Однак, для мене, людини, яка не є експертом у медицині, залишається незрозумілим той факт, чому кожного разу від впровадження тієї чи іншої реформи страждають звичайні люди. Це стосується як пацієнтів, так і працівників.
Ще одна річ, яка мене дивує – тотальна сакралізація або демонізація особистості самої Супрун та суто неоліберальних підходів реформування. Відсутній внутрішній дискурс реальних фахівців з різних таборів, небажання пошуку консенсусу та усвідомлення існуючих реалій, які протягом багатьох десятиліть складалися в Україні. Варто завжди пам’ятати, що світ не завжди чорно-білий.
Є різні відтінки, інтереси та великі впливи. І це не лише тих, «бувших», які врядували міністерством, лікарнями та медзакладами освіти, сиділи на потоках та насолоджувалися життям і зараз вставляють палки в колеса команді Супрун. Але й великих транснаціональних фармацевтичних корпорацій, для яких український ринок збуту є одним з найбільш прибуткових. Особливо, враховуючи такий низький рівень життя та високу смертність.
Дива не буде. Це варто усвідомити. Забезпечення якісних медичних послуг є одним з найбільш проблемних питань, не лише для бідних і країнах, що розвиваються, але й для заможних, таких як США, Великобританія та інших.
Медицину необхідно модернізувати за рахунок виділення відповідних видатків з Державного бюджету. І з цим важко не погодитися. Важливо відслідковувати розподіл виділених коштів та мінімізувати корупційні ризики. Частково, на цьому наполягає сама пані Супрун. Однак, навіть збільшення фінансування, тотальна лібералізація та приватизація не дає гарантій автоматичного підвищення якості медичних послуг. Нам варто розуміти, що тотальна комерціалізація медицини спровокує ще більші розриви між багатими та бідними. А це вже серйозні ризики для підвищення соціальної напруги.
Реформувати систему охорони здоров’я однозначно потрібно, але у дещо інший спосіб.