13 червня конкурсна комісія обрала нового генерального директора Національного культурного центру України у Москві. Ним став Валерій Володимирович Юрченко. Результати таємного голосування оголосив голова конкурсної комісії, ректор Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури України Василь Чернець. За його словами, за Юрченка дали голоси більшість членів комісії, інший кандидат — Тарас Малишевський отримав два голоси.
Відповідно до поданих в ДУС документів Юрченко є генеральним директором ТРК "Скіф" і також займається зйомками документального кіно. Зокрема, журналістам він сказав, що працює над створенням документального фільму про науковця Володимира Вернадського.
За освітою він має педагогічну та журналістську освіту. Має досвід роботи як журналіст-міжнародник.
Багато років працював у Москві, куди вперше приїхав у 1982 році — там з 1982 по 1991 рік він працював у агенстві новин "АПН" (нині “РІА Новості” в складі державного медіхолдингу “Россия сегодня”). У Москву він був переведений з Держкомтелерадіо України. Окрім того, згодом у Москві він працював спеціальним кореспондентом "Українського телебачення і радіо".
Також у 2006-2007 роках Юрченко був радником віце-прем'єр-міністра Володимира Рибака та займався підготовкою адміністративно-територіальної реформи.
Рішення комісії викликало дещо змішані почуття.
По-перше, сама організація конкурсу супроводжувалась незрозумілими “рухами”. “Почалося з формування конкурсної комісії. З 26 учасників жеребкування було 18 від українських організацій Росії — але жоден не попав в трійку членів комісії”, - зазначив Валерій Семенко, який довгий час очолював українську громаду Росії. На його думку, це свідчить про те, що результат конкурсу був запрограмованим ДУС заздалегідь.
Він переконаний, що ДУС створює імідж виконаного обов”язку: мовляв діаспора хотіла конкурсу — отримайте. “А те, що українську патріотичну діаспору Росії і світу умили, якщо не сказати жорсткіше, хіба що тільки ту діаспору і хвилює”, - вважає Семененко.
По-друге, варто відзначити програмні виступи кандидатів перед конкурсною комісією.
Риторика Юрченко дійсно “різала вухо”, бо дисонувала з об”єктивною реальністю. Так, він говорив про "слов'янське братерство і дружбу між народами".
Зокрема, він вважає головним дати відповідь на питання, що стосується “питання миру у взаємовідносинах України з Росією". "Це найбільша трагедія, як на мій погляд століття. Це війна - будемо речі називати своїми іменами. Війна між слов'янськими народами, які довгий час жили в одній державі. Було погано чи добре, це вже інше питання. Але ми жили разом, багато наших сімей поєднані", - заявив Юрченко.
За його словами, так як в Росії працює близько 3 мільйонів трудових мігрантів, тому "просто взяти і обірвати зв'язки з Росією не можна". "Треба шукати якісь можливості для встановлення таких контактів", - сказав Юрченко.
При цьому коли один з членів конкурсної комісії запитав, чи має він такі контакти з кимось з російських високопосадовців, то Юрченко назвав прізвища Віктора Мироненка (директор Інституту вивчення України при РАН), Лідію Шевцову (екс-заммера Москви) та Сергія Лєбєдєва (екс-глава Служби зовнішньої розвідки Росії, а нині — голова Виконкому СНД).
Він також пообіцяв залучати до роботи НКЦУ українські організації в РФ — зокрема земляцтва. Цікаво, що саме земляцтва (створені за територільним, а не національним принципом) стали генераторами сепаратизму - підтримали агресію Росії проти України.
Крім того, Юрченко говорив про необхідність консолідації і комерціалізації НКЦУ.
Юрченко додав, що в РФ треба поширювати українську культуру та спосіб життя, який є в Україні. На його думку, " це наблизить хоч на день, а бажано на більше, укладання мирної угоди між Україною і Росією" .
В порівнянні з ще одним кандидатом — Тарасом Малишевським, який представляв МЗС, такі заяви звучали явним дисонансом. Малишевський прямо і відверто заявив: іде війна Росії проти України і тому про якісь спільні проекти з РФ говорити не доводиться. Тому перше головне завдання директора НКЦУ — просто зберегти установу: щоб її не чекала доля Бібліотеки української літератури або в умовав відсутності прогресу українські політики не поставили питання щодо доцільності подальшого існування НКЦУ як такого.
Він також повідомив, що НКЦУ працювати краще не з чиновниками російської влади — бо як показав досвід саме чиновники українського походження в РФ були генераторами антиукраїнської політики російської держави, а з тими українцями, для яких НКЦУ є рідною домівкою. І порадив проводити культурні заходи в НКЦУ разом краще з тими країнами, що наразі підтримують Україну в цей складний час.
Крім того, у відповідях на питання членів конкурсної комісії (часто непрофесійних і навіть подекуди дивних) Малишевьский демонстрував найбільшу обізнаність в сфері роботи НКЦУ, специфіці роботи в РФ (адже сам працював в посольстві України у Москві) та поточної ситуації в цій країні.
Найбільше грунтовна, детально розписана і головне — близька до реалій (а не фантастика як у деяких інших кандидатів) програма, була ще у одного кандидата — Сергія Винника. Як і найбільша підтримка серед українських організацій РФ — бо він сам очолює українську громаду в м.Омськ, співпрацював з НКЦУ і знає потреби українців Росії “зсередини”.
Інші двоє кандидатів — співак Іван Березовський та Олексій Шерстобоєв, у порівнянні з цими трьома кандидатами виглядали слабенько навіть на перший погляд.
Моє суб”єктивне (!) враження:
1. конкурсна комісія зробила помилку у виборі нового директора (свідому чи несвідому — стверджувати не буду, бо ДУС до учатсті в ній мене чомусь не допустив).
2. частота повторень головою цієї конкурсної комісії (ректор Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури України Василь Чернець) слів про те, що вони “незалежні від ДУС” наштовує мене особисто на протилежні висновки (повторю — це тільки моє суб”єктивне враження).
3. Русофільство у програмній риториці Юрченка дисонує з реальністю, бо не має нічого спільного з російськими реаліями.
4. Якщо президент України таки підпише наказ про призначення директором Юрченка, то діяльність нового директора має бути під пильним наглядом — принаймі до того часу, поки НКЦУ буде передано до “Інституту України” при МЗС (“злі язики” кажуть, що проект чомусь блокують десь на рівні Кабміну-АП).
А те, що таке перепідпорядкування НКЦУ потрібно робити вкрай обов”язково — нинішній конкурс чергове тому підтвердження.