Основним поштовхом до розробки стратегічних документів, які визначають засади сталого розвитку у світовому масштабі, якраз і став “Самміт Землі”, як ще називають конференцію в Ріо-де-Жанейро, і де був прийнятий «Порядок денний на ХХІ століття». Фактично рішення даної конференції, яка відбулась на порозі становлення української державності, могли б стати своєрідною стратегію державотворення. Проте, сам процес державотворення в Україні у ще більшій мірі загострив суперечності суспільства і природи, виявив цілі комплекси проблем, які доходиться долати з великими труднощами. Одним з таких яскраво виражених протиріч є розбіжності між можливостями економічного росту, рівнем екологічної безпеки та характером використання природно-ресурсного потенціалу.
Сьогодні в черговий раз резонно задати питання: який тип розвитку ми маємо обрати і як розумно в ньому поєднати економічні, соціальні та екологічні складові. Чому ідеї ноосфери, сформовані нашим відомим співвітчизником Володимиром Вернадським, навіть не стараються хоча б якось реалізовувати в Україні, а навпаки – ліквідовують наукові заклади, які він створював, зокрема Раду з вивчення продуктивних сил України, в якій вперше в Україні і було сформовано наукові засади сталого розвитку, розроблено Стратегію екологічної політики держави, ключові механізми економіки природокористування, Стратегії регіонального розвитку, рентної політики.
За відомими гаслами з модернізації країни і дискредитацією самої ідеї національної модернізації в країні зовсім випала з поля зору екологічна складова, вона втратила своє значення як домінанта в системі національної безпеки держави. Разом з тим, саме зараз екологічна ситуація в Україні багато в чому залежатиме від стратегії економічного розвитку, яку будуть реалізовувати держава і суспільство. Орієнтація на усунення кризових явищ, перехід до економічного зростання і входження України до світового економічного простору, в першу чергу реалізація політики євроінтеграції, передбачає розробку і здійснення адекватної національної екологічної політики, що забезпечує екологічну безпеку держави.
Екологічний колапс України
У цьому контексті слід акцентувати увагу на найбільш проблемних питаннях, які визначають сучасні тенденції природокористування та найближчі завдання у сфері забезпечення ефективного використання природно-ресурсного потенціалу держави.
По-перше, не дивлячись на те, що в Україні вдалося сформувати достатньо потужну нормативно-законодавчу основу екологічної політики, в даний час в країні склалася вкрай нераціональна структура природокористування, яка розкриває гостроту забезпечення не тільки промислової, технологічної та екологічної безпеки, але і проблеми раціональної трансформації структури господарства. Нинішня структура економіки в цілому неефективна і екологічно небезпечна, що позначається на характері використання природних ресурсів.
В державі не сформовано тенденції сировинної трансформації національного господарства. Спадщина минулого, яка тяжітиме над наявною структурою господарства ще найменше 10-15 років, структурні характеристики економіки України показують її явно виражену сировинну спрямованість, а з урахуванням стану матеріально-технічної бази виробництва - серйозну екологічну загрозу. Україна все ще залишається сировинно орієнтованим сегментом світового ринку, спеціалізуючись на прискореному розвитку ресурсо-добувних галузей. Таким чином, враховуючи майбутні євроінтеграційні орієнтири держави та необхідність наближення до світових стандартів екологічної безпеки, мова має йти про структурну модернізацію суспільного виробництва з орієнтацією на природозберігаючу складову.
Розрахунки показують, що жодне екстенсивне нарощування виробництва енергоресурсів в найближчі 30 років не зможе конкурувати з матеріало- і ресурсозбереженням. При раціональному використанні енергоресурсів Україна може двічі збільшити свій ВВП, одночасно зменшивши у 3-4 рази витрати на нафту і газ. Про ефективність природокористування і коливання антропогенного тиску на довкілля можна судити і з фактичних показників ресурсомісткості ВВП. Енергомісткість ВВП в Україні в 9 разів вища ніж у країнах Європи і є однією з найвищих у світі.
Разом з тим, статистика свідчить про зрив екологічної реконструкції національного господарства країни, що підтверджується зростанням питомого навантаження на природно-ресурсний потенціал. Різко знизився показник технічного оновлення виробництва і економії первинної сировини – впровадження енерго - і ресурсозберігаючих технологій: за останні роки частка впровадження ресурсозберігаючих технологій в структурі нових технологій становить близько 5%.
При цьому у 2005-2015 рр. на охорону довкілля і раціоналізацію природокористування освоєно в 3 рази менше капіталовкладень, ніж у 1990 р., а в загальному обсязі капіталовкладень в економіку їх частка становить близько 5%.
По-друге, міжнародний статус держави стосовно її екологічного стану – зона “екологічного лиха”, який закріпився за Україною і не створює додаткової інвестиційної привабливості. Екологічна катастрофа, що може обернутися серйозною проблемою не тільки для України, але і всього європейського континенту – зріє на Донбасі. Країна має найвищі в Європі показники розораності сільськогосподарських угідь, використання прісних поверхневих водних ресурсів і вирубки лісових масивів. Крім того, загрозливих масштабів набрали забруднення та деградація навколишнього природного середовища, особливо атмосферного повітря у великих і середніх містах та промислових центрах, водойм і ґрунтів. До речі, регіони з найбільш напруженою та гостро кризовою екологічною ситуацією мають найвищу густоту населення. Саме тому однією з найбільш гострих екологічних проблем в Україні залишається проблема реформування системи охорони та відтворення природних ресурсів.
Одним із пріоритетних напрямків державної природоохоронної політики є подальший процес інтеграції України до ЄС в галузі охорони навколишнього середовища, раціонального використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, що має здійснюватися шляхом створення гармонізованої з європейською правової, нормативно-методичної та організаційної бази. Зазначена база має відповідати вимогам національної та загальноєвропейської екологічної безпеки. Однак рівень екологічної свідомості суспільства залишається досить низьким. Чинна в Україні система контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища є недостатньо оперативною та ефективною внаслідок дублювання функцій державного контролю низкою центральних органів виконавчої влади.
По-третє, стосовно виконання вимог чинного законодавства вкрай важливим є питання відносин власності на природні ресурси. Сьогодні мають бути змінені підходи до організації управління та використання природно-ресурсного потенціалу. В найближчий час доцільно надати значну увагу питанням вдосконалення системи управління в сфері рентних відносин. Ефективне використання природно-ресурсного потенціалу та ресурсозбереження - один з головних чинників економічного зростання України на найближчі 10 років. Саме через раціональне ресурсоспоживання можна домогтися формування ефективної системи рентних відносин, створення фінансової і технічної бази наукомістких галузей економіки, розвиток виробництва власної високотехнологічної продукції і товарів широкого вжитку. Це дозволить відмовитися від символічного оподаткування використання природно-ресурсного потенціалу.
Необхідно вдосконалити механізм платності за природні ресурси, забезпечити його відповідність реальній їх вартості. Діючі платежі в більшості випадків не відповідають рентному доходу, який може забезпечити природно-ресурсний потенціал.
Нівелювати протиріччя між екологією й економікою можна на підставі поступової трансформації загальної державної власності на природні ресурси і відповідного реформування системи управління ресурсокористуванням. Чільне місце тут займає питання про землю, яке потрібно розглядати не тільки як джерело поповнення державної казни, але й збереження України як самостійної геополітичної одиниці.
Сучасні екологічні проблеми виникли, в тому числі, і через нехтування роллю територіальних органів державної влади і органів місцевого самоврядування, монопольний підхід відомств до використання багатств природи, ігнорування оцінки природних ресурсів в системі національного багатства держави, а також можливостей формування системи оподаткування з урахуванням реальних сум ренти. Ми говоримо в більшій мірі про адміністративну децентралізацію, фінансову федералізацію, але реально нічого не робимо щодо забезпечення умов територіальних громад вирішувати питання збереження довкілля. До цього часу ресурсна рента розпорошується по різних галузях і бюджетах і привласнювалась посередниками.
Для того, щоб держава могла реально здійснювати права власника, в тому числі встановлення і стягування плати за користування природними ресурсами (шляхом їхньої економічної оцінки на підставі реальних ринкових цін на ресурси), потрібно реформувати структуру державних органів та їх функції.
Потрібно відзначити, що в загальній вартості національного багатства держави природний капітал становить близько 54%, а фактична рента з них в складі доходної частини державного бюджету коливається в межах 15%. Суттєве збільшення ренти створить можливості формування нової рентної системи оподаткування, зменшення інших видів податків, що може стати поштовхом розвитку реального сектора економіки. Привласнення ренти стало основою різкого збагачення всіх сьогоднішніх олігархів і породження фактично олігархополії в Україні. Не знання і технології, а рента стала причиною появи нинішніх олігархів.
Всі країни світу будують політику місцевого самоврядування, виходячи з того, що земля та інші об’єкти нерухомості є місцевими економічними ресурсами. Земля є головною матеріально-фінансовою базою місцевого самоврядування.
Крім того, відсутність ринку землі перешкоджає розвитку економічної системи на регіональному та місцевому рівнях. Земля, що перебуває у власності територіальних громад, повинна стати економічним активом. З розвитком ринку землі, зникне диспропорція в цінах на земельні ділянки, вирівняється орендна плата, збільшаться надходження до місцевих бюджетів.
В даний час природні ресурси й об’єкти в основному (за винятком земельних) не визначені як об’єкти власності; економічний зміст державної власності на природні ресурси деформований, видобуток більшості природних ресурсів для держави збитковий, інші приносять значно менший прибуток, ніж той, що відповідає їх економічній оцінці. Таким чином, фактично фінансовий еквівалент власності на природні ресурси значною мірою привласнюють їхні користувачі шляхом апропріації ренти. В більшості випадків законодавство, що стосується відносин власності на природні ресурси, невзаємопов’язане між собою.
Забезпечення сталого розвитку
На найближчу перспективу має бути поставлене основне завдання формування концептуальних напрямів вирішення проблем власності. З урахуванням положень Конституції України, результатів аналізу вітчизняного і зарубіжного законодавства, існуючої практики у сфері відносин власності на природні ресурси, а також інформації про розподіл природних ресурсів на території України, можна визначити такі основні напрямки вирішення проблем обліку власності:
1. Найважливішою умовою забезпечення сталого економічного зростання, попередження виникнення екологічних проблем є виокремлення проблем реєстрації й ринку власності та проблем управління природокористуванням, що випливають із них;
2. Вирішення завдань законодавчого закріплення відносин власності на природні ресурси пов’язане з перебудовою системи кадастрів природних ресурсів, введення єдиного обліку природних ресурсів (об’єктів) і створення регіональних кадастрів природних ресурсів. Реформування відносин власності полягає не стільки в забезпеченні множини форм власності чи її розподілу, а в створенні умов для найбільш ефективного регулювання ресурсокористування.
3. У законодавстві щодо регулювання природокористування потрібно закріпити права і відповідальність не тільки юридичних, фізичних власників і користувачів, але й державних органів - користувачів природних ресурсів. В економічному відношенні повинна бути встановлена плата, яка відповідає ринковій вартості невідновлювальних ресурсів й витратам на відтворення відновлюваного природного ресурсу.
Визначення повноважень в управлінні державною власністю між центральними та регіональними органами влади за певних умов (насамперед, при доцільності концентрації всіх або основних повноважень на рівні центру чи регіонів) можна, за взаємною згодою, звести до розмежування прав власності на природні ресурси (об’єкти). Мають бути сформульовані принципи виділення визначених частин різноманітних видів природних ресурсів у комунальну (муніципальну) і приватну власність.
Формування регіональної власності може послужити забезпеченню принципово нової структури регіональних і місцевих фінансів, зародженню регіональної ренти, визначенню і реального наповнення категорії валового регіонального продукту. Це створить нові можливості для реалізації державної регіональної політики.
Нова стратегія природокористування – вимога нових обставин, які складаються в державі. Без їх врахування і впровадження в практику ми знову приречені ще на десятиліття пошуків власної ніші у світовому лабіринті прогнозів і гіпотез.