Торік моїм попутником у Копенгагені був письменник Андерсен. І це цілком очевидно: той факт, що я приїхала на Міжнародний копенгагенський фестиваль документального кіно CPH:DOX відбирати фільми для Docudays UA і провела шість днів біля великого екрану, слухаючи обговорення з режисерами та спостерігаючи злагоджену індустрію неігрового кіно, де це кіно продають і купують, уже здавався мені казкою. Ганс Християн приєднався до гурту інших моїх данських знайомих – Дреєра, Трієра і Лєта – теж з тієї простої причини, що в моєму житті з’явилася дитина, і мене раптом зацікавили історії з настановою на вигадку. Втім, після поїздки на CPH:DOX я дізналася, що бувають документальні фестивалі, на яких правду розводять брехнею, фікцію видають за реальність, а дійсність оброблять так ретельно, поки вона не витончиться, як марля. Якщо авторське висловлювання призводить до соціальних і політичних змін, розтягувати рамки неігрового жанру, на думку директора Копенгагенського кінофоруму Триші Фішер, не просто можна, а й треба. Тому в програмі фестивалю показують мок’юментері Андрія Кончаловського, медитативне і нескінченне філіппінське кіно Лав Діаза та експериментальний відео-арт, для якого теж є окремий конкурс New:Vision. І, чесно кажучи, щоб переглянути всі фільми цієї секції, треба бути Термінатором візуального мистецтва, приспати якого може тільки гідравлічний прем.
Утім, потрапивши одного разу на CPH:DOX, розумієш усю силу «гібридного» кіно. Це не тільки підніжка тому, хто подумав, що наблизився до розуміння неігрового жанру, але й у певному сенсі – обов’язковий рівень для людей, які сумніваються, що кінематографічний всесвіт – безкраїй. І тут доводиться змиритись, що для виходу у відкритий космос без зон турбулентності не обійтися. Пам’ятаю, моя перша турбулентність тут припала на зону фільму «Паразит» Вільгельма й Анки Саснал: картина буквально викликає нудотні реакції, але саме «нудота» стає ключем до розуміння сартрівських глибин цієї історії. Забути таке – неможливо, і я, натхненна смаками данських колег, цілий рік поводжуся чемно й прошу в Оле Лукойє носити мені яскраву парасольку з краєвидами Копенгагена. До слова, знову прилетівши в листопаді до Данії, я розумію, чому Оле Лукойє завжди носить із собою парасольку, а не хусточку чи, скажімо, свічку. Всі шість днів я мокну під капризними північними хмарами, які плачуть частіше за найнещаснішу дитину. Прикметно, що цього року похмура погода опускається і на сам CPH:DOX: один із «найрозкутіших» фестивалів документального кіно демонстративно ущільнює свою програму політичною та гостро соціальною документалістикою. В програмі є що завгодно: від журналістських розслідувань – до кураторської програми Наомі Кляйн, канадійської письменниці, яка досліджує феномен антидемократичних корпоративних економік. Не буду приховувати – я знову потрапляю в зону турбулентності, але вже на другий день розумію, що пройшла її успішно й навіть починаю кайфувати від польоту. Не секрет, що в розвинутих країнах по ТБ активно показують документальне кіно. ТБ-редакторів цікавлять фільми на гарячі теми, і режисери змушені дослухатися до цього запиту, якщо хочуть заробляти гроші. З другого боку, світ і справді лихоманить. Чому ж не спробувати розібратися за допомогою свіжого зрізу документалістики, яка чутливо реагує на довколишню дійсність і показує, в яких місцях суспільству болить найдужче.
Валіза, вокзал, третій світ
У перший день фестивалю в Копенгагені показують фільм «Милі люди» («Nice People») Каріна Клінтберга й Андерса Гельґесона – історію про те, як активісти одного шведського містечка вирішують адаптувати сомалійських біженців, перетворивши їх на хокеїстів. Тренування проходять погано, але сомалійська команда все-таки їде на Всесвітній чемпіонат з хокею в Сибір. І, звісно, програє там усім. Зокрема, українцям. Якби цю стрічку побачило керівництво каналу «1+1», ми би, мабуть, побачили її у прайм-тайм. У ній є все: кумедні персонажі, туга сина за матір’ю, мозкодробильна музика і навіть 30 секунд гри української хокейної збірної, яка розгромила сомалійців з рахунком 13:0. Проте це навряд станеться, і про це не варто шкодувати. Що справді варто побачити всім, то це фільм «Флотель "Європа"» («Flotel Europa») Владіміра Томіча. Нічого щирішого, ближчого й доступнішого про життя біженців, ніж фільм про спогади 12-річного хлопчика, який зустрів перше кохання, першу дружбу та першу смерть на копенгагенському кораблі, де «Червоний хрест» оселив боснійських біженців 1992 року, я досі не бачила.
В цілому, говорячи про міграцію, фільми дедалі частіше натякають, а іноді й говорять прямо, що невідкладне зміцнення кордонів Європи, яке декларують політики, призводить до радикалізації та загострення стосунків мж народами. Фінансування армій і організацій на кшталт «Фронтекс», боротьба з тероризмом і створення негативного образу жителів третього світу – це крижана стіна, що ризикує впасти від гарячого дихання біженців, підігрітих бідністю, відчаєм і жадібністю політиків по обидва боки кордону.
«Боже, благослови Америку!»
Цього року складається враження, ніби на CPH:DOX приїхала спеціальна делегація, мета якої розповісти глядачам про всі червоточини американської системи. В топі – темний і вже не надто секретний після Едварда Сноудена і серіалу «Картковий будинок» бік американської політики, а також інтриги, сенсації та розслідування з життя Інтернету. Наприклад, у фільмі «Глибоке павутиння» («Deep Web») Алекса Вінтера прогресивна громадськість переймається питанням, чому в Фейсбуці можна показувати голі сідниці, але вже не можна оголити жіночі груди, хто визначає межу між вишуканою еротикою і відвертим порно, а також хто насправді ховається за анонімною Інтернет-мережею Silk road, що створила таємний ринок наркотиків. Наївно чекати від американських документалістів разбєжкінського методу «намацування реальності», але гонитва за гарячою темою, ціною якості її розкриття, стоїть комком у горлі. Крупні плани із заголовками, надмір банальних перебивок і потік закадрового тексту – переводять документалістику в категорію відеоілюстрації до журналістського тексту. Таку турбулентність мені важко перенести.
Після подібних фільмів ми жартуємо з Мартеном, програмером нідерландського фестивалю документального кіно «Фільми, що мають значення» («Movies that matter»), який щороку проходить в Гаазі:
- Ти сьогодні подивився американський фільм?
- Ще ні.
- Обов’язково подивись, ризикуєш марно прожити день.
Утім, жарти жартами, але активності та пробивності американських документалістів можна позаздрити. Стів Джобс, Фейсбук, Silk road, скандальні особистості на кшталт поліцейського з канібалістськими нахилами Гільберто Валле – про все це вже є готові документальні фільми, що спонукають до громадських обговорень і професійних дискусій.
Не без фанатизму
Інша моя нова знайома – Міа Донован – з якою ми познайомилися на одній із фестивальних вечірок, виявляється канадійською режисеркою. В розмові про засилля фільмів зі Штатів у програмі вона раптом озвучує дуже цікаву думку: «Це добре, що тут представлено так багато американських фільмів. Мені здається, треба якомога більше критикувати політику США, – зауважує вона. – Це ж імперія, яка веде чітко продуману пропагандистську кампанію. Якщо громадськість лінуватиметься і буде невпевнено говорити про заїжджені питання, ми всі ризикуємо отримати ще одного сусіда з тоталітарним норовом».
До речі, Міа – авторка актуального для України фільму про жертв фанатизму «Депрограмування». Близько п’яти років вона знімала кіно про людей, які в 70-80-х роках потрапили під вплив сект. Її головний герой – Тед Патрік, неоднозначний експерт з «депрограмування» підлітків. Її історія – це сімейна драма, в якій вона мало не втратила звідного брата через його одержимість ідеями. Фільм Мії нагадав, як у дитинстві мені доводилося на самоті ходити в художню школу, тому що через «Біле братство» моїх друзів не випускали вечорами з дому. Пам’ятаю, нам не дозволяли розмовляти з незнайомцями, дивитися їм в очі, і це надихало нас на ідіотські історії про зомбі-людей у білих саванах. Історії закінчились, коли швидка відвезла мою сусідку в гамівній сорочці й увесь дім збирав гроші її літній матері – донька віднесла всі цінні речі на потреби своїх «білих братів». Утім, тема фанатизму цього року лунала на CPH:DOX в більшості фільмів. Тут говорили про фанатизм релігійний, що паралізував арабський світ, про ідейну сліпоту, яка живить пропагандистські режими, про втрату діалогу між людьми через нетерпимість до чужих поглядів і переконань.
Ідеальним підтвердженням згубності фанатизму став для мене фільм «Він назвав мене Малалою» («He named me Malala») Девіса Гуггенхайма – глядацька, але при цьому вражаюча історія тоді ще 17-річної Малали, лауреатки Нобелівської премії миру. 2012 року ця пакистанська дівчина дивом вижила після поранень. Таліби обстріляли автобус, у якому вона разом із іншими дівчатками їхала до школи. Цей ісламістський рух вважає, що жінки не мають права на освіту, а непокірних треба знищити. Сьогодні головна мета Малали – зробити освіту доступною для жінок про всьому світу. І тут просто неможливо не процитувати Вольтера: «чим далі крокує розум, тим сильніше скреготить зубами фанатизм». Після CPH:DOX моя найбільша мрія – щоб ці гнилі зуби пошвидше стерлися і не було чим скреготати.
Автор: Ольга Бірзул, програмний координатор і редактор сайту