам’ятати всі ми, хто сьогодні продовжує справу вояка ОУН-УПА Романа Пастернака. Маємо надію на згоду на почесне членство в лавах нашої майданної партії.