Тим часом, почали з’являтися матеріали про необхідність підтримки Президента. Менше зло, ну а далі самі знаєте. А от реальна проблема залишається – як виграти вибори.
На рівні регіонів стратегія Президента має бути простою і ясною, але, сюрприз, неофіційною. Дозволено все, що дозволено, перефразовуючи постулати феодального устрою. Справді, підтримка знизу необхідна.
Що має цікавити Президента? «Вірність регіонів». Як цього добитися? Дати повний карт-бланш. Усі напрацювання громадянського суспільства, міжнародних донорів та влади стануть… скажімо, менш пріоритетними. Ті ж порушення в закупівлях – так, нехорошо, але хто ж не грішний. Правда, для місцевих це бумеранг. Завтра не підтримаєш – тобі згадають, і ось тоді відбудеться показовий суд. Система працює.
Регіони? А вони теж зацікавлені в такому сценарії. Ну от дивіться – прийде новий Президент. Що він почне робити на місцевому рівні? Проводити свою політику, в першу чергу – зміну глав адміністрацій, фактично ж – заміну керівного складу, пов’язаного з розподілом ресурсів. Тут коло «постраждалих» значно виростає.
В іншому випадку – можливість діяти самостійно, головне – надто не відзначитися. В поганому сенсі. Таких доведеться карати, у нас же не авторитарна держава!
Тому нещодавні протести та вимоги до Президента від активістів – український варіант «доброго гетьмана». Обраного, змінюваного, але все ж гетьмана. Йому-то такого робити не можна. Зіпсує всі відносини. Одного покарає, іншого – ні. Усі невдоволені. І це перед виборами.
Тож передача влади на місця, одна з реформ, якої вимагають практично усі, отримає химерний образ. Вам – вся влада, нам – результат! А процес, як говориться, не головне.