Як вже заявила керівник української делегації Олена Зеркаль, заступник міністра закордонних справ (делегація представлена другорядними чиновниками), ця справа затягнеться на роки. Такий «оптимізм» чиновниці дивує, оскільки одразу налаштовує громадськість на безкінечність процедури і апріорі безвідповідальність тих чиновників, які починають процес. Натомість було б гарно дізнатись, які сильні сторони підготувала Україна у своєму позові за допомогою міжнародної юридичної компанії Covington & Burling, яка здійснюватиме юридичний супровід справи.
Тут цікавим є те, як юристи трактуватимуть відомі всім норми міжнародного права, як формулюватимуть обвинувачення і які докази надаватимуть. Бо в юриспунденції деталі в процедурних композиціях подачі (в яких, як відомо, ховається диявол) мають надважливе значення.
До того ж, Україна мусить на додачу до офіційного юридичного позову поставити питання комунікаційно-контентного характеру в публічній площині міжнародної спільноти (а згодом винести як пропозицію для внесення змін до міжнародного права) — заявити нові поняття, пов’язані з процедурно-геостратегічними форматами окупації РФ Автономної Республіки Крим та збройної агресії на Донбасі. Маю на увазі такі дефініції як «гібридно-месіанські агресії комбінованого типу», «глобальний гібридний тероризм», «контентні агресії» «духовно-ментальні впливи» тощо. Крім цього, варто розглядати не лише позови до держави як в даному випадку, але і до політичних режимів. Бо держава не завжди має ототожнюватися з політико-інституціональним режимом, який ще й імітує виборчу демократію. Так, я би розділяв путінський режим і державу Росія. Розумію, що така практика є незвичною, але скажіть мені, що зараз є звичним, сталим і незмінним в сучасних геостратегічних динаміках планетарної трансформації?
В позові України проти Російської Федерації наведений досить великий список кричущих порушень щодо українських громадян, зокрема, українства та кримських татар в Криму. Як на мене, варто було узагальнити ці порушення і усвідомлено, по-державницьки виходити на консолідуючі формулювання - «прояви геноциду щодо українців та кримськотатарського народу з боку путінського режиму». Тим більше, що ці прояви вже є історичними, а отже їх можна визнати цілеспрямованою державною політикою Кремля щодо системного знищення цілого народу.
Ці всі нюанси важливі ще тому, що Росія в односторонньому порядку ще у 2015 році відмовилась визнавати пріоритет міжнародного права. Це виклик міжнародній громаді, який наразі залишається поза дієвим реагуванням міжнародних інституцій.
Сам факт початку розгляду позовів України проти путінської Росії є визначальним. Тепер нам потрібно надавати цьому процесу необхідної підтримки — юридичної та публічної, щоб прискорити прийняття справедливого рішення по відношенню до агресора.