Між тим Німеччина переживає зараз не найкращі часи. Її новий міністр закордонних справ Гайко Маас заявляє, що виступає за відновлення діалогу з Росією. Маас – соціал-демократ, представник партії, котра увійшла до новоствореної в Бундестазі коаліції. Давньому й послідовному другу Україні – канцлеру Ангелі Меркель – буде вельми не солодко від такого сусідства, проте на нього доведеться зважати. Що стосується «Північного потоку-2», то крок, до якого вдалася Німеччина, є болісним та неприємним для України, проте очікуваним й логічним для самої Німеччини.
Подобається нам це чи ні, але великі німецькі корпорації – такі, як «Мерседес» або «Сіменс» – отримали колосальні преференції від російської сторони. Експерти говорять про те, що німецький бізнес давно й надійно підсаджено на російську «ринкову голку». А «Північний потік» – лише черговий бізнес-проект, котрий зацікавив німецьких підприємців, й не зважати на це Ангела Меркель не може. Як не може й одним «вольовим рішенням» перекреслити вже ухвалену домовленість.
Я цілком погоджуюся із тими, хто називає нинішнім уряд фрау Ангели «коаліцією поступок та компромісів». Нині половину місць в Кабміні Меркель займають соціал-демократи, а вони і є головними лобістами нового газогону. Фактично не підтримують «Північний потік-2» сама Меркель, глава її апарату Хельге Браун, частково міністр економіки та енергетики і міністр оборони. Разом, як бачимо, всього лише кілька політиків – надто незначна меншість для того, аби створювати серйозний вплив чи тим паче чинити супротив в цьому питанні. Між інтересами партнерів по коаліції, інтересами великого німецького бізнесу та власною зацікавленістю в тому, аби зберегти нинішній зовнішньополітичний курс з його яскравою антиросійськістю, й балансуватиме Ангела Меркель. Де в цьому переліку пріоритетів «шкурні» інтереси України? Правильно, на десятому місці.
Для нас це, можливо, справді драма. Для решти світу – буденність. Ще Черчілль колись казав, що у Британії немає ані вічних ворогів, ані вічних друзів, а є лише вічні інтереси. Й українському політикуму слід звикнути до того, що у такий спосіб буде діяти майже кожна притомна країна, а якщо вона таки піде врозріз із власними бізнес-інтересами, запроваджуючи антиросійські санкції, це слід сприймати не як данину війні, яка точиться на Сході, а як подарунок долі. Між тим українська правляча верхівка давно розглядає військові дії на Донбасі як особисту індульгенцію. За чотири останні роки склалося хибне уявлення про те, що Україні – всі винні. За те, що ми стримуємо російську агресію, за те, що є буфером між нашою війною та європейським ситим і благополучним життям.
Однак це далеко не так. Чи пояснить хтось у «Народному фронті», чому Німеччина має відмовлятися від «Північного потоку», якщо Україна нарощує обсяг торгівлі з Росією? Тому що ми – постраждала сторона, і нам «можна», а німцям – зась? Те, що торгівля набирає обертів – не секрет, про це є відповідні дані Держстату. Вони свідчать про те, що якщо протягом 2013-2016 років обсяги україно-російських торгівельних взаємин скоротилися в 4,4 рази, то, починаючи з 2017-го, статус кво став відновлюватися. Пожвавлення двосторонніх економічних стосунків далося взнаки тим, що у 2017 році імпорт російських товарів виріс на 40% (з 5,1 млрд. доларів до 7,2 млрд. доларів), а експорт українських – на 10% (з 3,5 млрд. доларів до 3,9 млрд. доларів).
Як і раніше, Росія імпортує нам нафту, добрива, чорні метали, мінеральні продукти. А ми люб’язно продаємо ворогові хімічну продукцію, машини та обладнання, жири тваринного й рослинного походження. Спільний ґешефт триває, й, очевидно, й не без взаємного задоволення. А якщо це так, то на якій підставі Україна може спонукати Німеччину відмовитися від «Північного потоку»? На підставі подвійної гри, яку – не соромлячись – веде український уряд? Втім, ризикну припустити, що заява «Народного фронту» була призначена не так для зовнішнього, як для внутрішнього споживача. Але навіть в цьому випадку вона є доволі недолугою. Адже якщо був потрібен привід для піару, то краще б політики з «НФ» підтримали повну заборону торгівлі з Росією, можливість якої зараз мляво обговорюють у Верховній Раді.
Але, зрозуміло, що на подібний крок не піде, мабуть, жодна політична сила. Ніхто не захоче рубити сук, на якому він так затишно угніздився. Адже торгівля з РФ йде не лише відкрито – вона триває також замасковано, й не без патронату наших можновладців. Не секрет, що російські фірми почуваються в Україні цілком вільно, діють навіть «дочки» компаній, що претендують на оборонні замовлення РФ, а деякі торговельні центри через офшори належать друзям Путіна. Не пасуть задніх і українські фірми, котрі продають російський товар під виглядом європейського і на цьому заробляють. Українська влада не заважає російському бізнесу виводити капітал, й водночас судиться в міжнародних арбітражах, щоб повернути шкоду від анексованого Криму та агресії на Сході. Що й казати, з логікою у наших політиків – далеко не все гаразд.
Власне кажучи, навіть заклик до Європи відмовитися від «Північного потоку-2» виглядає не цілком щиро. Чи не ховається за ним банальне бажання зберегти власну монополію на транзит російського газу? Якщо ні, то де тривала роз’яснювальна робота, котра мала б вестися всіма – від нардепів до дипломатів – протягом останніх чотирьох років? Де діалог з європейцями, де неформальне лобі України, котре всіляко виступало б проти нового газогону? Однієї заяви «НФ» (котра, до того ж, оприлюднена вже після того, як Німеччина дала «добро» «Північному потоку») явно недостатньо. Де, врешті-решт, дорожня карта того, як Україна забезпечуватиме Європу альтернативним газом? Де хоча б яка-не-яка декларація про наміри зробити це?
Якщо всього цього немає, якщо торгівля з Москвою квітне й процвітає, то не варто й здіймати бучу. Бо інакше українську національну ідею можна буде сформулювати як «шукай крайнього» або – ще різкіше – «шукай дурнішого». Ми тут у своїй вотчині робитимемо все, що вважатимемо за потрібне й корисне, а ви, європейці, віддувайтеся та розраховуйтеся за нас. Навряд чи нашим партнерам припаде до душі подібний підхід. Особливо якщо про нього дуже голосно кричати, попрікаючи «зашморгами» та акцентуючи на власній винятковості.