«Через 10 років я відкрию кав’ярню із найсмачнішими солодощами», – дівчина з діабетом

Настя Тимко, 16 років, Херсон

Думаю, що кожен знає, як це – переживати настільки сильну втому від пошуків виходу із важкої ситуації, що хочеться опустити руки. В такі моменти здається, що після чорної смуги просто не буде білої. Тому у цьому блозі хочеться розповісти, як за дуже короткий час мені все ж таки вдалося подолати непростий момент і як у мене з'явилися нові захоплення та друзі.

Незвичайний «подарунок»

Про свій діагноз я дізналася на початку квітня 2018 року. Це сталося напередодні мого 16-ти річчя. Тоді я не знала, що така хвороба взагалі існує.

І ось до дня народження життя вирішило піднести мені дуже незвичайний «подарунок» – діабет.

Настя Тимко
Фото: Олекса Бутчак
Настя Тимко
 

Сама-самісінька в спорожнілій палаті

Спочатку було смішно, бо думала, що це чергова «болячка», яку можна полікувати і вона пройде, але не так усе просто … Я справді на все заплющила очі. Вперше ночувала у місці, де не було жодної знайомої людини, яка змогла б хоч трохи відволікти, підбадьорити і обійняти мене. Згорнувшись клубочком, я опинилася сама-самісінька у спорожнілій палаті, у мене почали виникати питання: «Чому саме я?», «Що я такого поганого зробила?», «Невже це все відбувається зі мною?!»…

Ця новина стала болісною не тільки для мене, а й для моєї родини. Коли я дивилася на свою бабусю та маму, які були тоді поряд, з’являлися сльози на очах, адже було так шкода, що вони теж це переживають.

Стало зрозуміло, що для того, аби всіх заспокоїти, потрібно привести до тями в першу чергу себе. Не гаючи часу, я почала вивчати всі навчальні книги з діабету, які мені принесла лікар. Доводилося перечитувати по декілька разів, щоб точно запам'ятати всю інформацію .

Незабаром мені пощастило здружитися з дівчинкою мого віку, в якої діабет виявили ще в 7 років. На душі трохи полегшало, бо я знайшла людину, яка розуміє кожен «діабетичний термін» і з якою можна обговорити всі теми. Так, друзі залишаються друзями, але як би я не старалася їм розповісти, вони ніколи по-справжньому не зрозуміють, як це.

Настя Тимко із тіткою біля водоспаду Гук
Фото: Олекса Бутчак
Настя Тимко із тіткою біля водоспаду Гук

Як по нотах

Досягнувши стабільних результатів аналізів через два тижні, мені можна було повернутися додому. Я одразу пішла до коледжу і відчувала себе трохи по-новому. Було дуже важко, адже я нічого не встигала. Почалися контрольні з нових тем, на яких мені усе було незрозумілим. Довелося підходити до кожного вчителя після пар і просити пояснити пропущені у час моєї відсутності теми. Поверталася додому трохи пізніше, але це було того варте, тому що потім все пішло як по нотах.

Моєму оточенню подобається те, що поруч знаходиться хтось незвичний, як наприклад, «однокурсниця з діабетом». Тому вони охоче спостерігають, як я користуюсь глюкометром або роблю ін’єкції інсуліну.

Мені легко розповідати про хворобу іншим, оскільки я хочу, щоб вони сприймали це як усвідомлений контроль за здоров'ям.

Завдяки тому, що я навчилася правильно вводити в свій раціон продукти харчування, мені не доводиться страждати від частих перепадів рівня глюкози в крові.

Настя Тимко біля водоспаду Гук
Фото: Олекса Бутчак
Настя Тимко біля водоспаду Гук

Щодо їжі – я намагаюся ні в чому собі не відмовляти, адже це зайвий стрес. Захотілося солодкого – їм, але в таких випадках намагаюся знайти більш корисну альтернативу. Головне – все підраховувати так, щоб глюкоза була у нормі.Фізичні вправи також допомагають мені підтримувати гарну форму.

Отже, якщо так і продовжуватиметься, то я нічим не поступатимуся здоровій людині. Різниця тільки в тому, що ми вводимо інсулін, а у інших людей підшлункова залоза виробляє його сама.

Своїм рідним, як ніяким іншим людям, я вдячна за турботу і розуміння. Мені приємно помічати, як вони беруть з мене приклад і дотримуються такого ж правильного і здорового харчування.

Чаклування над тістом та кав’ярня

Кулінарія стала одним із моїх найулюбленіших і щоденних захоплень. Я це відчула, коли помітила, що в процесі чаклування над тістом на моєму обличчі з’являється усмішка, бо знаю: все, що робиться із задоволенням, виходить чудовим. А коли мій витвір дегустують і говорять, що вийшло смачно, то бажання продовжувати цим займатися росте.Через років 10-15 я буду господинею затишної кав’ярні, у якій я виготовлятиму найсмачніші солодощі. Я хочу, щоб у людей, які мають обмеження в їжі або стежать за здоров’ям, також була можливість поласувати смачненьким і отримати гарний настрій на весь день.

Тому у процесі реалізації планів, у мене ніколи не виникнуть сумніви, навпаки – з’явиться ще більша переконаність в тому, що все замислене обов’язково обернеться успіхом.

Важлива подія

З дитинства мріяла на власні очі побачити гірські пейзажі. А на свій День народження я загадала бажання - поїхати у мандрівку найближчим часом. І воно збулося. Якимось непередбачуваним чином випав рідкісний шанс підкорити гору Говерлу і побачити галасливий водоспад Гук разом із неймовірними людьми, яких я зустріла. 

Фото: Олекса Бутчак

Першим моїм відчуттям після сходження на найвищу вершину України було полегшення. Адже довелося залишити позаду весь тягар зайвих думок. Тож, якщо вас турбують погані думки, просто підкоріть найвищу точку і скиньте їх із себе.

Тепер Говерла для мене – це не просто гора з крутими підйомами та спусками, живописними краєвидами та мелодійними звуками, а й спогад про цілеспрямованих і сильних духом людей, які стали моїми друзями.

Тому проект «ДіаГоверла», організований компанією Санофі в Україні, став дуже важливою подією у моєму житті і допоміг довести: немає нічого неможливого. Навіть якщо тобі здається, що все закінчилося, це – лише привід знайти шлях до чогось нового.

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram