«Валуєвщина» царсько-російської імперії, яка шовіністичним катком давила українську мову майже півтора століття, не зникла з набуттям Україною незалежності. Під різноманітними приводами державна мова гальмувалась чиновниками різного рівня. Тому не дивним виглядає факт видання наказу заступником міністра освіти-керівником апарату наприкінці вересня 2016 року (!) «Про обов’язкове вживання працівниками Міністерства державної мови». Але якщо в міносвіти спромоглися на двадцять шостому році незалежності зрештою усвідомити необхідність беззастержного спілкування українською, то в інших державних установах, будь-то міністерство, секретаріат Кабміну чи адміністрація Президента, продовжують звичну практику спілкування та навіть проведення окремих нарад на «общедоступном языке» (інколи складається враження, що депутати чи міністри не спроможні вивчити українську). Абсолютно не дивним є те, що з надр міносвіти вийшли такі документи як проект нового закону «Про освіту» та методичні розробки проекту «Сімейні цінності». В першому під егідою переходу до європейських стандартів українська мова фактично переставала бути обов’язковою до використання у навчальних закладах, зокрема, вищих. В другому — на щит взагалі піднімались цінності «руского міра», «духовноскрєпні» норми взаємин у суспільстві. Тільки пильність громадських активістів заставила законодавців та чиновників зрештою звернути увагу на кричущі антидержавні по суті дії розробників таких документів та створити відповідні комісії з їхнього перегляду.
З чим ми маємо справу у даних (і безлічі інших) випадках? З недопрацюванням, нерозумінням, байдужістю чи чимось іншим, на що не звертаємо (не бажаємо звертати) увагу?
Український поет, публіцист, прозаїк, перекладач Микола Рябчук називає це явище постколоніальним синдромом, який ми переживаємо після розпаду СРСР. Одна з його останніх книжок так і називається - «Україна. Постколоніальний синдром». На жаль, як зазначає пан Микола, у спадок від УРСР ми отримали трохи оновлені, але по суті ті ж «самі інституції, еліти, практики». І, звичайно, мову, до якої ці «еліти» звикли. Багато в чому спрямування на подальший розвиток визначає капітал, а всі наші олігархи — російськомовні. З поміж президентів і прем’єрів бодай по одному набереться, які спілкувалися не на трибуні, а побуті українською.
Однак, погоджуючись загалом з паном Рябчуком, не можу не звернути увагу на ще один чинник приниження і нівелювання української мови протягом всього періоду незалежності. Чинник цей загальновідомий — цілеспрямована, толерантна за зовнішніми ознаками, але агресивна по суті політика витискання української мови з повсякденного обіходу за рахунок активного просування російськомовного контенту через теле- та радіоканали, періодичну пресу, літературу, культурно-артистичну експансію тощо.
Ця політика, яка дивним чином поєднувалася з діями значної частини українських політиків і чиновників, які повністю підтримували політику Кремля і створювали режим абсолютного сприяння російським інформаційно-культурним агресіям (згадаймо хоча б освітню діяльність пана Табачника) має точне визначення — лінгвоцид. Протягом всього цього періоду тривало свідоме, методичне нищення української мови, яке проводилось під гаслами захисту російської.
Комунікаційно-контентні агресії Кремля останнього періоду доповнили і прояснили картину тотального наступу путіністів з метою знищення українства як такого.
Що ми можемо протиставити цій навалі агресії, цинізму і ницості? Попри всі можливі заходи боротьби, які може і повинна продукувати держава, є один, як на мене, найдієвіший — розмовляти українською, зробити рідну мову внутрішньою потребою кожного громадянина. Мова — найсильніший запобіжник проникнення комунікаційно-контентних агресій в середовища життя та свідомість індивіда, яка в глобальному світі конкуренції змістів і акцентів стає неоціненним капіталом майбутнього.
Мова, і тут я цілком приєднуюсь до думки відомого українського науковця і мовознавця Лариси Масенко, є символом держави. А державний символ має мати вищий рівень захисту.
...В жовтні 1943 року розпочала мовлення радіостанція УПА «Самостійна Україна» (криптонім Афродіта). Чотири рази на день по тридцять хвилин щоразу слухачі України та багатьох європейських країн доєднувались до боротьби українських патріотів з непримиренними ворогами — гітлерівськими та сталінськими окупантами. Мовлення велось українською, російською, англійською, французькою та періодично — німецькою. Ведучі передавали останні новини з фронту та життя України, а згодом в ефірі звучали українські пісні з патефонних платівок. Для світу звучав вільний голос державності України, яка стікала кров’ю своїх захисників.
Україна тоді не змогла отримати незалежність і ще чимало десятиліть провела в радянській неволі. Але працівники радіостанції УПА «Самостійна Україна» зробили неможливе — світ в ментальній історії цивілізації зафіксував завдяки їхнім голосам явище - Українську Державність.
...Дев’ятого листопада кожного року, в День української писемності та мови, кожен українець може приєднатися до написання Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності. Ця традиція набирає щораз більше прихильників. А це свідчить про одне — українці розуміють, що цього дня вони пишуть не простий мовний диктант, а здають черговий іспит на цивілізаційну відповідальність громадян за долю власної країни.