Відтак, перший мій співрозмовник – поет Борис Гуменюк, як я пояснювала подрузі, що досі не чула цього прізвища в переліку українських поетів, це той, хто досі єдиний пише про війну зсередини війни, пройшов її вздовж і впоперек, рік воював з позивним Кармелюк у батальйоні ОУН, замкомбата, там, де найгарячіше. Його захалявна книжечка, «Вірші з війни» , як і «Блокпост», ще із запахом друкарської фарби, як на мене є прямим продовженням творчості іншого солдата, примусово рекрутованого ще російським царем. У «Заповіті» Бориса Гуменюка все дуже просто – не забирайте нас, загиблих із землі, не відривайте від матері, залиште в окопах, прикрийте землею, не треба панахид і пам’ятників, тільки батькам, дружинам, дітям не віддавайте, нехай вони пам`ятають нас іншими, малими бешкетниками, дорослими красенями, залиште нас на полі бою, і ця земля родитиме стільки хліба…та «Сьогодні ми ще копаємо землю Цю дорогу українську землю Цю солодку ласкаву землю Пишемо гуртом саперними лопатками На її тілі Останній вірш української літератури. Ще живі».
Сидимо в кафе, де обидва грілися в часи Майдану, але тоді ще не були знайомі. В мене дзвонить телефон – ще майданівський друг, який потім служив у батальйоні «Донбас» і щойно демобілізувався за станом здоров`я, пікетує Житомирське відділення Державного земельного кадастру, там земельні ділянки видали не атошникам, а нікому не відомим студентам, і питання для них не в землі, а в справедливості, бо далі підуть у Бердичівський медичний коледж, там повне свавілля директора. Каже, почали ліпити на рукави клейкі стрічки, як на війні, аби своїх в камуфляжі з чужими розрізняти, просить покликати пресу на допомогу…
- Отже, Борисе, хлопці, повертаючись з тієї війни, починають війну тут, спершу проти бюрократії…
- Взагалі ситуація паскудна. Вона паскудна з початку і в суті своїй. Чоловік пішов на війну за свою державу, відвоював рік або два. Як би мало бути за нормальних умов? Суспільство звертається до цього чоловіка: ти герой, ти врятував мене, державу, ти герой, що тобі потрібно, може землі, аби будувався, може роботи чи там кредит на власний бізнес? І він відповідає і все отримує. А якщо цей чоловік має вистоювати довжелезні черги, випрошуючи, виклянчуючи своє, це абсолютне скотство з боку держави. Я знаю багатьох хлопців, що не отримали посвідку учасника бойових дій і не підуть за нею. Він знає що він воював, його воєнкомат знає, його частина знає, його родина знає, його односельці знають, в його школі висить стенд про тих, хто воював, і він на ньому, повно фото та відео, як він воював і він має ще кудись йти і щось комусь доводити?! Та йому додому мають принести і за чашкою чаю вручити і УБД, і документ на землю і все інше, державні нагороди в тому числі. За умови, що ми маємо державу із людським обличчям, а не з тією мар мизою, яку бачимо. А коли сам ветеран і його побратими пікетують, протестують, мені від того страшенно боляче. І здається, що цим ми підмінюємо, зраджуємо солдатську гідність. Як на мене, якщо держава не може показати своє обличчя, то солдат має своє обличчя зберігати. Не може солдат в камуфляжі, в берцях, пікетувати адміністрацію президента, перекривати трасу тощо. Це справа цивільних. Знімай форму і пікетуй, бо відстоювати громадянські права це справа громадянська.
- Найсильнішою формою громадянського протесту був Майдан, який Ви відстояли, як сьогодні оцінюєте його наслідки?
- Відомий вислів Карлейля трьохсотрічної давності, що плодами революції завжди користуються негідники, і цей раз, на жаль не став винятком з цього правила. Влада, яка прийшла, така ж мерзотна, як і попередня. Найпозитивніший момент - ми показали свою потенцію. Ми можемо. Хоча мітинги це жіноча справа, але ми повели себе як справжні чоловіки, маскулінне суспільство. І довели що так само зможемо повести себе у потрібний, навіть для самих нас абсолютно неочікуваний момент. Зараз то там, то тут говорять про третій Майдан, про його організацію, аби таки змінити владу саме на таку, як говорили під час Майдану. Доволі маргінальні групи намагаються його зорганізувати. Але ж Майдан неможливо організувати, його неможливо проплатити, а все, що буде робитися штучно, у неприродний спосіб, приречене. Майдан, якщо хочете, бог дає. Має настати такий час, таке прозріння. Ось як кохатися чоловіки наче завжди готові, тільки потрібна жінка і певні обставини. Час нового Майдану ще аж ніяк не прийшов. Я наприклад впевнений що цей президент має відбути всю свою каденцію. Бо за дурість треба платити. Всі агітували, прийшли, проголосували, а тепер що, не подобається, нові вибори?! Ні, терпіть всі п’ять років. А вже далі дуже добре подумаєте. Маю право це казати, бо я частина цього народу, живу в цій країні безвилазно 52 роки і збираюся ще стільки прожити. І, звісно, якщо без емоції, а суто прагматичні речі, ми не можемо ослабляти цю дійсно неукраїнську, корумповану владу всередині країни, доки основний ворог там, на сході. Ми повинні воювати і вигравати цю війну, визволяти населені пункти і просуватися вперед.
- А як визначити причини цієї війни? У фільмі, який ми зараз завершуємо разом з Анастасією Старожицькою, відповідаємо на це питання такою легендою про вірус радянського союзу, який ховався у морозилках мільйонів холодильників «Донбас», а потім вони розмерзлися, вірус вирвався на волю…
- Совок на Донбасі не припинявся ніколи. В тому, що сталося, винні ми всі, хто більше хто менше, але ми віддали ці регіони на заклання кланово-олігархічним угрупуванням. Інформаційну, культурну сферу, все, і вони там плекали в жителів ненависть до всього українського, тому грунт до цієї війни був давно готовий.
- Якщо оцінити ситуацію очима такого типового мешканця Донбасу, то вони досить довго мали в Україні свого президента, земляка, який до того, що також непогано, був прем`єром, а потім його вигнали, образили, аж до того, що він, втікач, попросив у Путіна допомоги. А як же вони, земляки, невже не стануть за свого пліч-о-пліч?! І – стали. А при таких поняттях честі та земляцтва їм ніхто навіть не спробував пояснити справжні наміри Майдану, боротьбу за людську гідність, проти корупції на всіх рівнях, свавілля влади. Ні після Майдану і до війни, ні на її початку, ані досі…
- Мушу сказати дуже цинічну і непопулярну річ – ми мусимо силою закону, правом більшості примусити жителів Донбасу усвідомити той факт, що вони в українській державі і мусять жити за правилами цієї держави або забиратися геть. Як не в Росію, то в Європу та Америку, все рівно. Іншого варіанту немає. Ми не будемо змінювати під вас наші правила життя. Нас більшість і ми перемогли. І рано чи пізно нам доведеться визволяти Донецьк. Мій підрозділ стоїть в Пісках, це п`ятнадцять хвилин до міста. І ми готові це зробити, інакше місто перетвориться в Абхазію чи Придністров`я, розсадник злочинності та наркотиків. При цьому будь-які вибори на окупованій території вважаю неможливими. Донбас поза всяким сумнівом треба повертати в склад України, але всі, ті хто зі зброєю воював проти своєї держави, повинні понести покарання згідно закону або виїжджати в Росію, ні про які амністії не може бути і мови.
- Написав мені днями давній знайомий, чверть століття не бачилися. Попросив почитати оповідання про своє дитинство, цікаві розповіді, і пише легко – журналіст з досвідом. Слово за слово, з`ясувалося, він зараз в АТО, заступник комбата. Питаю, чому ж про війну не пишеш, відповідає, потроху щось собі нотую, але не показую, бо скажуть що кон`юнктура…
- Багато письменників не пишуть про війну. Тому що вони просто її не бачать, перебуваючи в своїх Львовах чи Варшавах. І якщо не беруться рефлексувати глибоко, то це мабуть чесно. Хтось вже казав, що наш Ремарк зараз воює в АТО. І наш Хемінгуей там воює. Я свій перший рядок написав у 28 років, тому ті пацани , яким сьогодні двадцять-двадцять п`ять, ще не підозрюють, що мають талант поетів чи письменників. Але скоро зрозуміють. Що ж до мене, я роблю свою роботу, і коли прийняв рішення йти на війну, вирішив воювати. Рік був солдатом, а письменник це вже професія, нікуди не дінешся, рефлектуєш. Будуть ще написані тисячі книг про цю війну, зняті фільми, бо саме це і становлення української нації. Я досі писав заангажовані тексти, про своїх – я тут в цьому окопі і пишу з позиції солдата з цього боку. Хочеться піднятися над цим окопом, якомога вище, і побачити у тому, хто з того боку, людину. Але я не можу цього зробити. Я дійшов до того, що можу сказати Федору Михайловичу Достоєвському «Йди геть з моєї шафи!». Це головний месідж до всього російського – геть. Може, колись буде інакше. Але поки що так. В Європі становлення національних держав відбулося у 18 столітті, а в нас у 21-му. Ми катастрофічно запізнюємось! Це дуже тяжко. Я нічого не маю проти росіян, але не зараз. Це звучить дико, по-пацанячому, але ми не можемо зараз дозволити цмокати язиком и перебирати пальчиками, мусимо бити з ноги. Бо знищать, розберуть на запчастини. Нам протистоїть дуже добре вишколений, цинічний, беземоційний ворог.
- Була в мене така політтехнологічна, можна сказати, мрія, що війна зрештою приведе до влади одразу хвилю перевірених особистостей, тих, хто один одному спини прикривали, що вміють миттєво приймати вірне рішення і керуються виключно тим, що справедливо, що – ні, і ніякі гроші їх не зіб`ють зі шляху до світлого майбуття держави…
- На жаль, цього не сталося і вже навряд чи станеться. В мене дуже багато друзів у різних підрозділах, і міліцейські батальйони, і ЗСУ, і добровольчі. Для багатьох майдан, а потім війна виявилися потужним соціальним ліфтом. Це як пограбувати інкасатора. Страшно, бо в інкасатора зброя і тебе також можуть вбити. А якщо ти його вб`єш, то це по життєве покарання, а навіть втечеш, то все життя шукатимуть. Але отой заповідний мішок з грошима…. Війна це такий мішок, бо купа тих, хто до війни був ніким, потім стали всім. Їм хотілося пройти цю війну з максимальної публічністю, аби потім перед ними відкрилися двері до життєвих благ. І все вдалося, і більшість комбатів пішли у парламент, а і він їх з`їв. Разом з козаком Гаврилюком та Ярошем, з`їв. І Юру Березу, і Семена Семенченка, всіх. Вони справді були нормальними пацанами, а тепер хоч з битами йди їх під Раду зустрічати. І на високому старті із тепер знову ті самі обличчя, що і раніше, навіть ще гірше, бо зараз це ті дублери, що при всіх президентах сиділи на лавці запасних. Я грав колись в футбол, всі вони, від Ляшка до Тимошенко, все життя мріють пограти за основний склад, хоч і не вміють грати.
- То, може, Вам самому піти в політику?
- І сказати, що буде в нас класно, як через три роки оберемо Гуменюка президентом?! А я не знаю, як я себе поведу, як мені дадуть не мільйон, це ще можна відмовитися, а мільярд. Не хочу бути банальним, але якщо ти можеш інвестувати щось в цю країну, подумай як і де ти можеш це зробити – на творчій ниві, в бізнесі чи політиці, бо сьогодні як ніколи країна потребує наших мізків, нашої праці. Одне знаю точно: через 300 років мої нащадки скажуть – він же жив в найкращий час. Героїчний час! Ми тут у спокої і комфорті, а він… Запам`ятайте головне: наші нащадки нам будуть заздрити!