А тепер історична справка.
НГЖВ було утворено в 1991 році як видавництво, що об'єднало мистецько-публіцистичні видання з давньою історією. В 2009 році Мінкультом частину площ Довженко-Центру було передано НГЖВ, де воно функціонувало до останнього часу. Пік розвитку видавництва в новітні часи припав на керування ним Олесею Білаш, коли була здійснена (хай і невдала) спроба його реформування через залучення молодих фахівців до редакцій. Тоді, наприклад, редакцію журналу "Українська культура" ненадовго очолила Марія Хрущак, і журнал стало приємно брати в руки (це тривало недовго). Після революції Білаш було відсторонено, видавництвом спробував заволодіти його давній сірий кардинал Анатолій Сєріков, який ще з початку 2000-х здійснював спроби приватизації редакцій. Колектив НГЖВ збунтувався, висунув свого кандидата на посаду директора й вимагав від Мінкультури його призначення.
В цей період ми боролися за майбутнє Довженко-Центру й вже досягли певних успіхів, тому висунутий делегат приходив до мене радитись "як боротись з Мінкультом". Зрештою, коли Мінкульт оголосив конкурс, виявилось, що кандидат не має вищої освіти й за формальними ознаками брати в ньому участі не може.
В жовтні 2015 року за результатами конкурсу директором НГЖВ було призначено Андрія Щекуна. Це і був початок кінця видавництва.
Щекун очолив видавництво зі штатом майже 70 осіб, редакціями 7 видань та 5 млн. грн. державної фінансової підтримки, якої мало би цілком вистачити на фінансування НГЖВ (Довженко-Центр тоді мав 3,8 млн. фінпідтримки).
Однак 5 млн. пану Щекуну видалось недостатньою сумою, бо ж з Криму переїхала редакція газети "Кримська світлиця", яка, за твердженням Щекуна "перебуває на вістрі суспільно-політичних процесів України". Аби і без того феноменальний вплив Світлиці на маси збільшити до космічних масштабів, Щекун став вимагати від Мінкульту збільшення фінансування на ще 2 млн. Питання було винесено на колегію Мінкульту, але незадача: на той момент її склад кардинально змінився. З геронтократичного олімпу "духовності" вона перетворилась на дієвий дорадчий орган, до складу якого ввійшли фахові арт-менеджери: Олеся Островська, Марія Задорожна, Павло Гудімов, Олександр Ройтбурд, Влад Троїцький та інші. На них пафосні промови про "порятунок українських видань, знаних на весь світ, захист інформаційного поля України" тощо не діяли й наразились на дошкульні питання та критику.
Слід сказати, що на той момент флагманські видання НГЖВ перетворились на шароварницький заповідник, збірник низькосортної публіцистики, що проповідувала "Любов до України", нації та Церкви. Спостерігаючи за рухом десятків запакованих коробок з газетами та журналами, ми жартували, що єдиний дохід НГЖВ - здача в макулатуру власних тиражів. Колегія резонно зауважила, що час опановувати інтернет, що способів поширення друкованої "Кримської світлиці" в Криму немає, й що вона не бачить сенсу збільшувати фінансування видавництва до рівня (на той момент) Мистецького Арсеналу, що внесло б кричущий дисбаланс в культурний сектор. Аби Колегія була зговірливіша, пан Щекун уже тоді вдався до свого в майбутньому улюбленого метод тиску: мітингу.
Оскільки справді активна громадськість, тоді перейнята реформуванням сектору, про існування "найважливіших друкованих ЗМІ" НГЖВ навіть не підозрювала, мітинг було складено з представників остаточно дискредитованої Спілки журналістів та невідомо чим зайнятої Просвіти (яка, до речі, досі отримує державне фінансування розміром в кількадесят мільйонів).
Коли номер зі збільшенням фінансування не пройшов, у пана Щекуна відкрився ще один талант: кверулянтство.
Листи, скарги, позови полетіли в усі державні органи влади, часом без зміни навіть їхнього змісту. Міністерство культури (яке й досі, нагадаю, фінансувало НГЖВ в обсязі 5 млн) стало "ворогом, знищувачем" українського слова та традицій, Нищук – персональним ворогом Щекуна.
В 2016 році парламент прийняв закон про "Приватизацію державних та комунальних ЗМІ", який давав змогу редакціям утворити окремі юрособи, все ще зберігаючи впродовж наступних 3 років державне фінансування, отримати майно редакцій в довготривалу пільгову оренду та зберегти назву та профіль діяльності. Як на мене, доволі розумний закон з 3-річним гарантованим періодом адаптації. Але закон передбачав відправлення редакцій "у вільне плавання", розвиток духу підприємництва, вихід на конкурентний ринок видань, боротьбу за фінансування на конкурсних засадах. Такий розклад для бюджетників виявився кілком у серце: через три роки (в 2019) вони мали бути позбавлені державного фінансування.
Попри залякування, погрози пана Щекуна редакції видань «Пам'ятки України», «Театрально-концертний Київ», «Український театр» обрали власний шлях реформування: створили окремі юрособи, перейшли на інтернет-платформи, виграли гранти УКФ і зараз успішно й професійно працюють, не вимагаючи державного фінансування. Вихід трьох редакцій зі складу НГЖВ означав послаблення позицій Щекуна "як рятівника державних друкованих змі", а також - забирав частину його зброї, використовуваної для тиску на Мінкульт з вимогою збільшення фінансування.
Оскільки половина видань НГЖВ успішно реформувались самостійно й виїхали з займаних приміщень (на які не претендували), в 2017 році Міністерство запропонувало НГЖВ нові приміщення в окремій будівлі. На спеціальній нараді в Мінкульті за участі двох заступників міністра культури, Щекуна, мене, директора кіностудії "Укранімафільм" Дмитра Лісенбарта та директора "Кримського дому" Ахтема Сеітаблаєва, було досягнуто домовленості, що НГЖВ переїде в нові приміщення в іншій будівлі (для цього ми розірвали договір з орендарем, що займав їх), а Украніма - в вивільнені видавництвом приміщення в Довженко-Центрі. Угоду було підписано всіма учасниками й відправлено в Мінкульт. Однак уже за тиждень Щекун відкликав свій підпис, виставивши умовою переїзду - збільшення фінансування "Кримської світлиці". Діалог зайшов у глухий кут, переїзд було заблоковано, безпритульна "Украніма" не могла розпочати діяльність без власних приміщень і Діма Лісенбарт зрештою психонув, написав заяву й звільнився.
За три роки керівництва Щекуна, які він присвятив не реформуванню, а боротьбі з Мінкультом, з НГЖВ вийшло 3 з 7 редакцій, штат зменшився з 70 до 7 осіб, попри державне фінансування борг перед кредиторами склав понад 2 млн., майно та рахунки НГЖВ було арештовано на вимогу 8(!) виконавчих проваджень. Борг зі сплати заробітної плати працівникам НГЖВ сьогодні складає понад 800 тис. грн. і тягнеться з 2017 року. Замість скорочення штату для зменшення навантаження на і без того дефіцитний бюджет підприємства, пан Щекун збільшував його, нарощуючи заборгованість для подальшого шантажу Мінкульту по збільшенню фінансування НГЖВ. Оригінальний хід!
Зрештою, Міністерство культури вийшло зі складу засновників 4 видань, що залишились в складі НГЖВ ("Кримська світлиця", "Культура і життя", "Українська культура" та "Музика"), обравши один зі способів реформування, передбачених законом про реформування державних ЗМІ (пп. 1 п.1 ст. 3 закону), згідно з яким відтак ліцензію на ці видання було відкликано. В останні дні дії закону про реформування наприкінці грудня 2018 року, розуміючи, що шантаж не дав результатів, Щекун схаменувся і подав у Мінюст документи на перереєстрацію ліцензій на ці видання на нового засновника, утворивши ТОВ "Видавничий дім "Українська культура". Відтак видання стали приватними.
Оскільки період реформування державних змі завершився 31 грудня 2018 року, а всі редакції вийшли зі складу НГЖВ та стали незалежними юрособами, побоюючись арешту нерухомості за борги НГЖВ, Мінкульт наприкінці квітня прийняв рішення передати приміщення НГЖВ Довженко-Центру (якому вони й належали до 2009 року). Щекуна було звільнено, однак в.о. директора НГЖВ навіщось було призначено його креатуру - завгоспа НГЖВ Піштоя М.П.
Попри те, що приміщення НГЖВ з 28 квітня 2019 року належать Довженко-Центру, рештки колись великого колективу продовжували ходити на роботу в свої старі офіси, ми цьому не перешкоджали, новий в.о. гендиректора НГЖВ продовжував саботаж рішень Мінкульту, а Щекун - розганяти зраду по всіх усюдах.
Терпець Мінкульту урвався 18 червня, коли було видано наказ про ліквідацію НГЖВ шляхом приєднання до Довженко-Центру. Мене призначено головою комісії з ліквідації.
Вчорашній мітинг з одвічними гаслами про "знищення" - чергова спекуляція колишнього директора на (шароварному) патріотизмі, "традиційних" цінностях, українському Кримі, мові тощо. Типова поведінка паразитарних бюджетників, звиклих отримувати гроші тільки за те, що вони існують, вимагати, доїти, сотати бюджет під машкарою "патріотизму" та захисту національних інтересів, замість того, щоб працювати й створювати якісний культурний контент, за яки аудиторія готова платити гроші. І мені незрозуміло чому платники податків мають платити за існування таких "культурних діячів", хоч би "на якому вістрі суспільно-політичних процесів" вони не були. А тепер ще й приватних видань!
Довженко-Центр коштом власних доходів змушений буде ліквідовувати заборгованість НГЖВ в обсязі 2 млн. грн., створену не "зеленими чоловічками", не ворогами преси, а "найпатріотичнішим господарником" Щекуном. При цьому я гарантую, що трудові права 7 працівників НГЖВ, які досі перебувають в його штаті, будуть дотримані, хоча від них я вчора почув багато "культурологічних", як вони кажуть, епітетів на свою адресу.