Стан речей, який українське суспільство толерувало ще донедавна, виявився несумісним із стандартом, у якому воно раптово опинилося. Ціною сотні життів ми вибороли свободу, ціною тисяч - братерство. З цими новими реаліями жахливий дисбаланс створює відсутність рівності, яку надалі продукує влада (у тому числі й судова), що ніби й досі знаходиться в тому минулому – недавньому за календарем, але такому далекому цивілізаційно.
Оскільки дисбаланс – це дуже нестійко, а отже, ненадовго, необхідним є якнайшвидше приведення елементів нашої суспільної системи у відповідність. І тут можливі лише два шляхи: або відповідно до нових стандартів суспільства змінюється влада (ефективно відбуваються адміністративна і судова реформи), або навпаки. Перший варіант означатиме фактичну зміну правил гри: влада стає ефективним інструментом суспільства і працює на його благо, відбуваються необхідні реформи і вся країна переходить на новий стандарт існування. Другий – дуже негативний для України сценарій, адже повноцінного повернення до старої форми організації суспільства народ навряд чи допустить, а у випадку достатньо довгого існування в розбалансованому стані суспільство просто сколапсує. Таким чином, від ефективності адміністративної й судової реформ (наскільки влада здатна розробити й ефективно втілити, а також забезпечити дотримання правил співіснування) залежить значною мірою існування нового українського суспільства.
Про судову реформу сказано вже було чимало. Втім, жодної цілісної картини стосовно того, що потрібно робити, як і коли, досі немає. Звільнення всіх суддів, атестація й перепризначення суддів, зміна кількості інстанцій і організації судів, ліквідація господарських судів, ліквідація всіх спеціалізованих судів, зміна структури дисциплінарних судових органів, зміна процесуального законодавства, зміна системи виконання судових рішень – це лише невелика частина ідей, які пропонують ті чи інші фахівці в організації судової влади. Це все створює великий інформаційний шум, на тлі якого Верховна Рада вже прийняла в першому читанні два законопроекти щодо судівництва - №1497, розроблений експертами Реанімаційного пакету реформ разом із міжнародними експертами і внесений групою депутатів на чолі з віце-спікеркою О. Сироїд та №1656, розроблений Радою з судоовї реформи при президентові і внесений президентом України. Для об’єднання проектів та підготовки спільного до другого читання була створена робоча група.
Не заглиблюючись в аналіз процедури обговорення проектів (відсутня) і їх прийняття (екстравагантна щонайменше), хотілося б звернути увагу на їхній зміст. Що саме означатимуть вони для українського суспільства у випадку їх прийняття?
Тут важливо зауважити, що акцент дискусії стосовно судової реформи останнім часом значно змістився в бік питання про ліквідацію господарських судів. Ця тема, безумовно, важлива, враховуючи те, що система господарських судів з точки зору витрачання бюджетних коштів не надто ефективна (розглядає лише 4% справ, а отримує фінансування на рівні з іншими судами, які розглядають у десятки разів більше справ). Водночас, це питання жодним чином не впливає на те, наскільки здатною виконувати покладені на неї завдання буде після реформи судова система.
Натомість, питання незалежності судової влади, щодо якого в зазначених законопроектах містяться досить різні ідеї, мають набагато більше значення, оскільки прямо впливають на спроможність суду належним чином виконувати свою функцію.
Вже кілька століть увесь цивілізований світ живе ідеєю про те, що для ефективної організації суспільства державна влада повинна бути поділена на три самостійні й незалежні гілки – законодавчу, виконавчу й судову. Цей поділ визнає й Конституція України, яка також декларує незалежність судової влади.
Водночас, між тим, щоб щось задекларувати і забезпечити – велика різниця. Досить відоме економічне дослідження показує, наскільки економічний розвиток країни залежить від рівня суддівської незалежності – задекларованої і реальної. Виявляється, що сама декларація суддівської незалежності не має жодного впливу на економічну ситуацію, тоді як реальний індекс незалежності суддів прямо пропорційний показнику економічного зростання держави. Це й не дивно, з огляду на те, що спроможність судової системи – це можливість захистити будь-який бізнес від посягань – як з боку держави, так і з боку інших осіб. В умовах, де суди під час ухвалення рішень керуються не чиїмись вказівками, а верховенством права (мова знов іде про єдині для всіх правила гри), набагато легше вести бізнес. І навпаки, якщо судова влада лише виконує вказівки, справжні рішення приймаються тими, хто їх контролює, причому не на підставі закону, а на власний розсуд.
Окрім Конституції обов’язок забезпечити кожному реалізацію права на справедливий суд на Україну покладає Європейська конвенція з прав людини. Органи Ради Європи, які забезпечують дотримання Конвенції державами-учасницями) неодноразово висловлювалися стосовно того, як саме це право повинно бути забезпечене і що в законодавстві України цьому перешкоджає. Зокрема, Європейський суд з прав людини, Консультативна рада європейських суддів, а також інші органи неодноразово наполягали на тому, що політичні органи повинні бути максимально усунуті від питань кар’єри судді. Безумовно, повністю це зробити можна лише шляхом внесення змін до Конституції України. Водночас, з метою забезпечення інституційної спроможності судової влади (можливості приймати рішення не за вказівкою згори і не за «телефонним правом», а відповідно до принципу верховенства права) однозначно необхідним є відмовитися від ідей збереження чи посилення залежності судової влади від політичних органів, зокрема повноважень президента:
- ліквідовувати суди (і, відповідно, перевести в інші суди або звільнити всіх суддів цього суду);
- переводити суддів до судів вищого рівня (фактично вирішувати питання кар’єрного зростання судді);
- приймати присягу суддів, підписувати посвідчення суддів і голів судів (фактично – за словами європейських експертів - «право вето» Президента на призначення судді або голови суду).
Критики такого підходу аргументують тим, що зменшення повноважень президента і Верховної Ради щодо суддів на користь органів суддівського самоврядування – «не на часі», бо суддям довіряти також не можна, тому що далеко не всі з них обов’язково приймати об’єктивні рішення. Можливо, таке твердження й небезпідставне, але це той самий випадок, коли нам потрібно вибрати з двох варіантів найменш шкідливий; демократія теж всього лише «найменш погана» форма правління. Варто, втім, пам’ятати дві речі: 1) в жодній успішній країні політичні органи не вирішують питання кар’єри судді (це компетенція органів суддівського самоврядування), і маючи 23 роки залежності суддів, Україна не спростувала це твердження; 2) формула «гарний президент» - «гарні політична залежність» не працює. Не можна правильних речей (очищення судової влади) досягнути неправильними методами (за рішенням Президента чи когось з його адміністрації). Та й закони приймаються не на час повноважень президента, а на довгі роки, і зміна повноважень «під когось» - ганебна практика, яку варто припиняти. Cам президент в інавгураційній промові обіцяв не збільшувати власних повноважень, і не хотілося б вірити, що він має намір від цієї обіцянки відступати.
Крім цього, прибічники збереження чинних повноважень президента щодо судової системи говорять про те, що ці повноваження «суто церемоніальні» й на кар’єру судді жодним чином не впливають. Це не так. Є випадки, коли «незручних» суддів роками не запрошували на присягу і фактично позбавили можливості працювати. На сьогодні більше 300 суддів більше року не можуть скласти присягу, бо їх не викликають для її складення. Ці судді не можуть здійснювати повноважень, але отримують суддівську винагороду; це мільйони гривень бюджету, витрачені просто так. Є випадки, коли суддів, які мають рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів до переведення до іншого суду, не переводять, бо питання «не погоджено президентом». І це все – за чинним законом, у якому повноважень президента – не більше, ніж запропоновано в одному з законопроектів. Збереження цих повноважень завжди залишатиме вікно для зловживання ними. Та й політика – річ мінлива. А що трапилося, коли узурпувала повноваження особа, яка була на посаді президента ще недавно, ми пам’ятаємо всі.
Суворе сьогодення залишає все менше простору для маніпуляцій. І в народу, і в експертних колах, і в Європі вже немає довіри словам, а через нерішучість влади в питаннях реформ щодо майбутнього України дедалі більше починає домінувати песимізм. Якщо дійсно ці повноваження політичних органів церемоніальні й зовсім не важливі, то в політиків не повинно виникати бажання їх зберегти. Таким чином, те, наскільки народні депутати готові будуть змінити ці положення, свідчитиме про їхнє бажання створити в Україні незалежний і справедливий суд. Наступні кілька тижнів покажуть, наскільки політична влада справді готова здійснити реформу судової влади, а відтак – і решту реформ в країні.
Безумовно, цей законодавчий процес – тільки початок. Для повноцінного оновлення судової системи потрібні щонайменше зміни до Конституції, подальше приведення законодавства у відповідність їй, антикорупційні заходи та заходи з оновлення суддівського корпусу. Але не побудувавши фундамент, безглуздо будувати димохід. Так само за умови збереження законодавчих механізмів залежності суду від політиків не мать сенсу жодні люстраційні заходи. Свіжий огірок, який потрапляє до бочки з кислими, швидко кисне й сам. І тільки відмивши судову систему від розсолу політичної залежності, ми маємо шанс на свіжий старт.
Цей процес може бути тривалим і навіть зайняти роки, але його важливо розпочати правильно з першого разу. Тільки цивілізованими методами ми можемо проторити собі шлях до цивілізації.
Як і завжди, з приводу цієї статті, а також інших приводів, які стосуються судівництва й судової реформи, прошу контактувати зі мною у фейсбуку facebook.com/mzhernakov і твіттері @mzhernakov.