Багато з вітчизняних стрічок навіть не могли знайти свого місця у кінотеатрах, і режисерам доводилося організовувати прокат самостійно, особисто представляючи свої картини перед зацікавленою аудиторією. І навіть у такому випадку відгук публіки та касові збори були невеликими.
Подібне було і в попередні, довоєнні роки.
Що тому причина – можна тільки гадати. Можливо, українське просто кіно не вдовольняє публіку. Можливо, невдалою є система його прокату. Можливо, у нас справді катастрофічно мала кількість кінозалів, які, однак, не зростуть найближчим часом через економічну ситуацію. Можливо, людям просто не до кіно.
А, може, українці взагалі не особливо кінематографічна нація, яка не навчена ідентифікувати себе через кінематографічні образи, принаймні вітчизняного виробництва?
Остання версія мені видається переконливою, зважаючи на роль кіно у попередні десятиліття. І тоді, і тепер у суспільні комунікації актуальними залишаються майже винятково радянські російськомовні імперські фільми. Здебільшого йдеться про так зване популярне кіно, хоча в авторитеті залишаються і мистецькі картини Тарковського, Ґермана та інших.
Їх цитують, на них посилаються, вони продовжують викликати емоції. Натомість жоден український, принаймні, україномовний фільм, не зумів забезпечити довготривалої актуальності. Нове українське кіно також не створило прецеденту.
На мій погляд, це пов’язано насамперед з відсутністю у нашому кінематографі переконливих авторських мистецьких стратегій, які були в радянському російськомовному кіно.
Дотепер цитують комедії Гайдая, Данелії та Рязанова, першокласних авторів, які мали свій погляд і на радянську дійсність, і на сам жанр комедії. Вони знімали різне, проте влучне кіно, чий мистецький діапазон був дуже широкий.
Основа їхнього успіху - у вмінні знайти особливий погляд на радянську дійсність, яка була цілком впізнаваною на екрані для усіх її громадян і змінювалася дуже повільно. Ці автори висвітлювали не тільки її темний бік, скільки певну світлу альтернативу. І актуальними ці фільми залишаються дотепер, бо мало що змінилося з того часу, принаймні у головах людей.
Сучасне українське кіно поки що не дало подібних авторських стратегій, і не могло їх дати. Ми живемо в часи перемін (які, до слова, так і не змогли адекватно відтворити названі радянські автори), де реальність стрімко змінюється, відтак працюють інші форми кіно.
Певною модель для українського кінематографа могло б стати італійське повоєнне кіно, яке розпочалося з неореалізму, згодом розпалося на низку сильних авторських стратегій та жанрове кіно: «комедію по-італійськи», пеплуми, спагеті-вестерн, джало і тому подібне.
Проте реалістичний, навіть натуралістичний кінематограф, який заново відкриватиме глядачу нову дійсність, даватиме йому певні естетичні орієнтири є необхідним фундаментом для побудови національної кінематографії. Чи буде таке кіно популярним, чи ні, чи довго зможе протриматися така хвиля на вершині критичного чи глядацького успіху? – питання важливі, проте другорядні.
В Італії неореалізм втратив актуальність за п’ять повоєнних років, і далеко не всі його картини стали чемпіонами каси. Проте він дав необхідний імпульс для усієї національної кінематографії.
Відтак на даному етапі нам потрібне насамперед кіно реалістичне, репортажне, злободенне, яке тримається на актуальності конфліктів. Поки що нове українське кіно, за малими виїмками, не підійшло до цієї естетики.
Ще однією проблемою нового українського кіно є проблема жанрів.
Радянське кіно створило свою систему жанрів-покручів, наприклад, історико-революційний, воєнно-патріотичний та виробничий фільми.
Завдання цих жанрів – суто пропагандистське та виховне. Вони будувалися на фальшуванні історичних подій та нестримному вихвалянні радянського ладу. Так зване дитяче кіно мало такі самі завдання: вивести дитину за межі сім’ї і вписати її до нових, схвалених державою, стосунків з батьками та оточуючим світом.
Парадокс у тому, що теперішній суспільний запит в Україні є запитом не стільки на кіно, скільки на пропаганду, відтак він приводить до реанімації історико-революційного, воєнно-патріотичного та дитячого кіно, які начебто мають об’єднати чи мобілізовувати українське суспільство.
Проте чи варто повертатися до цих практик?
Ніде немає воєнно-патріотичного кіно, є просто воєнне, яке розповідає не стільки «про війну», скільки про конкретні битви та бої, чий перебіг достеменно встановлений. Для такого кіно первинною є сама подія, важлива і для тої чи іншої війни, і для колективної пам’яті нації.
Чи мають українці такі події у своїй історії? Чи досягли вони щодо них суспільного консенсу? Можливо, спочатку варто з’ясувати ці питання, а вже потім знімати фільми?
Те саме можна сказати і про дитяче кіно, яке існує тільки в пострадянському просторі, бо усюди є кіно для родинного перегляду, яке зачіпає дуже часто гострі теми, проте вони розглядаються через призму сім’ї, а не з погляду якогось автономного (читай, піонерського) дитинства.
Деякі нові українські фільми йдуть дорогою радянського кіно, кладучи в основу своїх сюжетів не стільки історичні, скільки міфологічні події. І якщо такі фільми мають успіх, то що нам більше потрібне: кіно чи пропаганда? Жанрові покручі чи загальноприйняті усталені жанрові моделі?
Фільми року, які запам’яталися
Вітчизняні неігрові
Загалом це був рік українського неігрового кіно. Принаймні можна говорити про дві його лінії: аматорські фільми, які фінансувалися авторами, та стрічки великих студій, створені за державні гроші.
Мені сподобалася «Жива ватра», режисера Остапа Костюка, створена Національною кінематекою. Це дуже ніжний фільм про світ, який, ймовірно, приречений щезнути, як загалом багато інших традиційних занять та ремесел по всьому світу. Мені сподобалося все: інтонація фільму, зйомки, персонажі.
Тематично з ним перегукується фільм «Голлівуд над Дніпром. Сни з Атлантиди» Олега Чорного. Фільм розповідає про сакральне місце українських кінематографістів, село Бучак Черкаської області. Тут фільмували Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко Андрєй Тарковський та багато інших. Тут відпочивали і просто жили багатио творчих людей.
Дотепер вони називають це місце містичним, проте воно може загинути через побудову иамелектростанції. Багато в чому фільм творить метафору сучасної України, у якій виразним є конфлікт між її природою, яка всіляко мітологізується, та сучасністю, далекої від сентиментів.
Мені сподобався «Присмерк» Валентина Васяновича, фінансований державою. Як на мене, це одна з найкращих стрічок десятиліття, дуже тонко вибудована, позбавлена найменшого патосу, споглядальна історія, яка проймає і не відпускає ще довго після перегляду.
Мені сподобалася стрічка «Обличчя» Нікона Романченка, як на мене, – найкращий фільм про Майдан та Революцію Гідності, які мені довелося бачити. Режисер знайшов адекватну форму для його відтворення – кіносимфонію. Я б назвав цей фільм «Симфонія революції».
І ця симфонія складається насамперед зі звуків: пісень, людських голосів, виступів та вигуків, вибухів гранат, сирен та пострілів. Вона складається з невпинного руху (монтаж цього фільму треба виділити окремо, так само , які операторську майстерність самого Романченка та Анастасії Лисенко ). У фільмі віднайдено неповторний ритм революції, яка ніби жила сама по собі, хоча й складалася з тисяч індивідуальностей, тисячі облич.
Цікавим видався також неігровий дебют Станіслава Битюцького «До побачення, синефіли!», нахабний фільм у хорошому значенні цього слова.
Поза конкуренцією виявилася уся продукція «Вавилону 13», мистецького об’єднання, чию школу пройшло, і ще пройде багато українських кінематографістів.
Ігрове вітчизняне кіно
Мені сподобався дебют Анни Акулевич «Це я». Для мене це продовження лінії українського радянського кінематографа, який був представлений фільмами В’ячеслава Криштофовича та Романа Балаяна. Тут головний персонаж, перебуваючи на межі чи навіть за межею істерики, ніби опиняється на порозі певних, невідомих йому та глядачу змін. Ця тривожна атмосфера, цей страх та паніка цілком суголосні не лише історичному моменту, вони є ніби частиною нашої ментальності, яка завжди на межі, завжди на сторожі.
Сподобалася свіжа добірка короткометражного кіно «Нова українська хвиля», у якій крім фільму Нікона Романченка «Обличчя» є ще кілька цілком гідних кінокартин. Усі вони для мене об’єднані темою музики, яка створює цим стрічкам відповідний настрій.
Фільмом року для мене стало «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Для мене це і є ідеальне українське кіно сьогодні. Режисер зумів передати сучасність, використовуючи шаблони вестерна: у місто прибуває новий хлопець та закохується у подружку ватажка бандитів. Фільм передбачив нинішню «війну племен», вказав на культ грошей як основну мотивацію нашого суспільства, і показав, що насилля є нині єдиним способом розв’язання конфліктів.
Значення цієї стрічки зростатиме з часом - і насамперед у кінематографічному середовищі. Слабошпицький є одним з небагатьох українських мистців, який знає, як треба сьогодні фільмувати, аби залишатися цікавим і для вітчизняного, і для міжнародного глядача.
Зарубіжні фільми
Я бачив небагато зарубіжних фільмів цього року – в основному поточного кінотеатрального прокату. Мені багато що сподобалося, включаючи таку екзотику, як «Виживуть тільки коханці» Джима Джармуша, «Бивень» Кевіна Сміта, «Нова подружка» Франсуа Озона чи «Зоряна карта» Дейвіда Кроненберґа.
Те саме я можу сказати і про «Всередині Люїна Девіса» братів Коенів, і «Готель «Ґранд Будапешт» Веса Андерсона, і про «Магію місячного світла» Вуді Аллена.
Мені взагалі подобаються різного роду авторські експерименти, тут я завжди на боці художника, а не публіки з її упередженнями та очікуваннями.
Єдиним фільмом, яким я не особливо пройнявся, був трилер Дені Дельньова «Ворог», для мене він занадто аутичний.
З комерційного авторського кіно мені сподобався «Інтерстеллар», у який я не особливо вдумувався, сприймаючи фільм емоційно, проте мені припало до душі оригінальне бачення майбутнього, по-моєму, це щось нове в постапокаліптиці, і взагалі фільми Нолана завжди надихають, як чудові сни одразу після пробудження.
Сподобалася «Загублена» Фінчера, фільм вже переглянув кілька разів. Спочатку звертаєш увагу на сюжет, проте під час другого перегляду впадає в око формальна майстерність режисера, особливо в масових сценах, де він вміло нагнітає небезпеку, змушуючи Бена Афлека у паніці відступати. Як на мене, це один з найкращих фільмів на тему суспільного цькування.
Водночас він дуже комічний з усіма цими міркуваннями про родинне щастя, на кшталт: «Та я для тебе вбила, хто б це ще зробив?». Запам’ятовується звукове оформлення, а в сцені вбивства Фінчер, як на мене, переграє Гічкока з його скрипками.
Цікавим видався «Ґодзілла» Ґарета Едвардса, який разом з «Німфоманкою» та «Загубленою» складає своєрідну трилогію про міжстатеву війну на сьогоднішньому етапі, у якій чоловік від початку приречений.
«Ґодзілла» - найконсервативніший з усіх, бо тут є стометровий альфа-самець, який здатен відновити природну рівновагу, відірвавши дівчині голову.
Мені сподобався «Праведник» Антуана Фукуа, хороша ідея – вкласти до рук героя бойовика книжки, які складають так званий «Західний канон» за Гарольдом Блумом. Виходить, ніби Захід все ж повертається до власних джерел, підтверджуючи добре літературне слово влучним пострілом з пістолета.
Не розчарував мене і «Рейд 2» Ґарета Еванса. І хоч фільм трохи затягнутий і Тарантіно у ньому більше, ніж у першій частині, проте бої у замкнутих приміщеннях режисер вміє знімати, як мало хто.
Найкращим зарубіжним фільмом року став для мене виробничий трилер «Два дні, одна ніч» братів Дарденнів. Мені сподобалося все: сама історія, акторський ансамбль, Маріон Котіяр, сюжетні перипетії, весь антураж «простого бельгійського життя». Вочевидь, йдеться про лабораторний експеримент, але цей той приклад, коли можна знімати рімейк у кожній країні, і він буде завжди цікавим.
Серіалом, який справив на мене найбільше враження, стала «Ґоморра». Жодна серія не розчаровує.