Причому ця проблема в основному стосується малого та частково середнього бізнесу. Для великих компаній витрати на оплату праці (включно зі сплатою єдиного соціального внеску «ЄСВ») займають в рази меншу частку в загальній структурі витрат.
Так, наприклад, у металургійних компаній витрати на оплату праці у загальній собівартості складають 8-12 процентів, у машинобудівних підприємств – 15-20 процентів. Тому вони її практично всюди виплачують «в білу», сплачуючи і ЄСВ в повному обсязі.
Але от у малих та середніх підприємств, які переважно зайняті в сфері послуг, торгівлі та дрібносерійного виробництва, витрати на зарплату в загальній структурі витрат значно вищі ніж у великих, доходячи нерідко до 70-90 відсотків. За таких умов сплата ЄСВ робить затрати на виплату офіційних зарплат взагалі непомірними.
Саме тому там так поширена практика виплати зарплат у конвертах.
Потрібно визнати, що ніякими погрозами та перевірками держава цю проблему не вирішить.
Єдиний економічно виправданий шлях – це кардинальне зменшення нарахування на фонд зарплати. Але це має бути зроблено так, щоби не постраждали інтереси найманих осіб.
Для цього потрібно більш уважно розібратися, що з себе уявляє діюча система обов’язкового державного соціального страхування. На жаль, останні події вказують, що деякі урядовці та держчиновники з несамовитою впертістю та, насправді, власними корисливими інтересами, з гаслом «ми робимо так, як це в Європі» намагаються її законсервувати в існуючому вигляді.
Загальнообов'язкове державне соціальне страхування – це можливості для корупції, зловживань та розкрадання коштів
По великому рахунку, всі чудово усвідомлюють, нікого і не від чого існуючі Фонди загальнообов’язкового соціального страхування не страхують. Всі ці Фонди є продовженням намагань державних чиновників перерозподіляти створений національний дохід, не забуваючи в першу чергу про власні інтереси.
Постійні скандали, пов’язані з корупцією та розкраданням коштів цих Фондів, є лише наочним підтвердженням, хто головний вигодонабувач їх існування.
Саме це є головною причиною, чому чиновники у будь-який спосіб намагаються залишати «котлову систему» збирання та розподілу коштів у Фонди соціального страхування.
Йдеться не про поганий контроль за їх діяльністю. Це відображення того, що там де держава, чи державою утворені структури, займаються перерозподілом зібраних коштів, там ймовірність їх неефективного використання, зловживань та банального розкрадання є звичайною практикою.
Аргументи, що, мовляв, ці Фонди управляються не тільки державою, а ще і союзами роботодавців та профспілками, нікого не повинні обманювати. Якщо держава створює монополізовані структури з обов’язковими внесками до них, то це державні утворення, з усіма притаманними їм негативами.
Очевидно, що чим менше держава опікуватиметься питаннями перерозподілу коштів, чим меншими будуть їх обсяги, тим краще. Суб’єкти господарювання та громадяни завжди зможуть куди більш ефективно розпорядитись доходами, що зароблені ними.
Потрібно чітко наголосити, що з наявних в Україні Фондів соціального страхування доцільним залишати лише Пенсійний фонд.
Ліквідація інших фондів соціального страхування не означає повну відмову державного контролю за виконанням зобов’язань роботодавців перед громадянами в разі їх тимчасової непрацездатності, нещасних випадків на виробництві чи безробіття.
Так, замість здійснення внесків на соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань необхідно зобов’язати підприємства та установи страхувати ці ризики в приватних страхових компаніях.
Держава повинна залишити за собою лише питання встановлення обов’язкового мінімального розміру відшкодування найманим працівникам в разі настання страхового випадку та забезпечувати контроль за страховими компаніями, які отримують ліцензію на право страхувати ці ризики.
Розмір страхових платежів роботодавця та страхових виплат може бути збільшений в разі досягнення колективних угод з профспілкою. Але в будь-якому випадку він не повинен бути прив’язаний до фонду оплати праці.
Так же як і в системі обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, в цьому випадку має бути створений гарантійний фонд солідарної відповідальності страхових компаній по виплаті страхових сум постраждалим особам.
Такий же підхід слід реалізувати при впроваджені обов’язкового медичного страхування. Перехід до обов’язкової страхової медицини є давно назрілим питанням. Але впровадження страхової медицини повинно базуватись не на обов’язкових внесках до чергового квазідержавного Фонду соціального страхування, що гарантовано породить новий вал корупції та зловживань, а на забезпечені трьох свобод застрахованих осіб: вільному виборі страхової компанії, вільному виборі лікарні та вільному виборі лікаря.
Внески до Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності слід замінити зобов’язаннями роботодавців перед найманими працівниками по виплаті зарплат протягом їх хвороби. І тоді держава повинна буде лише встановити мінімальну кількість робочих днів протягом року, яка буде оплачена найманому працівнику в разі хвороби.
При цьому виплати допомоги матерям, що народили дитину, має здійснюватися за рахунок коштів державного бюджету.
Якщо йдеться про виплати допомоги на випадок безробіття, то їх, взагалі, є сенс здійснювати за рахунок бюджетних коштів та виплачувати через існуючи органи соціального забезпечення. При цьому покладаючи на тимчасово безробітного, який претендує на допомогу з боку держави, зобов’язання по виконанню певного обсягу громадських робіт.
Ліквідація цих фондів соціального страхування вирішить зразу декілька завдань.
По-перше, відбудеться ліквідація витрат, пов’язаних з їх функціонуванням. Щорічна ціна питання – 4-5 млрд грн, які, по суті, витягуються з кишень найманих працівників.
По-друге, буде ліквідовано джерело постійної корупції та зловживань.
По-третє, зникне відповідний облік та звітність підприємств, а також перевірки, зі скороченням витрат пов’язаних з цим.
По-четверте, буде здійснено головне заради чого це все варто робити – скоротиться розмір обов’язкових внесків, прив’язаних до фонду зарплати.
Зменшення солідарної пенсійної системи – наріжний камінь довгострокової економічної політики уряду
Зрозуміло, що ліквідувавши фонди соціального страхування буде вирішена незначна частина питання тиску на фонд заробітної плати, бо залишатимуться внески до Пенсійного фонду, які формують левову частку нарахувань ЄСВ.
Існуюча солідарна пенсійна система має настільки глибокі системні вади, що будь-які спроби зберегти її лише погіршуватимуть економічну ситуацію та надалі заганятимуть економіку в «тінь».
Урядовці хочуть переконати суспільство, що прагнутимуть зміни ситуацію, пропонуючи на додачу до солідарної пенсійної системи ще створити Накопичувальний фонд, в який перераховуватимуться частина ЄСВ із зарплати кожного працівника. Це, заявляють урядовці, сприятиме формування індивідуальних накопичень. Правда, управлятимуть коштами цього Накопичувального фонду будуть структури, визначені цими самими урядовцями. Тобто, по суті, громадянам намагаються в межах абсурдно високих внесків нав’язати когось, хто управлятиме їхніми коштами.
Очевидно, що ці всі кроки мають на меті зберегти великий розмір ЄСВ, а значить шансів на вихід з «тіні» малого та середнього бізнесу очікувати не доводиться.
Логіка солідарної пенсійної системи базується на, так званій, солідарності поколінь – сьогоднішні працюючі здійснюють відрахування до пенсійної системи, що є джерелом виплати пенсій сьогоднішнім пенсіонерам. Після того, як сьогоднішні працівники досягнуть пенсійного віку, то джерелом виплати їм пенсій мають бути внески до солідарної пенсійної системи тих, хто буде в той момент в працездатному віці.
Глибинна проблема такої моделі полягає в тому, що в усьому світі відбувається загальне старіння населення з відповідним погіршенням співвідношення працюючих та осіб пенсійного віку. За таких умов в межах солідарної системи коштів на виплату пенсій ставатиме все менше. Спроба збільшити обов’язкові відрахування працівників на утримання зростаючих потреб солідарної пенсійної системи неминуче штовхатиме бізнес в «тінь» навіть в країнах з куди більш правослухняними громадянами.
В іншому випадку щороку зростатиме дірка в бюджеті державної чи квазідержавної пенсійної системи, яку доведеться закривати за рахунок коштів державного бюджету.
Якщо говорити про Україну, то слід також згадати, що система розрахунку пенсії настільки складна та заплутана, що її не може самостійно визначити жоден пересічний громадянин.
Автору цих строк в різні часи доводилося спілкуватися, в тому числі публічно, в присутності великої кількості людей, з декількома міністрами соціальної політики. До речі, і з нинішнім керівником Мінсоцполітики також.
Їм всім я задавав два питання. Відповіді, на які добре знав.
Перше питання – чи можуть вони порахувати, який в них буде розмір пенсії? Всі вони чесно визнавали, що неспроможні це зробити.
Друге – чи можуть пересічні громадяни вірити пенсійній системі, в якій неможливо прорахувати розмір своєї пенсії? Відповідь кожного разу теж була очевидна – не можуть.
От тільки міняти цю систему, якій не довіряє жоден українській громадянин, і яка не забезпечує практично нікому з них достойну забезпечену старість, ніхто з цих міністрів не збирався.
Очевидно, що залишати в нинішньому вигляді систему загальнообов’язкового пенсійного страхування в жодному разі неможна. Вона потребує кардинальної реформи, з урахуванням позитивного досвіду інших країн.
Найбільш вдалими реформами пенсійної системи в світі можна вважати ті, які передбачали скорочення обов’язкових внесків до солідарної пенсійної системи з відповідним зменшенням виплат з неї. Такий підхід в умовах загального старіння населення не виключає наявність дефіциту солідарної пенсійної системи. Але чим меншою є система, тим меншим в абсолютних цифрах буде і розмір дефіциту, який покривати за рахунок держбюджету буде легше.
Так, наприклад, в свій час у Великобританії уряд Маргарет Тетчер провів реформу пенсійної системи, яка особисто для мене є взірцем, до чого потрібно прийти Україні.
Суть реформи полягала в тому, що до солідарної пенсійної системи роботодавці сплачують лише 10 відсотків від зарплати найманого працівника. Причому лише від того розміру зарплати, яка не перевищує чотири середні зарплати по країні.
(Якщо порахувати на прикладі України, то внески би здійснювалися із зарплати, що не перебільшує десь 14-15 тисяч гривень).
При цьому, якщо із зарплат найманих працівників такі внески робилися десь протягом 35 років, тоді при виході на пенсію вони отримували однаковий для них всіх фіксований розмір пенсії – на рівні мінімального прожиткового мінімуму.
Тобто розмір своєї пенсії кожен громадянин міг оцінити доволі легко. А значить і рівень довіри до такої системи є незрівнянно вищий ніж це є в Україні.
Певною мірою можна сказати, що такий підхід не зовсім справедливий. Бо ті, в кого була більша зарплата, фактично більше сплачував до солідарної пенсійної системи.
Але при цьому в них з’являлася можливість формувати інші пенсійні накопичення на власний розсуд – укласти угоду з недержавним пенсійним фондом, зі страховою кампанією по страхуванню життя, відкрити банківській пенсійний рахунок з особливим режимом функціонування.
Держава сприяє таким пенсійним накопиченням, надавши податкові пільги громадянам – на суму внесків в одну з систем недержавного пенсійного страхування зменшується розмір доходу, який підлягає оподаткуванню.
При цьому всі ці пенсійні накопичення успадковуються.
Зрозуміло, таке зменшення внесків та виплат є найбільш складним для України питанням, яке необхідно цілеспрямовано вирішувати протягом 3-5, може і 7 років.
Причому всі особи, яким зараз десь 50 років і менше мають розуміти, що внаслідок проведення реформи в такому вигляді, від держави вони зможуть розраховувати лише на мінімум, який добре якщо дорівнюватиме прожитковому.
Слід також зауважити,що скорочувати поточний дефіцит Пенсійного фонду потрібно не за допомогою тиску на роботодавців та самозайнятих осіб. Це безперспективно. Необхідно сприяти розвитку економіки та створенню робочих місць. Але це можливо в тому числі за умов кардинального зменшення тиску на фонд оплати праці. От тільки чи готова до цього можновладці?
Так, для запропонованих мною реформ системи соціального страхування має бути політична воля. Як з точки усвідомлення тотальній корупційності та неефективності системи соціального страхування, нежиттєздатності існуючої солідарної пенсійної системи, так і розуміння, що в результаті реформ можливостей красти кошти з Пенсійного фонду, зловживати та маніпулювати розміром пенсій стане неможливим.