Нікому не потрібні конкурси

На такі роздуми мене наштовхнула розповідь за обіднім столом представника громадської ради при МОЗ. Уявіть: десь у регіонах існує підприємство, що зберігає медичних бинтів на 1,5 мільйона гривень. Нічогенька сума, правда ж? І от відбувається конкурс на посаду керівника цього підприємства. Відбувається-відбувається, але відбутися не може. Чому? Бо зарплата на рівні мінімальної. Бо ніхто не подається. А хто хоче з працівників – банально не проходить. Потрібна вища освіта. А такі люди іти не хочуть.

Фото: Макс Левин

І от була висловлена думка, що на маленькому, локальному рівні конкурси проводити просто неможливо. Неможливо, бо люди не підуть на такі посади заради такої зарплати. А якщо підуть? То, хмммм… У нас за спиною медичних бинтів на нічогеньку суму.

Або інший випадок – вибори директора школи у сільській місцевості. Комісія – є, процедура – є, конкурентів – немає. Балотується лише старий директор, якого ніхто не хоче, в тому числі і колектив. І ніхто не подав документи. Мені пропонували, можливо жартома – посміявся. Ну який з мене директор?! А тут ціла проблема, виявляється.

На низовому рівні, рівні локальних громад, особливо у сільській місцевості існує банальна проблема кадрів та кадрового голоду. Подивіться на ті ж сільські об’єднані громади. Навіть через високу заробітну плату фахівці не їдуть. А якщо на рівні мінімалки – то взагалі, наше діло – абзац! І це проблема.

На рівні обласному проблема іншого масштабу. Після Майдану та переляку влади, відбувається відкат. Знаєте, таке явище, коли думаєш, що життя налагоджується, а воно робить замах, щоб посильніше тобі врізати. Місцева влада відчуває наявність карт-бланшу, зокрема у кадровій сфері. Конкурси на керівні посади – а кому вони потрібні? Необхідна людина, яка зможе правильно вести справи. Яке гарне слово «правильно» - так як треба.

І вплив громадянського середовища, про яке говорили так багато у 2014-2015 роках насправді зараз мінімізований. Які б звіти Ви там не читали. На рівні регіонів цього просто немає. Громадські ради, створені, до речі, при Януковичі, остаточно стали закритими. Як це зробили? Дуже просто – обмежили кількість членів до 35. І з майданчика для обговорення та критики (так-так, влада сама колись створила такий маданчик, увівши туди усіх «городских сумашедших» та всіх бажаючих) перетворилися на звичайні особисті дорадчі органи.

Національний рівень теж не радує. Людина, яка має стати керівником, стане ним. Просто почитайте кілька розслідувань. Реформа державної служби якщо і успішна, то на рівні спеціалістів. Врешті, хотілося б у це вірити.

Ключові посади просто так не відійдуть до рук конкурсанта. Чому? Бо наразі правлячу верхівку розривають протиріччя. І хто отримає більше таких посад, отримає перевагу на виборах. Які не за горами – у 2019 році. Але, водночас це означає, що наразі не відчувається загроза «знизу». І це «знизу» – не громадянське суспільство, яке часто асоціюють з громадськими організаціями. Це – усі ті, хто працює та платить податки, та ті, хто працює нелегально та не платить податки. Їх у політичному спектрі України наразі просто не існує. А раз не існує – то можна й не думати.

Костянтин Донченко Костянтин Донченко , Експерт Аналітичного центру «Бюро економічних та соціальних досліджень»
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram