На жаль, наша країна за світовими тенденціями не встигає. І справа не в тому, що ми знайшли якийсь ефемерний власний шлях. Просто зона комфорту звичайного українця обмежується межами його власного дому, і це факт. І якщо на вирішення критичних політичних питань об’єднуючого потенціалу вистачає (досвід наших революцій промовисто свідчить про це), то екологічні проблеми не знаходять відгуку в суспільстві – не в останню чергу через низький рівень економічного розвитку. Проявляється це в кожному з нас – від найвищого чиновника і до простого українця. Тому Україні ще далеко до втілення таких загальнодержавних програм, які ефективно впроваджуються в ЄС. Згадані ініціативи спрямовані на подолання енергетичної, а передусім вуглеводневої залежності. Так, на Лісабонському саміті у 2007р. Європа прийняла рішення про поступову відмову від вуглеводневої енергетики взагалі. До 2020р. ЄС планує довести долю відновлюваних джерел енергії до 20% (з 7% нині – щоправда, за даними 2007р.), а до 2050р. – зменшити частку вуглеводнів до менше ніж 50% енергії.
Отже, поки Європа зачинає третю глобальну науково-технічну революцію, ми заледве замислюємося про встановлення окремої сонячної батареї чи вітряка. Воно й зрозуміло: у країні, де для більшості придбання енергозберігаючої лампочки викликає труднощі, говорити про сучасні екологічні технології, мабуть, зарано… Зате любов до використання позашляховиків у міських умовах – це, звісно, «своє, рідне».
Держава так само, як багато десятиліть тому, намагається відродити важку промисловість, що є складовою звичної для нас радянської моделі економічного розвитку. Ця ж модель базується на ідеї невичерпності ресурсів і необмеженості впливу людини на природу. Говорити ж про так званий «зелений ріст» (green growth), проголошений свого часу південнокорейським президентом Лі Мьон Баком, у нас просто смішно – при чому не тільки у владних колах, які про цей курс нічого не знають, але й у масштабах усієї країни загалом, більшість населення якої ставить на чільне місце зовсім інші питання.
До чого це призведе – відповідь очевидна. Далі «радянських досягнень» ми не підемо. Бо саме рівень екології та підхід до навколишнього середовища є індикаторами рівня росту економіки та побутової культури.
На жаль, недбале ставлення до природи та її ресурсів є характеристикою не лише нашої економіки чи якихось загальнодержавних показників. Носієм цього «вірусу», що знищує нас через руйнування навколишнього середовища, є майже кожен українець.
Такий стан справ неприпустимий. Потрібні зміни.
Певним кроком в цьому напрямі є нові тарифи на комунальні послуги. Звісно, вони стануть непосильним ярмом для багатьох українців. Проте з іншої, екологічної точки зору, такі зміни матимуть свій ненульовий ефект, бо висока вартість комунальних послуг завжди веде до більшої заощадливості громадян. Так, поки українці, незважаючи на свій економічний рівень, нехтували економією, «багаті європейці» були дуже обережними. За кордоном досі не гидують навіть мити посуд у тазку, а утеплювати під’їзди та ставити сонячні батареї – і поготів. Зуби там чистять, набираючи воду в склянку. А в Японії навіть створили спеціальні зливні бачки, що працюють на воді, використаній після вмивання (рідина потрапляє туди просто з раковини).
А от українців сумнозвісна радянська система споживання поколіннями привчала до необдуманого користування комунальними благами – можливо, намагаючись цим виправдати глобальні дефіцити інших благ, можливо, ще для чогось. У будь-якому разі коли людина неадекватно дешево отримує що-небудь, вона не замислюється над тим, скільки це «дешево» коштує насправді.
Ця традиція, що до певного часу підтримувалася і в сучасній Україні, не могла призвести до яких-небудь позитивних результатів, тим більше в екологічній царині. Для порівняння: якщо житель Антверпена щодня споживає 85 літрів води, Амстердама – 100 літрів, спекотної Барселони – 106, то пересічний киянин – 450 літрів, уявіть собі! Чи зумовлений такий об’єм споживання якимись об’єктивними чинниками? Аж ніяк – для надміру немає ні необхідності, ні купівельної спроможності. Все це – «плоди» цілеспрямованої політики, що протягом десятиліть монтувалася в свідомість українців.
За класичним визначенням австро-американського економіста та соціолога Йозефа Шумпетера, шлях до інновацій завжди лежить через катастрофу. Що ж – можливо, саме нова цінова політика стосовно комунальних послуг стане таким деструктивним елементом.
Принаймні говорити про високу зацікавленість в екологічних проблемах з боку самого населення не доводиться. Добровільна участь наших громадян в екологічних заходах – це, на жаль, скоріше ідея для нового фантастичного блокбастеру, аніж реальний стан речей. Тому набагато більше надій покладається на ті одиниці справжніх еко-активістів, що здатні власним прикладом створити ажіотаж та привернути увагу до важливих проблем навколишнього середовища. Пропаганда екологічно свідомого способу життя, екологічна реклама, аж до поширення креативних «повісток на суботник» – все це виглядає найбільш дієвими засобами в нашій боротьбі з власною байдужістю та звичками заради спільного зеленого майбутнього. Цивілізований світ давно зрозумів необхідність повернення до природи, і наше завдання – не залишатись осторонь, занурившись по вуха у вирішення особистих, «більш важливих» проблем.
Як цього досягнути? Лише одним шляхом – власною участю. Тільки коли в країні буде критична маса небайдужих громадян, ми зможемо розраховувати не просто на успіх, але на справжнє «екологічне диво». Тільки коли якомога більше українців долучаться до «очищення карми» і хоча б один раз власноруч приберуть сміття, яке вже стало повноправним членом нашого довкілля, тоді можна очікувати на зміни.
Якщо влада не проявляє зацікавленості в даному напрямку, справу в руки мають взяти громадські екологічні організації. Екологічний спосіб життя у всіх його проявах – як економія природних ресурсів, як турбота про життєвий простір, що не обмежується домом, та хоча б у вигляді викинутого в смітник папірця – має стати складовою частиною нової свідомості українця, готового турбуватись про те, щоб передати рідну землю своїм дітям та внукам у придатному для життя вигляді. І якщо ні самі громадяни, ні держава з цим завданням впоратися не можуть, його треба доручити тим, хто дійсно спроможний і готовий це зробити. Треба усіма можливими засобами розширити зону комфорту українців, змусити їх самих брати на себе відповідальність за дім, двір, вулицю, місто, державу.
Лише власні переконання в майбутньому спонукатимуть громадян не смітити та з огидою дивитись на стихійні звалища. Бо поки відповідальність за навколишнє середовище не стане складовою українського менталітету, всі екологічні розмови й надалі будуть вестися у звичних для нас темно-сірих тонах.