ГоловнаБлогиЛінія конфлікту. Люди

Як живуть мешканці Кам'янки та Гранітного

5.20 ранку. Темрява. Зі сторони Гранітного густий туман над “шосейкою” розрізають фари автомобілів. Десь за деревами посадки, в світлі оранжево-червоних ліхтарів зупинка електричок - “блочок”. Це найближчий транспортний вузол для жителів сіл Кам’янка, Мирне, Новоселівка. Вранці одна електричка о пів на шосту на Маріуполь, трохи згодом на Волноваху – чи не єдина можливість потрапити у “великі” міста на роботу та у справах.

Фото: Макс Левин

Людмила Василівна і Світлана

Для того, щоб поїхати в Маріуполь, Людмила Василівна, вчитель початкових класів з Кам’янки, мусить іти до електрички близько години пішки, а якщо на дорозі багнюка і калюжі - то всі півтори.

Її донька на 4.5 місяці вагітності. Наразі живе в Маріуполі з чоловіком, знімають житло.

- Стала на биржу занятости. Ей предлагают работу кастеляншей в Старом Крыму (передмістя Маріуполя, 10-15км від центра — Авт.). Это ж через два блок-поста нужно проходить каждый день туда и обратно. Дочка звонит в центр и говорит: “Что ж вы мне предлагаете, как я буду почти на пятом месяце ездить через два блок-поста?”. Ей: “Так что, вас снимать с биржы?”. Снимайте, значит. Вот такая забота. Все для того, чтобы меньше выплачивать денег - и декретные не положены будут, и стаж не идет.

Людмила Василівна на своєму подвір`ї в Кам`янці
Фото: Макс Левин
Людмила Василівна на своєму подвір`ї в Кам`янці

П’ятдесять метрів посадки, які відділяють дорогу (Гранітне – Волноваха) від залізничної зупинки жінки і чоловіки долають ледь не вплав. Озера-калюжі чергуються з ділянками відбірної багнюки.

- Эх, девчонки, Европа же! Куда там! - жартома, але без особливої злості примовляє одна з жінок, долаючі чагарники на “березі” однієї з калюж. Вона, як і ще десяток мешканців навколишніх сіл, добирається на роботу в Маріуполь рано-вранці і вертається увечері (близько 20-ї години) за допомогою електрички.

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Село Кам’янка – цей той випадок, коли і не фронт-лінія, але достатньо близько до війни. До недавнього часу більшість гуманітарної допомоги (продукти, побутова хімія, вугілля) спрямовували тільки в села, які знаходяться безпосередньо на лінії конфлікту.

Ми з Людмилою Василівною робимо вечірній обхід родин, які найбільше бідують і відчувають на собі тягар соціальної незахищеності.

На диво, сільська вулиця де-не-де підсвічена ліхтарями. Нам відкриває двері Світлана, мама трьох дівчат. Холодною верандою прямуємо в кухню з пічкою – тут трохи тепліше. Але дівчата, Ксюша, Маша, Юля (від старшої до молодшої) та Світлана не поспішають скидати верхній одяг.

Фото: Макс Левин

- Холодно у нас, мы тянем до последнего, топим только уже когда в хату заходим, дрова экономим. Мы их покупаем - прицеп автомобильный стоит 500 грн. Вот все лето покупала, как зарплату получу, так куплю лафет дров. Где какая дровеняка валяется – все подбираем. Целый сарай насобирали, так что на эту зиму, думаю, хватит, еще чуть на следущую останется. С углем же очень тяжело. Привозили ребята как-то, но по 4 тыс гривен. Ну разве по четыре тыс. наберешься угля? Мы ж вообще в прошлом году сидели без зарплат, да еще и без света.

Фото: Макс Левин

Де-факто Світлана – самотня мати, де-юре – у неї повна багатодітна сім’я. Четверта, найстарша донька живе наразі в Маріуполі в цивільному шлюбі з хлопцем.

- Я живу без мужа. Уехал в Россию еще в начале войны. Кричал здесь “я россиянин, меня окопы заставят копать или убьют сразу”. В общем, сбежал. Так что ни справки о разводе нет, ни алиментов, потому получать социальную помощь я не могу. Где теперь его (сбежавшего мужа — Авт.) искать? Адрес свой не говорит, знает, что на алименты подам.

Трошки допомагає старша донька:

- Обоев купила, достали за лето блоков, пристройку сделали. Все своими руками. Дочка там на двух работах сейчас, тяжело но помогает нам. Как замуж выйдет, конечно, какая помощь от нее. Молимся за нее – главное чтобы все сложилось у нее с парнем.

Фото: Макс Левин

Ксюша - найстарша з дівчат, які лишилися з мамою, навчається у дев’ятому класі. Вирішує, що робити далі.

- Я работаю социальным работником, бабушек обслуживаю, - розповідає Світлана. - Зарплата была раньше 1200 грн, а сейчас полторы тысячи должно быть. Зато платят регулярно. К тому же, я на месте, дети при мне. В Мариуполе была кладовщиком на “Азовмаше”, но завод остановился. Работала день-ночь, дети и сами ночевать оставались, и к знакомым отправляла. Тяжело было топать до электрички утром, а потом ночью назад по грязюке три километра. Раньше и автобуса на Волноваху не было, вся надежда только на электричку.

Жінки розповідають, що за ліками теж потрібно їхати до Волновахи чи Маріуполя. “Я своим бабушкам, когда собираюсь ехать в город, заранее объявляю, и собираю “заказы”, - каже Світлана.

Людмила Василівна додає: “Правда “Врачи без границ” к нам приезжают каждую неделю. В школу на той неделе приходили, один класс посмотрели. Обеспечивают всеми лекарствами, даже дорогими – молодцы, одним словом”.

Багатодітна родина отця Василія

Отець Василій керує приходом місцевої церкви. Станом на зараз вони з дружиною виховують вісім дітей, двох власних і шестеро прийомних. Шестеро молодших дітей: Луіза, Віка, Коля, Андрій, Нікіта, Мирослава. Ще двоє дорослих.

Фото: Макс Левин

Від Василія відбігає буквально на пару хвилин і потім знову повертається полащитися Віка. Вона обіймає приоймного батька, трохи артистично примовляє: “Папа, папа..”.

- Викулю взяли к себе месяца три назад. Соцслужба попросила проведать девочку в Мариуполе, мы гостинцев накупили, приехали – она к нам сразу и прилипла.

Фото: Макс Левин

Вчителі кажуть, що дівчинка перший час була дуже залякана і ні з ким не спілкувалася, а зараз призвичаїлася і стала активною.

- Десять лет назад мы взяли первых двоих, мальчика и девочку, брата и сестру. А через семь лет нам нашли еще двоих, их брата и сестру, только от разных отцов. Уже почти четыре года они живут у нас, - розповідає дружина Василія. - А Вика у нас еще официально не устроена, на нее помощь не приходит. На испытательном сроке вроде как. Мы из-за войны пропустили один год курсов для приемных родителей. И теперь ребенка не могут ввести в нашу семью, пока курсы не пройдем. А ребенок-то при чем тут, почему он должен страдать? Обещали курсы в январе сначала, теперь в феврале. Но когда реально они будут - не знаем. 

Курсы короткие, пять дней всего. Наверное, в этот раз будут рассказывать, как вести себя с детьми в военное время. Но, честно говоря, мы это все уже на практике прошли. Как снаряды «Града» легли в селе, мы детей схватили - и в Полтаву, что долго думать. В Полтаве у нас сын и дочка живут.

- Я не думал уезжать сначала, был на конференции в Киеве, - згадує отець Василій. - Жена позвонила, говорит: нас обстреляли. Я все кинул и бегом домой. Приезжаю, запах серы в селе стоит сильнейший. На следующий день тоже сильно бомбили где-то неподалеку. Ночью Коля проснулся испуганный, натянул шорты на голову и говорит мне: “Папа, я такое пережил, я такое пережил” и чуть не плачет. А он во время обстрела возле доски в классе стоял, Виктор Иванович (учитель) его прикрыл, конечно, но стекла вместе с землей летели – все на него. Он дико испугался. Я говорю: это откровение от Бога, надо вывозить детей. Мы их погрузили в автобус - и в Полтаву. Благо, наши дети там более-менее обустроены.

Дружина отця Василія розповідає, що в Полтаві всі діти пішли до школи.

- Каждую неделю мы ходили в школу к учителям узнавать, как дети. Колю нашего очень обижали там. Попал в класс, где 17 парней и одна девочка. Они ему: “Ты сепаратист, ты такой-сякой”. Ребята ему подножку поставили, он головой об перила ударился, начались осложнения — раньше у него было сотрясение мозга. Голова болит постоянно. В общем, натерпелись мы там.

Фото: Макс Левин

- Бывает сложно временами, но мы не жалуемся. Бог нас не оставляет, даже в самое тяжелое время не сидели без хлеба. Хлеб, макароны, зерно всегда были. За последнее время я очень укоренился в своей вере, - розказує отець Василій.

Він з дружиною згадує, як приймали рішення про усиновлення:

- По телевизору шла передача о том, что дите ищет родителей. Мы вдвоем плачем, а потом я говорю: Вась, ну чего мы плачем, давай возьмем ребенка. Слезами детям не поможешь. 

В приют приехали — там ужас, дети все плачут: “Меня возьми, меня возьми!” Уже четверых собирались взять. Когда брали Андрея, он на турнике перед нами и так, и сяк крутится. У него была сильная психологическая травма – предыдущая семья его взяла, а через два года вернула назад в приют. И Вику нашу тоже назад возвращали родители. Такие родители.

- К детям нужно любовь проявлять, - каже отець Василій. - Вика была в Докучаевске, в интернате для слабоумных. Маме на нее получала денежку, а дитя и не видела. Колю когда забирали, нам сказали, что у него дебилизм третьей степени. Жена сказала: “Мальчика мы забираем, а дебилизм оставляем вам”.

Гранітне. Леся Степанівна

Фото: Маркиян Лисейко

Фото: Маркиян Лисейко

Про село Гранітне, мабуть, чули вже всі. Ледь не щоденне згадування у зведеннях АТО про обстріли. Крайня точка, контрольована українськими військовими. Майже з будь-якої вулиці, перпендикулярної, Кальміусу видно інший берег – це вже сіра зона. Де-юре, згідно мінських домовленостей. По факту, особливо для військових, пересуватися по “відкритим” вулицям треба обережно. Долітає різне - від крупнокаліберного до важких снарядів. Останніми Гранітне криють регулярно і щільно.

Село Карань, сіра зона біля Грантного
Фото: Макс Левин
Село Карань, сіра зона біля Грантного

Карань
Фото: Макс Левин
Карань

Леся Степанівна, директорка місцевої школи, стверджує: немає такої вулиці, де всі будинки були б цілими. “Є будинки, зруйновані вщент. За час військових дій загинуло 11 мешканців села, з них троє дітей”.

Леся Степанівна
Фото: Маркиян Лисейко
Леся Степанівна

Насправді, Леся Степанівна для Гранітного більше, ніж просто директорка. Вона і школа – це осередок стабільності і українськості. Якби не працювала школа, багато родин з дітьми покинули би селище слідом за іншими переселенцями. Наразі в школі навчається лише 150 дітей, половина від довоєнної кількості.

Леся Степанівна набирає повітря в легені і голосом, яким вміють розмовляти тільки шкільні вчительки, доводить до відома:

- У нас є і голова Леонід Ніколаєвіч, він не залишав села, і депутат. Місцеві вибори у нас, на жаль, не проходили. Тому влада не помінялася. В цьому році вже стріляли. Три міни, ми чуємо цей характерний звук, шелест, лягли в центрі села – о пів на восьму ранку, якраз діти в школу йшли, уявляєте? Дякуємо Богу, цього разу ніхто не постраждав.

Деякі вчителі виїхали, але більша частина педколективу лишилася на місці.

Фото: Маркиян Лисейко

Фото: Маркиян Лисейко

Фото: Маркиян Лисейко

За вікном напрочуд тихо. Вікна кабінету директорки виходять на південний схід – в сторону “ДНР”.

- Отам, за декілька десятків метрів, лягали снаряди. У школи є два приміщення. Приміщення початкової школи, трохи нижче по вулиці, постраждало від прямого влучання – його не стали відновлювати поки. Дітей наполовину менше – нам вистачає місця. В основну будівлю ж не було прямих влучань. Але коли снаряди лягали ось тут, зовсім поруч – повірте, не треба і прямого попадання. Настільки страшно, що я не знаю, як це можна перенести. Наша м’яка покрівля була вся в дірках – не було такого місця, щоб не текло.

Фото: Макс Левин

Вціліла церква навпроти будівлі школи, в яку влучив снаряд
Фото: Макс Левин
Вціліла церква навпроти будівлі школи, в яку влучив снаряд

Леся Степанівна розказує, що школу після обстрілів відновлювали власними силами: “Не закінчила ремонт вдома – привезла матеріали сюди. Труби подружка дала. Отак поміняли батареї опалення, бо минулої зими система замерзла і батареї полопали. Сиситему, опалення, вікна, дах – все робили своїми руками”.

- А якби ми не працювали, вже б і школи не було. Люди бі дітей позабирали і поїхали. Кажуть, що не виїхали ті, кому нема куди виїхати. В мене особисто було куди виїхати, але ви знаєте.. Я і раніше знала, що люблю свою школу, але щоб настільки, дізналася тільки того року. Коли говоримо з дітьми про патріотизм в школі, я їм кажу, що ми всі є патріотами України хоча б тому, що залишися в селі жити, вчитися під обстрілами. Не побігли через річку. І навіть ті діти, які зараз на території ДНР, вони подали заяву, і хочуть отримати наші документи про освіту. Виконують завдання з мови, з літератури, з історії України, яка там не викладається. Але живуть там.

Фото: Маркиян Лисейко

Фото: Макс Левин

Я їх не засуджую, бо це життя. Там безпечніше жити, і все це розуміють. Тому, що наші не стріляють по населеним пунктам. На щастя, нашим законодавством передбачено дистанційне отримання освіти дітьми, які проживають на тимчасово окупованих територіях. Батьки не бачать перспективи в ДНР.

- Я знаю, військовим дуже важко, але у них хоча б є бронежилети, є бункери де можуть заховатися. А нам куди? - каже Леся Степанівна. - У нас в школі навіть підвал ненадійний, ми ховаємося просто в коридорах – це найбільш безпечне місце, захищене з усіх боків хоча б від осколків. Раніше ми дуже нарікали на такий невдалий проект школи – глухі коридори, нема вікон, з обох боків кабінети. А тепер це за щастя вважаємо. Там де маленькі діти вчаться, в коридор матраци покидали. І дітки знають, що під час обстрілу треба лягати на ці матраци.

Фото: Макс Левин

До війни село належало до Тельманівського району:

- Сім шкіл залишилося з цією сторони, лінія розмежування пройшла по річці Кальміус. З вересня 2014 року і по 1 січня 2015 року ми були нічийними, - розповідає Леся Степанівна. - Наc звідти викинули, а тут не підібрали. З 5 січня ми перейшли офіційно під Волноваху. Але ні фінансування не було, ні зарплат. Просто перейшли і все. Пройшло сім місяців, як нам почали виплачувати зарплату і трішки фінансувати. В цьому році 1-4 класи з початку року навчального не виділялося на харчування коштів, потім по дві гривні, зараз по 10 гривень на дитину виділяють. Але ми всіх дітей харчували безкоштовно завдяки волонтерам, добрим людям з Черкас, Броварів, Києва, Маріуполя, звідки тільки не допомагали – весь світ. Зараз і 5-9 класи ми годуємо безкоштовно. Тільки на хліб символічно здають. Але загалом нам вистачає, слава Богу.

Фото: Маркиян Лисейко

Мама забирає дітей зі школи в Грантіному. По дорозі їм доводиться перетинати <<сіру зону>>, не контрольовану ані бойовиками, ані українськими військовими
Фото: Маркиян Лисейко
Мама забирає дітей зі школи в Грантіному. По дорозі їм доводиться перетинати <<сіру зону>>, не контрольовану ані бойовиками, ані українськими військовими

Фото: Маркиян Лисейко

Фото: Маркиян Лисейко

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

Мама Петі і Насті

Знайомимося з матір'ю хлопчика Петі і дівчинки Насті. Ще одна донька загинула під час обстрілу 13 січня 2015 року.

Мама постійно тримає на руках Петю, він час від часу покашлює. Петя ще зовсім маленький - рік і три місяці. Батько встиг побути з меншим сином лише 17 днів після народження — зник без вісті восени 2014 року.

Фото: Макс Левин

- Он барашек пас, частных, километров 10-15 от нашего села. 23 октября 2014 года это было. И по сегодняшний день не знаем, где он. Куда только не обращались – ничего.

Дідусь додає:

- Там были ребята из батальона, которые нам сказали, что видели его. Все в округе его знали, постоянно ходил с отарой в тех местах. При мне один другому говорит: “Как он мог выпрыгнуть из машины с мешком на голове с завязанными руками?”, тот ему на своем языке что-то ответил. И все, больше ни слова, ни полслова.

И к военному прокурору, и к гражданскому, и в Красный Крест, и ОБСЕ, и на горячую линию Президента обращались. Где мы только не были. И ничего.

- Мы не получили накакой помощи ни после обстрела, ни после гибели ребенка, - каже мама. - Только сейчас я оформляю документы, как мать-одиночка. Мы же раньше были к Тельманово прикреплены, теперь все инстанции перенесли в Волноваху. Автоматически нас не перевели. Оформляем все заново. Но хоть гуманитарную помощь получаем, привозят в сельский совет.

На фото - загибла дівчинка
Фото: Макс Левин
На фото - загибла дівчинка

Будинок, в якому загинула дівчинка
Фото: Макс Левин
Будинок, в якому загинула дівчинка

Бабуся дівчинки показує будинок всередині
Фото: Макс Левин
Бабуся дівчинки показує будинок всередині

Фото: Макс Левин

***

Цей чоловік розповідає, як в його будинок потрапила міна
Фото: Макс Левин
Цей чоловік розповідає, як в його будинок потрапила міна

Сім’я Олександра Демяненка

У Олександра з дружиною четверо дітей, живуть з дідусем. Раніше чоловік працював на гранітному кар’єрі, поки той не закрився. Тепер Олександр у приватної особи доглядає за господарством – корови, свині.

Дружина поки в декреті.

- Ребенка уже бы отдала в садик, можно работать пару дней, но нет работы. Двое старших в школе, в четвертом и восьмом классах, третья (6 лет) - в садике. Забираю ее в три часа дня домой.

- Будинок побило осколками, снаряд впав за дорогою, - розказує Олександр. - Собачка у нас тут в буді жила, вбило осколком. Если сильный обстрел - бежим к соседям, у них хоть подвал есть. А так слышали по телевизору, что в ванне можно прятаться, залазим в ванну.

Фото: Макс Левин

На подвір’ї розривається від гавкоту маленький песик. Олександр зупиняється біля вугілля, яке висипане купою просто на подвір’ї. Нас з цікавістю розглядає дідусь. Мовчить.

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин

- Уголь, нас дали в этом году бесплатно, привозили гуманитарку. Там где я работаю, еще дали 800 кг, думаю, на эту зиму хватит. Хотя дом большой – протопить сложно. Помощь получаем только на самого младшего, по рождению. Помощь многодетной семье никак не можем оформить. Наш отдел соцзащиты в Волновахе, я не успеваю к ним заехать, времени не хватает.

Фото: Макс Левин

***

Чоловік показує хвостовик міни, яка прилетіла йому в подвір’я. В цей момент він проходив між гаражем і хатою, осколок пролетів в декількох сантиметрах від голови. Інший – потрапив в руку.
Фото: Макс Левин
Чоловік показує хвостовик міни, яка прилетіла йому в подвір’я. В цей момент він проходив між гаражем і хатою, осколок пролетів в декількох сантиметрах від голови. Інший – потрапив в руку.

Фото: Макс Левин

Фото: Макс Левин