Проте реакція організацій землевласників і фермерів, зокрема Всеукраїнської аграрної ради, на прийняття законопроекту та значні технічні й юридичні прогалини в його тексті, які визнають навіть розробники документу, спричинили значний суспільний резонанс. Перспектива остаточного ухвалення законопроекту в початковому вигляді є вельми примарною. Навіть у парламентській фракції «Слуги народу» поступово зростає кількість негативно налаштованих щодо цього питання депутатів. При цьому, за даними соціологічних досліджень, зокрема Соціологічної групи “Рейтинг” 73% громадян не підтримують запровадження ринку землі.
Прозорий і якісно регульований земельний ринок теоретично може надати власникам земельних паїв можливість вільно розпоряджатися землею, зокрема передавати її у заставу під придбання необхідної техніки, добрив, пально-мастильних матеріалів, отримувати під її заставу банківські кредити, а також обмінювати чи продавати землю у випадку неможливості її належного використання за прямим призначенням.
Але поспішне запровадження земелього ринку в такому вигляді, як це передбачено законопроектом, принесе більше шкоди, ніж користі. Наслідком цього стане оптова скупівля аграрних земель за занижениженими цінами великими агрокорпораціями і холдингами. Обмеження щодо максимальної концентрації землі в розмірі понад 200 тис га стимулюватиме укрупнення землеволодіння, а дрібні землевласники і фермери будуть приречені втратити орендовану землю і залишити агробізнес, не витримавши конкуренції з великими гравцями ринку.
Поспіх у запровадженні земельного ринку має цілу гаму ризиків - від спалахів конфліктів між дрібними землевласниками і територіальними громадами до великої соціальної кризи. Дрібні і середні фермери не мають дешевого фінансового ресурсу для придбання землі за ринковими цінами. В Україні, зважаючи на рівень облікової ставки НБУ, неможливо отримати кредит за ставкою менше 18 відсотків, як правило вона значно більша. Землю зможуть придбати лише власники спекулятивного капіталу, який можна назвати ще олігархічним або корупційним, або представники великих міжнародних компаній, яким доступні кредитні кошти під 1,5-2 відсотки. У разі продажу власниками землі, виникне питання, чим вони будуть займатися далі. Аргументи лібералів про те, що ринок врегулює це питання, і що з ними буде в майбутньому - це “не наша справа”, є абсолютно некоректним.
В такому випадку найкращим варіантом є підвищення оціночної вартості земельного паю і відповідно зростанняв орендної плати для власників землі. Станом на 2017 рік середній розмір орендної плати за користування одним гектаром с/г землі в Україні становила 40 євро за рік, при цьому в Угорщині вона становила 160 євро, в Болгарії - 240.
Нині близько 7 млн. громадян мають у приватній власності земельні паї, що становлять 27,7 млн га, або 68% загального земельного фонду. Звісно, що для власників великого олігархічного капіталу, іноземних інвесторів та спекулянтів ця земля становить потенційний інтерес.
Дуже великі сумніви є щодо того, чи будуть працювати на українскій землі представники великого міжнародного капіталу в разі її придбання. Адже у спекулянтів проста логіка – вони будуть купувати актив і чекатимуть, доки його ціна зросте, щоб продати дорожче. Необхідно усвідомлювати всі можливі ризики. Зокрема й те, що Україна може перетворитися на сировинний придаток високорозвинутих країн.
Метою проведення земельної реформи має бути не продаж землі як самоціль, а комплексний план соціально-економічного розвитку сільських територій і громад, стимулювання розвитку малих и середніх фермерських господарств, власного виробництва з високим рівнем переробки агросировини і, відповідно, - значної доданої вартості кінцевої продукції. В нинішньому варіанті законопроекту землевласники після придбання землі не зобовязані будівництва переробних потужностей. Але саме переробні потужності створюють робочі місця і необхідну інфраструктуру.
Джерело: Слово і Діло
Як відомо, Міжнародний валютний фонд та Світовий банк підтримують запровадження в Україні земельного ринку, аргументуючи це необхідністю стимулювати в Україні економічне зростаня. Але далеко не завжди шаблонні рецепти і стандартні рекомендації міжанародних фінансових інституцій, що стимулюють через ринкові інструменти вилучення землі у дрібноземельних власників, та її перехід до крупнотоварних виробників, орієнтованих переважно на експорт продукції, мають позитивний ефект у різних країнах.
Наприклад, внаслідок земельної реформи, проведеної за рекомендаціями МВФ, Аргентина кілька років поспіль зазнавала низку послідовних фінансово-економічних криз і дефолтів. В результаті відкриття ринку землі в руках 3% власників було сконцентровано три чверті земельних ресурсів, а безземельні селяни мігрували до міст, внаслідок чого навколо них утворилися величезні фавели – перенаселені трущоби з високим рівнем безробіття і злочинності.
Варто звернути увагу також на приклади проведення земельних реформ на Филіппінах і в Південній Кореї. На Філіппінах після проведення земельної реформи ключові плантації цукрової тростини потрапили під контроль президента цієї країни. Виникла монополія на вирощування і експорт агропродукції і зараз ця країна перебуває в дуже скрутній економічній ситуації.
Натомість в Південній Кореї перевагу надали розвитку сімейних фермерських господарств. При цьому держава створила ефективну систему закупівлі продукції та інвестувала кошти в мережу її транспортування і зберігання. Таким чином була створена система виробництва конкурентоспроможної аграрної продукції. Ці діаметрально протилежні приклади є вельми повчальними.
Сподіватися на те, що дешевий і спекулятивний іноземний капітал в довгостроковій перспективі сприятиме економічному зростанню країни не варто, він може мати лише короткостроковий точковий позитивний вплив на економіку.
Переконана, що розвивати економіку України необхідно шляхом здорового економічного протекціонізму і захисту інтересів вітчизняних виробників. Сподіваємося, що влада найближчим часом представить чіткий план регіонального розвитку, що передбачатиме розвиток сільських територій і зростання добробуту громадян України.